Аудит зовнішньої політики: Україна – Грузія
Кожного, хто прилітає до Грузії, в аеропорту зустрічає напис «Грузія – асоційований член ЄС». Частина сприймає цей напис скептично, частина – як прояв «позитивного мислення» (чи національного брендингу), а дехто, хто не цікавиться політикою, може навіть подумати, що перебуває на території Європейського союзу. Орієнтація на Європу не є чимось новим у грузинській політиці. Ідея про те, що Грузія є частиною Європи, тобто частиною християнського світу, завжди була важливим елементом грузинської ідентичності. Останні два десятиліття Грузія відчайдушно прагне позбутися своєї пострадянської ідентичності, як і асоціацій із нестабільним та небезпечним Кавказьким регіоном. Спроби Тбілісі вирватися із проблемного регіону та стати частиною європейського та євроатлантичного простору, які сприймалися критично багатьма оглядачами, сьогодні натикаються на дедалі менший спротив з боку західних партнерів.
Окрім безпекових мотивів, важливу роль у формуванні прозахідного курсу Грузії відіграли економічні міркування. Найближчі сусіди, які застрягли у транзитному періоді, мало що могли запропонувати Грузії у сенсі модернізації та економічного розвитку. Для Грузії шлях до Європи пролягає через відновлення і закріплення її чорноморської ідентичності, тобто посилення співпраці з країнами Чорноморського регіону, зокрема й з Україною. Таким чином, партнерство з Україною – це складова ширшої стратегії Грузії щодо зміни свого позиціонування у світі, що зацементує її інтеграцію у європейські та євроатлантичні структури. Але не тільки.
Зважаючи на відмінність потенціалів, відсутність спільного кордону та інші фактори, партнерство України і Грузії завжди було більш політичним, аніж економічно мотивованим. Країни підштовхували одна до одної геополітичні міркування, спільне бажання протидіяти впливу Росії та досягнути більш тісної співпраці з європейськими країнами. У Грузії добре пам’ятають про допомогу, яку надала Україна під час війни в Абхазії, як і про підтримку під час п’ятиденної війни з Росією 2008 року. Однак не слід применшувати ціннісний фактор, адже період найбільшого зближення Грузії та України припав саме на час після демократичних революцій 2003 року у Грузії та 2004-го в Україні, які створили певне відчуття ідеологічно-світоглядної спорідненості між двома країнами пострадянського простору. Також важливе значення для Грузії має релігія. Знаходячись поряд із потужними мусульманськими державами, вона завжди шукала християнського союзника (т.зв. Суліко – у перекладі з грузинської «душа») – дружню державу, яка б допомогла їй зберегти незалежність, ідентичність та зв’язок з Європою. Довгий час цю роль виконувала Росія, однак після розпаду СРСР, на тлі погіршення відносин між Тбілісі і Москвою, саме Україна зайняла місце Суліко у грузинській політиці. І хоча сьогодні у Києва і Тбілісі не так уже й багато спільних інтересів, як зазначають грузинські аналітики, у практичному та ціннісному вимірах Грузія більш тісно пов’язана з Україною, ніж з іншими державами регіону.
Якщо узагальнювати інтереси України щодо Грузії та Грузії щодо України, то перші два інтереси повністю збігаються, а саме: підтримка незалежності, суверенітету та територіальної цілісності одна одної, а також беззастережна підтримка реалізації європейських та євроатлантичних прагнень одна одної.
Серед інших інтересів, які акцентують у Києві та Тбілісі, слід також відзначити:
України щодо Грузії:
- безпекова та військова співпраця для протидії агресивній політиці Росії;
- посилення економічної співпраці, зокрема збільшення українських інвестицій у Грузії;
- розширення «м’якої сили» України в Грузії;
- використання транзитного потенціалу Грузії;
- вивчення грузинського досвіду реформ, політики щодо окупованих територій та вирішення проблем внутрішньо переміщених осіб (ВПО).
Грузії щодо України:
- взаємна підтримка та координація діяльності на міжнародних форумах;
- активна участь України у забезпеченні стабільності та безпеки у Чорноморському регіоні;
- збільшення торговельного обороту та туристичного потоку між країнами;
- допомога України у розвитку транзитного потенціалу Грузії.
Сферами співпраці, які становлять взаємний інтерес, є морська безпека, транспорт, енергетика, АПК, професійно-технічна освіта та окремі спеціальності вищої освіти.
Інтереси України щодо Грузії та Грузії щодо України:Прагматизм нової зовнішньої політики Грузії
Необхідність протистояти тиску Москви стала одним із факторів зближення України та Грузії у 90-ті роки. Показово, що саме з Грузією Україна має єдину угоду, яка передбачає взаємодопомогу, підписану ще в 1993 році «Договір про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу». Грузини не забувають і про допомогу, що їм надала наша країна в 1993 році і 2008 році. У 1993 році, наприклад, українські гелікоптери вивозили грузинів із Абхазії. Було врятовано понад 7,6 тис. осіб.
Теплі відносини між Києвом і Тбілісі залишаються своєрідною константою у зовнішній політиці України і Грузії, незалежно від зміни влади в обох країнах і політичного курсу. При цьому цей союз, незважаючи на різний потенціал країн, залишається союзом рівноправних, що, звичайно, високо цінують у Тбілісі. Як наголошують у МЗС України, на всі порушення територіальної цілісності Грузії українська дипломатія реагує миттєво, ніби це територія України. Дружні відносини на державному рівні підживлювали дружні почуття між двома націями, контакти між якими насправді були досить обмеженими.
Грузія засуджує російську агресію проти України та анексію Криму, послідовно підтримує суверенітет і територіальну цілісність нашої країни і виступає співавтором резолюцій і заяв із українського питання в рамках ООН, ОБСЄ та в інших міжнародних організаціях. Грузинський парламент тричі приймав резолюції на підтримку територіальної цілісності України.
У 2014 році Тбілісі одним із перших надав гуманітарну допомогу нашій країні, надіславши 12 т вантажу на загальну суму 600 тис. дол. Протягом 2014-15 рр. Грузія прийняла на реабілітацію та оздоровлення понад 250 дітей із зони АТО і понад 50 поранених військовослужбовців. У липні 2015-го ця країна виділила 30 тис. дол. для фінансування Плану дій ООН із метою реагування на гуманітарну кризу на сході України. Але наразі підтримка Грузією України має свої межі, передусім політичні та військові.
Після перемоги коаліції «Грузинська мрія» (ГМ) у результаті парламентських виборів 2012 року політика Тбілісі у регіоні стала більш стриманою та примирливою. Нове грузинське керівництво відмовилося від конфронтаційної риторики щодо Росії, концентруючись передусім на економічних питаннях. Як неодноразово повторював лідер політсили Бідзіна Іванішвілі, Грузія не повинна бути джерелом конфлікту між Заходом і Росією. Новий курс не міг не позначитися і на Україні. Агресія Росії проти України 2014 року істотно змінила регіональний контекст, поставивши перед грузинським урядом надзвичайно складне завдання: з одного боку, Тбілісі вважав за необхідне продемонструвати свою підтримку Україні, а з іншого – не бажав ставити під загрозу лише недавно відновлені економічні зв’язки з Росією. У результаті грузинський уряд займає досить обережну позицію щодо Києва, аби не дратувати Москву. Хоча особисто представники коаліції «Грузинська мрія» можуть мати до України приязні сентименти.
Нинішній «прагматичний» підхід грузинської влади полягає у тому, щоб налагодити такий Modus vivendi з Росією, який би виключав або значно знизив імовірність воєнної конфронтації. Він базується на переконанні, що безпека Грузії неможлива без певної нормалізації відносин із Росією. Тут слід зазначити, що з часів Шеварднадзе кожен грузинський лідер приходив до влади з обіцянкою покращити (або хоча б нормалізувати) відносини з Росією. Міхеїл Саакашвілі також не був винятком і у першу свою каденцію здійснив низку спроб примирити Кремль із прозахідним курсом Тбілісі. Понад те, зменшення напруження у відносинах із Росією у Тбілісі розглядають як шлях підвищити шанси Грузії на подальшу інтеграцію в європейський та євроатлантичний політичний, економічний та безпековий простори.
Однак російсько-грузинська нормалізація, яка відбулася після 2012 року, має свої істотні обмеження. Грузія не відмовляється від вимог щодо відновлення своєї територіальної цілісності, а також продовжує курс на інтеграцію в ЄС і НАТО. Про відновлення дипломатичних відносин в умовах, коли частина Грузії залишається окупованою, також не йдеться. Російська агресія проти України та нерішучість Заходу послужили для Тбілісі своєрідним підтвердженням правильності обраної стратегії. Такий «прагматичний та реалістичний» підхід у зовнішній політиці, як його характеризують представники ГМ, має підтримку серед грузинського суспільства. Згідно із соцопитуванням, прозахідний курс зі збереженням хороших відносин із Росією сьогодні підтримує 51% грузинів, на другому місці (16%) – проросійський вектор зі збереженням хороших відносин з ЄС і НАТО і лише 14% спрямовані лише на Захід. При цьому половина респондентів (47%) назвали Росію найбільшою загрозою для Грузії, а майже третина (27%) не змогли визначитися з відповіддю.
Слід зазначити, що США та провідні країни ЄС також були зацікавлені у покращенні грузинсько-російських відносин. У 2009 році тодішній держсекретар Хілларі Клінтон закликала Грузію до «стратегічного терпіння» стосовно реінтеграції з окупованими територіями. Відновлення територіальної цілісності Грузії є ідеальним сценарієм, однак не пріоритетом західних країн, що прагнуть передусім запобігти відновленню воєнних дій. Таким чином, політика «стратегічного терпіння», як зазначають оглядачі, спрямована на збереження статус-кво, тобто визнання неможливості за нинішніх умов змінити ситуацію і сподівання, що у майбутньому умови поліпшаться. Ця позиція наразі знаходить підтримку і розуміння серед грузинських високопосадовців. Так, міністр оборони Грузії прямо заявила, що «стратегічне терпіння є тим інструментом, якого найбільше потребує Грузія і який допоможе їй стати найкращою європейською країною».
Звичайно, це зовсім не означає, що Тбілісі забув про Абхазію та Південну Осетію або змінив свою позицію щодо окупації РФ частини грузинської території. Однак наразі надмірна увага до цих питань, на думку Тбілісі, лише шкодить інтересам Грузії. Подібна позиція «непротивлення», як її називають критики «Грузинської мрії», різко контрастує з попереднім періодом, коли Тбілісі різко реагував на будь-які провокативні дії сепаратистських режимів чи Росії. Основним аргументом проти «стратегічного терпіння» є те, що ця політика не принесла жодних позитивних зрушень, а ситуація біля окупованих територій залишається, як і раніше, напруженою. Російські прикордонники встановили між Південною Осетією та Грузією загородження із колючого дроту. А у липні 2016 року на лінії розмежування з Абхазією виник конфлікт, під час якого абхазькі поліцейські застрелили громадянина Грузії. Підписання Москвою з Абхазією та Південною Осетією договорів про «співпрацю та інтеграцію» (2015 рік) засвідчило збереження високого конфліктного потенціалу в регіоні, як і обмежені можливості Заходу впливати на ситуацію.
У Києві зниження ваги зовнішньополітичних питань у грузинському порядку денному сприймають у найкращому разі як відсторонення від проблем регіону, породжених російською агресією, а в найгіршому – як дрейф Тбілісі у бік Москви. Наразі військова співпраця між двома країнами зосереджена передусім на навчанні та реабілітації військових Збройних сил України і Національної гвардії. Хоча паралельно існує добровольча військова допомога: близько ста колишніх грузинських військових беруть участь у бойових діях на боці української армії. Офіційний Тбілісі від них дистанціювався, лише пообіцяв не карати за участь у бойових діях на Донбасі.
Водночас у Грузії поширене переконання, що агресії Росії проти України не було б, якби міжнародна спільнота продемонструвала більшу рішучість під час російсько-грузинської війни 2008 року. Тобто слабка реакція Заходу на вторгнення російських військ у Грузію породила у Кремля впевненість, що анексія Криму зійде йому з рук. Агресія проти України за відсутності будь-яких провокацій з боку останньої засвідчила агресивну політику Кремля щодо своїх сусідів. У зв’язку з цим у Грузії є певні очікування, що події в Україні змусять Захід вжити більш рішучих заходів для гарантування безпеки у Чорноморському регіоні та протидії спробам Росії контролювати держави пострадянського простору.
Спільна зала очікування до ЄС і НАТО
Зближує Україну і Грузію також їхнє прагнення стати членами ЄС і НАТО: довгі роки Київ і Тбілісі йшли разом до спільної мети і кожен по-своємупровадили реформи. Однак в останні роки «пакетний» підхід щодо українсько-грузинської інтеграції з ЄС і НАТО має дедалі меншу підтримку серед грузинських експертів та посадовців, оскільки наразі Тбілісі у сфері реформ значно випереджає Київ. Про те, що це «відставання» може провокувати конфлікти між партнерами, засвідчила ситуація з наданням Україні та Грузії безвізового режиму з ЄС. Бажання українських представників синхронізувати процес для того, щоб рішення стосовно Грузії та України ухвалювалося одночасно, викликало негативну реакцію в МЗС Грузії. Напередодні парламентських виборів грузинська влада також потребувала хороших новин із Брюсселя.
На відміну від України, Грузія у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції демонструвала більшу послідовність та рішучість. Інтеграція у західні політичні та безпекові структури була метою всіх грузинських урядів, тим часом як коротка участь Грузії в інтеграційних проектах на пострадянському просторі (СНД) була вимушеною. Вперше про своє бажання стати повноправним членом НАТО Тбілісі заявив ще у 2002 році за президентства Шеварднадзе, тоді парламент Грузії прийняв резолюцію щодо початку процесу інтеграції в НАТО. Для Грузії членство в НАТО – це не лише питання безпеки, це також підтвердження її ідентичності як західної, сучасної європейської держави. Як зазначають аналітики, інтенсивність грузинських зусиль щодо здобуття членства в НАТО дозволяє говорити про те, що євроатлантичні прагнення залишаються одним з визначальних елементів зовнішньої політики Грузії.
У 2008 році на саміті НАТО у Бухаресті Україна та Грузія спільно оголосили про свої прагнення стати членами Альянсу. Через 8 років на саміт НАТО у Варшаві делегації двох країн приїхали з цілком різним порядком денним. У той час, як Україна лише налагоджує ефективну співпрацю з НАТО, Грузія розмірковує над тим, як конвертувати свій значний прогрес у членство. Таким чином у співпраці з Альянсом Тбілісі прагне рухатися окремим треком від України. І справа не лише у відставанні України у сфері реформування сектора безпеки чи конфлікті на Донбасі (хоча це теж впливає), головна причина – відсутність тривалий час серед населення однозначної підтримки членства в НАТО. Хоча, як свідчать останні соцопитування, рівень підтримки євроатлантичної інтеграції в Україні значно зріс, він досі коливається у межах 50%, тоді як у Грузії інтеграцію до НАТО підтримує 77%. Хоча, слід зазначити, що, підтримуючи євроатлантичну інтеграцію, грузини зовсім не впевнені, що НАТО здатне гарантувати безпеку Грузії. На питання, яка країна чи організація може запропонувати Грузії найбільшу безпеку, лише кожен п’ятий респондент (23%) обрав НАТО, а 32% заявили, що «не знають».
Напередодні саміту НАТО у Варшаві міністр оборони Грузії наголошувала, що Грузія повинна підходити до питання членства в Альянсі реалістично, оскільки серед 28 країн – членів НАТО наразі немає консенсусу щодо подальшого розширення. На саміті було прийнято рішення про посилення суттєвого пакета НАТО – Грузія, який передбачає підтримку в 13 різних сферах оборони та безпеки, пов’язаних із секторами військової служби. У спільній декларації було підтверджено євроатлантичні перспективи Грузії, а також відзначено її значний прогрес на шляху до членства. Одним із головних досягнень стала згода НАТО на участь Грузії у стратегічному діалозі НАТО щодо безпеки Чорноморського регіону. Водночас представники НАТО наголошують на необхідності залучити й Україну до цього процесу.
Досвід останніх п’яти років свідчить, що у НАТО цінують «стабільність» відносин Грузії з Росією та сепаратистськими регіонами. Понад те, в Альянсі зазначили, що уряд «Грузинської мрії» не лише не збавляє темпу реформ, а щодо окремих напрямків навіть «тисне сильніше», ніж їхні попередники. За оцінками грузинських аналітиків, у певних напрямах Грузія вже випереджає деяких членів НАТО. А включення грузинських сил до сил швидкого реагування НАТО у міноборони розцінюють як свідчення де-факто інтеграції Грузії у військові структури НАТО.
Минулого року у Грузії було відкрито спільний тренувальний і оціночний центр НАТО (JTEC), де разом навчаються військовослужбовці з країн НАТО та Грузії. Також почала діяти Школа інституційного будівництва оборони, єдиний освітній центр у регіоні, який готуватиме спеціалістів з питань безпеки відповідно до стандартів і методології НАТО. Крім того, у 2014 році на підтвердження особливих відносин НАТО і Грузії останню було включено до списку п’яти «найбільш сумісних партнерів» НАТО, які зробили «особливий внесок» в операції Альянсу в світі. Невелика за розміром країна має найбільший серед країн – партнерів НАТО контингент в Афганістані. Таким чином, Грузія вже має те, над отриманням чого Україна лише працює, – посилену співпрацю.
Тривалий час саме Київ був серед головних військово-політичних партнерів Тбілісі. І хоча сьогодні ситуація змінилася, військово-технічна співпраця залишається одним із найактивніших напрямів у двосторонніх відносинах. Ідеться як про постачання українського озброєння та військової техніки, так і її ремонт. Грузини, наприклад, зацікавлені в ремонті на українських заводах або за сприяння українських фахівців на грузинських підприємствах літаків колишнього СРСР, які залишаються на озброєнні збройних сил Грузії. Окрім того, в Грузії готові до співпраці з українцями щодо модернізації літаків типу Су-24 і Су-25 із застосуванням засобів захисту – електронного авіаційного обладнання ізраїльського виробництва. Нарешті Тбілісі зацікавлений у допомозі Києва в модернізації грузинського оборонно-промислового комплексу.
Контакти між генеральними штабами двох країн відбуваються постійно. Так само, як і візити їхніх керівників. Військові підрозділи України і Грузії беруть участь у багатонаціональних навчаннях під егідою НАТО в межах програми «Партнерство заради миру». І минулого, і цього року грузинські військовослужбовці брали участь у навчаннях Sea Breeze в Україні, а 15 українських військовослужбовців пройшли курс міжнародної програми гірської підготовки в Грузії.
Грузинські військові готові надати допомогу своїм українським колегам у підготовці гірничо-піхотних підрозділів, навчанні українських солдатів за стандартами НАТО в Школі сержантів у Грузії. У Тбілісі також пропонують направити в Україну грузинських інструкторів з підготовки снайперів. У свою чергу в Києві готові прийняти грузинських офіцерів до українських військових навчальних закладів.
У сфері євроінтеграції Грузія теж за низкою критеріїв випереджає Україну, будучи сьогодні за темпом реформ лідером Східного партнерства. Однак, якщо «пакетний підхід» у відносинах з НАТО і ЄС наразі вже не відповідає ні інтересам Тбілісі, ні інтересам Києва, взаємна координація та обмін досвідом на цьому шляху значно посилить обидві країни. У Тбілісі не втомлюються повторювати, що «успіх України – це й успіх Грузії, і навпаки». Для Грузії сильна й успішна Україна – це гарантія більшої стабільності та безпеки у Чорноморському регіоні. Неможливо довго залишатися «острівком стабільності» й успішно розвиватися у розбурханому та неспокійному регіоні. Однак ідеться не лише про безпеку та зовнішню політику, а й про внутрішні реформи. Слід згадати, що успіх грузинських реформ, безперечно, був одним із каталізаторів українського руху за реформи, наочним доказом, що і в пострадянській країні можливо ефективно боротися з корупцією. Важливо також зазначити, що в ЄС і НАТО досі схильні розглядати питання України та Грузії як взаємопов’язані, хочуть цього їхні керівники чи ні. Успіх або провал однієї з країн у сфері реформ матиме відчутний вплив на комунікацію іншої з ЄС і НАТО.
Грузинська сторона неодноразово заявляла про необхідність координації зусиль між трьома країнами, які підписали Угоду про асоціацію з ЄС та мають спільні безпекові виклики. Однак у Тбілісі чудово розуміють, що саме Україна має взяти на себе роль лідера у цьому процесі. Відновлення активної співпраці між державами регіону є важливим для зусиль України, Грузії та Молдови з протидії «повзучій» російській агресії на пострадянському просторі, а українсько-грузинське партнерство має ключове значення як центр тяжіння для інших учасників. Наразі лише на громадянському рівні та між парламентами вдалося запустити цей тристоронній діалог.
У квітні 2015 року під час візиту грузинської парламентської делегації на чолі зі спікером Давідом Усупашвілі було анонсовано формування майданчика для координації дій парламентів України, Грузії і Молдови щодо виконання Угоди про асоціацію з ЄС. Уже через місяць у Тбілісі відбулося перше засідання депутатів парламентських комітетів із питань європейської інтеграції та зовнішньої політики України, Грузії та Молдови, наступне заплановане в Києві цього року. У спільній підсумковій декларації голови комітетів наголосили на важливості «скоординованих дипломатичних» зусиль для протидії спільним безпековим викликам, а також домовилися зустрічатися щороку для того, аби «оцінювати, координувати та формулювати порядок денний щодо політичної асоціації та економічної інтеграції». Також було вирішено запустити міжпарламентські робочі групи і регулярну комунікацію між співробітниками комітетів з метою обміну інформацією та досвідом.
У довгостроковій перспективі в інтересах Грузії, України та Молдови розвинути зв’язки на кшталт тих, які існують у Балтійських держав або Вишеградських країн. Хоча, звичайно, забезпечення єдності всередині тріо потребує часу. Аналітики радять починати з малих кроків, як наприклад, регулярні зустрічі для обміну досвідом щодо імплементації Угоди про асоціацію, координація своїх дій у міжнародних організаціях та ініціювання спільних інфраструктурних проектів. Ці кроки вже озвучувалися на найвищому рівні. Наступний етап – поглиблення економічної співпраці у сферах, що становлять взаємний інтерес.
Україна втрачає свою важливість для Грузії
Якщо ще років десять тому українсько-грузинські відносини вважалися динамічними та стратегічними, то в 2016 р. їх характеризують як пасивні й асиметричні. Україна втрачає свою важливість для Грузії, водночас, і Грузія поступово зникає з порядку денного України, яка спрямовує всю свою увагу та зусилля на європейський напрямок.
Як зауважив один із українських чиновників, «команда, що нині при владі в Грузії, схоже, не знає, яке місце в їхній політиці займає Україна». Однак і з української сторони ситуація не краща: наразі, формуючи політику щодо Грузії, в Києві виходять із ситуативних інтересів. Відсутність стратегічного бачення поєднується з відсутністю оперативного планування та координації для досягнення спільних цілей та подолання спільних загроз. Показово і те, що вже понад рік у цій південнокавказькій державі немає українського посла.
Сьогодні для Грузії основні зовнішньополітичні партнери: Сполучені Штати, Європейський Союз і Туреччина. Остання виступає як політична та економічна противага Росії у регіоні, будучи не лише головним джерелом інвестицій для Грузії, а й партнером у безпековій сфері. І саме тоді, коли роль Анкари в регіоні зростає (так само, як і турецька активність в Грузії), потенціал і можливості Києва падають, зокрема через повільність реформ і тривання військових дій на Донбасі. Показовим у цьому контексті є діалог щодо спрощення митних процедур. Тимчасом як митні органи Грузії і Туреччини вже здійснюють електронний обмін інформацією (eTIR), Україна і Грузія (у рамках ГУАМ) перебувають лише на стадії погодження умов подібного обміну.
Останні два роки і грузинські, й українські посадовці намагаються приховати проблеми у двосторонніх відносинах, наголошуючи на взаємній повазі, розумінні та дружбі. Однак непублічно грузинські політики та оглядачі, на відміну від дипломатів, визнають, що нинішній стан відносин України та Грузії залишає бажати кращого. Запорукою міцних дружніх відносин між країнами є спільні цінності, цілі та довіра. Повністю всі ці компоненти збігалися у роки президенства Віктора Ющенка та Міхеіла Саакашвілі, однак з обранням Віктора Януковича у 2010 році дороги Києва та Тбілісі розійшлись. Період 2004-2009 років був позначений постійними обмінами візитами, а також спільними ініціативами та заявами на міжнародному рівні. Грузія та Україна діяли як справжній тандем, здатний стати двигуном змін на пострадянському просторі. Однак навіть у постреволюційний період стратегічне партнерство двох країн не переросло у сталу співпрацю на інституційному рівні; як і в попередній період, головну роль відігравали персональні контакти між елітами. Українсько-грузинське партнерство так і не вийшло за межі гучних заяв та символічних кроків, а отже, залишалося надзвичайно вразливим до будь-яких політичних перестановок.
Нинішнім грузинсько-українським відносинам бракує довіри. Українські політики, які очолили країну після Революції гідності, мали тісні дружні зв’язки з Саакашвілі та членами його уряду. Нищівна поразка Єдиного національного руху на виборах 2012 року стала справжньою несподіванкою як для українського політикуму, так і експертного середовища, особливо на тлі захоплення успіхами грузинських реформ. Певна недовіра до нового грузинського керівництва лише посилилася після Революції гідності, коли Грузія зайняла обережну і вичікувальну позицію у російсько-українському конфлікті. Водночас, і грузинські лідери з підозрою поставилися до українського керівництва, яке не приховувало своїх симпатій до їхніх політичних опонентів.
Про певну атмосферу недовіри у двосторонніх відносинах грузинські оглядачі заговорили після того, як прем’єр-міністр Грузії Іраклі Гарібашвілі кілька разів відкладав свій візит до України, а потім взагалі його скасував. Серед причин його «неприїзду» неофіційно називали небажання «випадково» зустрітися у Києві з особами, які перебувають у розшуку в Грузії. За останні два роки ні президент, ні прем’єр, ні спікер України не відвідали Грузію з офіційним візитом.
Відсутність візиту прем’єр-міністра Грузії до Києва було компенсовано за рахунок низки двосторонніх зустрічей під час міжнародних форумів. У першій половині 2016 року відбулося кілька зустрічей глав МЗС України та Грузії на різних міжнародних майданчиках, крім того, у лютому 2016 року була окрема зустріч президента України Порошенка та прем’єр-міністра Грузії Квірікашвілі у Мюнхені. Слід підкреслити, що на рівні глав держав динаміка візитів є набагато більш інтенсивною, що, до речі, було характерно і для попередніх періодів. Президент Грузії Маргвелашвілі двічі побував у Києві у червні 2016 року та лютому 2015 року. Президенти регулярно спілкуються по телефону.
Загалом, у 2015 році інтенсивність взаємних візитів лише на рівні міністрів обох країн (більше 10 з понад 100 інших візитів офіційних представників України до Грузії) була найбільшою за останні роки. У свою чергу низка грузинських міністрів відвідали Київ, зокрема міністр охорони здоров’я, міністр енергетики, міністр юстиції та ін.
Таким чином, якщо порівнювати з періодом президентства Януковича, коли контакти майже повністю завмерли, то в останні два роки Україна та Грузія переживають «справжній бум» у двосторонніх відносинах. Однак відсутність повної довіри та розуміння кидає відчутну тінь на двосторонній діалог. Слід також підкреслити, що орієнтиром для тих, хто більш критично оцінює стан нинішніх відносин, служить не період президенства Януковича, коли порядок денний двох країн відрізнявся, а попередній «постреволюційний» (2004–2009). Сьогодні, як і тоді, Грузія та Україна знову на «одній сторінці» у своїх зовнішньо та внутрішньополітичних цілях.
Однак навіть у період розквіту українсько-грузинського партнерства після Помаранчевої революції, інституційно та змістовно відносини двох країн залишилися незмінними. Гучні заяви та амбіційні плани рідко доходили до стадії імплементації, а спільним регіональним ініціативам бракувало конкретних проектів та цілей. І в Києві, і в Тбілісі відчувається втома від символічних та ритуальних виявів українсько-грузинської дружби. Сьогодні дипломати та експерти з обох боків прагнуть будувати двосторонні відносини навколо конкретних інтересів, наповнити їх змістом та забезпечити регулярність контактів. Як зазначив член Грузинської мрії у неформальній розмові, президенти та прем’єри повинні зустрічатися, коли необхідно вже щось підписати, а до того мають зустрічатися робочі групи.
Від грузинської сторони можна неодноразово почути, що Саакашвілі «узурпував український порядок денний». Після його відходу з посади глави держави проти екс-президента порушено кримінальні справи, і грузинська прокуратура вимагає його видачі. Але Україна, окрім того, що стала притулком для Саакашвілі, ще й надала йому громадянство і високу посаду. Ці кроки Києва викликали в Тбілісі роздратування. Ситуацію погіршує також і те, що Саакашвілі, як глава Одеської обласної держадміністрації, не раз у своїх публічних виступах критикував нинішню грузинську владу. А в жовтні 2015 р. грузинські спецслужби заявили, що Саакашвілі і його соратники начебто готували в країні державний переворот.
Постійні спроби офіційного Тбілісі порушити питання Саакашвілі та його екстрадиції викликали лише роздратування. У Києві не раз давали зрозуміти Тбілісі: питання про Міхеїла Саакашвілі Україна для себе закрила. А заяви глави Одеської облдержадміністрації жодним чином не відображають офіційну позицію України. В українському зовнішньополітичному відомстві також вважають, що, якщо грузини винесуть за рамки двосторонніх відносин питання про колишнього грузинського президента та його соратників, то українсько-грузинські відносини тільки виграють.
Повна версія Аналітичної записки
«Аудит зовнішньої політики: Україна-Грузія»
(для перегляду натисніть на зображення)
Публікація підготовлена у рамках проекту Інституту світової політики «Аудит зовнішньої політики України». Цей проект виконується за підтримки «Чорноморського фонду для регіональної співпраці» Німецького фонду Маршалла (GMF), та «Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України», яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні.
Зміст дослідження є винятково відповідальністю Інституту світової політики та не обов’язково відображає погляди Німецького фонду Маршалла, уряду Швеції, Міжнародного фонду «Відродження», Фонду розвитку аналітичних центрів. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цього дослідження у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.
Коментарі — 0