У Києві мітингують родичі бранців Кремля
Останній обмін полоненими відбувся влітку цього року
Сьогодні, 31 грудня, у Києві на Палаці Спорту рідні полонених воїнів і цивільних проводять останній цього року мітинг на підтримку тих, кого утримує Росія. На останньому мітингу зібралися кілька десятків родин полонених. І єдине, чого вони просять від влади та міжнародних організацій – хоча б контролювати, аби з їхніх рідних окупанти не знущалися та не застосовували тортури, які для росіян – звична практика.
Днями Дмитро Лубінець, уповноважений з прав людини, розповів: обмін полоненими, який відбувся у серпні, став останнім у 2023 році – оскільки потім РФ зробила все, щоби не віддавати Україні полонених воїнів і тим паче – цивільних. Водночас рідні захоплених у полон захисників обурені: попри те, що з ними мали би намагатися встановити контакт, їх навпаки ігнорують – мовляв, спілкуватися немає про що, оскільки через позицію Росії обміни заблоковані.
Журналістам «Главкома» Алла Качур, дружина полоненого захисника «Азовсталі», пояснює: станом на сьогодні вона вже 16 місяців не знає нічого про свого чоловіка. Востаннє вона отримала від нього звістку, коли чоловік із побратимами-«азовцями» вирушили на «Азовсталь» – тоді, у березні 2022, вона отримала повідомлення: «Кохаю, бережи себе й будь сильною для доньки».
Після цього вона не отримувала ні про нього, ні від нього, ніякої інформації. Полонені, які вийшли з «Азовсталі», також про нього нічого не розповідали.
Уже тоді вона була впевнена: розмови про «почесний полон», який обіцяли воїнам росіяни – брехня, аби тільки захопити останній на той момент форпост Донеччини. А бодай якусь інформацію вона отримала лише у серпні 2022 року – коли одного з побратимів Андрія обміняли, оскільки той отримав важке поранення в Оленівці. Тоді він сам знайшов Аллу й передав їй слова товариша, з яким провів кілька тижнів в одній палаті.
«Військовий мені розповів, що Андрій отримав поранення в Оленівці. Він був у тому злощасному бараці, дивом вижив, але їм ніхто не надавав серйозної допомоги, хлопці повільно вмирали від болю. І тільки у серпні мого чоловіка перевезли кудись у медзаклад, а цього військового, з яким він був у камері-палаті, обміняли. Я спершу навіть не повірила йому, що Андрій живий. Ніякої надії не було – чоловіка не було у жодному списку, всі міжнародні організації мовчали. «Червоний хрест» і ООН взагалі тільки від мене отримали інформацію, що мій чоловік у полоні! Зараз я вже не знаю, де мій чоловік. І цього так само не знають ні в Офісі уповноваженого з прав людини, ні «Червоний хрест». Найгірше – що вони навіть не хочуть дізнатися, вони просто розводять руками й нічого не кажуть», – розповідає киянка.
Вікторія, дружина полоненого маріупольця, який одним із перших зустрів колону росіян на підступах до міста, додає: попри всі прохання та вимоги сказати хоч щось про стан здоров’я її чоловіка, який також був поранений в Оленівці, її вперто ігнорують. Станом на кінець року вона вже відправила понад сотню запитів у міжнародні інстанції, уповноваженому тощо. Востаннє її чоловіка бачили у колонії у Донецьку. Тоді дружинам міжнародники-гаранти з «Червоного хреста» обіцяли «за можливості» приїхати й поспілкуватися з українськими воїнами, дізнатися їхній стан. Проте ще з 2022 року такої можливості вони не можуть знайти.
«Виходить, нам треба танцювати з бубном, ставати на коліна, молити як перед іконою, щоби вони хоч щось зробили, але у результаті вони просто кліпатимуть очима, вдаватимуть, що не бачать нас, кидатимуть слухавку», – обурюється Вікторія.
Схожа ситуація і з поверненням полонених цивільних. Оксана Струк, дружина захопленого окупантами чоловіка, наголошує: їй ніхто не допомагає.
«Чоловіка нарешті підтвердили як полоненого, але ніякої комунікації за ці місяці немає. Я звернулася вже скрізь: «Червоний хрест», ООН тощо», – зауважує жінка.
Оксана Струкдодає: інші родини цивільних бранців так само отримують відписки від різних організацій і досі безрезультатно чекають на своїх рідних.