Війна не стала «народною», або Де «воюють» діти кремлівської еліти

Про відповідь українців терористам, як «воюють» дітки кремлівської еліти та чому військовий блок ОДКБ так і не став спроможною організацією читайте у дайджесті інформаційного порядку денного російської пропаганди від Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки.  

Переговори з терористами: пропозиції та відповіді

Держава-спонсор тероризму (вже за офіційним визначенням Європарламенту) під назвою Росія продовжує свій ракетний шантаж українського народу з метою змусити його вийти на майдан і схилити свою владу до переговорів з Кремлем. Для доведення своїх вимог Москва використовує усі канали (як офіційні, так і неофіційні) та усі наявні майданчики.

Так, на засіданні Радбезу ООН, присвяченому ракетним обстрілам України, представник РФ Василь Небензя дав зрозуміти, що ракетні атаки триватимуть, поки Київ «не займе реалістичну позицію, яка б дозволила в рамках переговорів спробувати врегулювати ті питання, які змусили нас розпочати СВО (так звану спецоперацію – «Главком»)».

Пєсков каже, що «влада України має всі можливості врегулювати ситуацію та припинити страждання народу, виконавши вимоги Росії».

Паралельно Лукашенко (який, згідно з Резолюціє Європарламенту, також несе відповідає за воєнні злочини в Україні і має бути притягнутий до відповідальності перед міжнародним трибуналом та Міжнародним кримінальним судом), нагнітає ситуацію зі свого боку, погрожуючи, що «далі буде повне знищення України…».

Секретар РНБО України Олексій Данилов диктує усім їм вже навіть по складах: «ракети, дрони та удари по пологових будинках не схилять владу України до переговорів з Росією».

А в Києві (зміна влади в якому, за офіційною позицією Москви, більше «не є метою спеціоперації»), за словами мера Віталія Кличка, дійсно готуються до «найгіршого сценарію, коли не буде світла, тепла та води». І жодного натяку на слово «переговори».

Радник голови Офісу президента Михайло Подоляк порадив «усім шанувальникам realpolitik та кривавих угод із дияволом: позбавлятися ілюзій». За його словами, «якщо Москва дійсно вважає, що через відключення світла українці підуть скидати уряд і благати на колінах пощади, отже, після дев’яти місяців війни у Кремлі досі не знають про Україну. Кожна нова атака зміцнює наш характер. Росія вже відчуває його на полі бою. Але додамо…».

«Золота рота» Кремля не підтримує свого командира

Стало відомо, чому син посла РФ у Великій Британії Кєліна не пішов воювати проти України. Причин для цього є три: він вже дорослий, в нього є родина, він ніколи не навчався на військового.

Можливо, у цьому не було б нічого дивного. Принаймні, для тисяч «чмобілізованих», у яких такі ж обставини, що й у сина посла РФ у Лондоні. Але «чмобікі» знають своє місце у харчовому ланцюжку.

Проте російський «куратор Донбасу», перший заступник голови адміністрації Путіна Сергій Кирієнко, виступає за те, щоб «спеціальна воєнна операція в Україні» стала для росіян «народною війною». За це агітує і радикально-«патріотичне» пропагандистське крило – Дугін, Проханов, Прилєпін тощо.

Проте вже давно відомо, що жодного єдиного народу в Росії немає і ніколи не було. Тому й з «народною» війною не складається. 

Свого часу досить широкого розголосу набула історія з так званою кремлівською «золотою ротою», яка б мала воювати в Україні. Але сформувати її не вдалося (і не вдасться), бо:

• син самого Кирієнка сидить в кріслі керівника соцмережі «ВКонтакті», а не перебуває у бойовому контакті десь під Бахмутом.
• зять Шойгу летить на відпочинок у Катманду замість того, щоб копати окопи під Джанкоєм.
• сину заступника секретаря Радбезу РФ Медведєва повістка з військкомату не приходила.
• син ще одного заступника голови президентської адміністрації Громова кидає слухавку, коли його запитують про мобілізацію.
• син голови держкорпорації «Ростех» Чемезова «проводить час із сім’єю».
• син депутата Держдуми Ніконова просто радіє, що «мобілізація закінчилася».
• син Пєскова, прес-секретаря президента РФ, каже, що питання зі своєю мобілізацією «буде вирішувати на іншому рівні».
• син прем’єра Мішустіна заявляє, що «навчається за магістерською програмою та бажання воювати у нього не виникало».

Як бачимо путінська тоталітарна «народна імперія» у ментальній війні проти Заходу ментально програла, ще навіть не вступивши у справжній бій з ним. Це й не дивно. Адже війну проти України (читай: Заходу) пропаганда останнім часом вже навіть не ховає за «визвольними» наративами, а відкритим текстом висвітлює як «збирання історичних земель Росії».

Але у кремлівської «золотої роти» «історичні землі» вже зовсім інші: десь на берегах Темзи, а не Дніпра.

Лукашенко натякнув, що Київ поховає ОДКБ

Поки Москва вдає, що у Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ), як і в «спецоперації в Україні», «все йде за планом», Мінськ вустами Лукашенка вже б’є на сполох. І відверто каже, що доля війського блоку союзників Путіна напряму залежить від результату російської війни в Україні.  

Аналітик Українського інституту майбутнього Ілія Куса вважає, що «ОДКБ спочатку не була ефективною та впливовою організацією. Росія не змогла зробити з неї «аналога НАТО» на пострадянському просторі через те, що:

а) не було виділено відповідних та адекватних ресурсів;

б) не було сформульовано ідею, яка була б спільною для всіх країн-учасниць;

в) Росія створювала проєкт собі і під себе, особливо не думаючи про інтереси інших;

г) посилення регіональних гравців розмило вплив РФ та прискорило диверсифікацію зовнішньої політики країн ОДКБ.

Оскільки РФ замкнула функціонування організації винятково на собі (в традиційному для неї стилі), то й доля цієї структури дійсно тепер залежить виключно від долі РФ.

Тож Лукашенко жирно натякнув на те, що ОДКБ = РФ, а РФ = ОДКБ, а решті учасників начхати на те, що буде з організацією. І в цьому є логіка з огляду на інтерес більшості цих країн зав’язувати інші партнерства та з іншими проєктами.

Те, що Росія не захистила Вірменію в рамках своїх союзницьких зобов’язань (не в Карабаху, а пізніше, коли Азербайджан атакував територію вже самої Вірменії), продемонструвало справжню імпотенцію ОДКБ, після якої почався поступовий розпад організації.

А вторгнення РФ в Україну – це вже кульмінація, яка поховає під собою весь пострадянський російський порядок, структурним компонентом якого і є ОДКБ».

Демонстративна відмова Вірменії, у присутності Путіна, підписувати підсумкову резолюцію на саміті ОДКБ, останні заворушення в Казахстані та загадкова смерть голови МЗС Білорусі Макея – це все лише декорації жалобної процесії.

Натомість головним могильником ОДКБ стане Україна – якій до моменту путінської агресії взагалі не було діла до цього дешевого пародіювання «колективної безпеки» на пострадянському просторі. 

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки