Дивне свято – День Росії

12 червня в Російській Федерації відзначається державне свято – День Росії. Цей день неробочий, в Кремлі Путін вручає нагороди діячам культури та науки, а в містах проходять святкові концерти. Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки згадує історію появи цього свята. 

Цього дня (12 червня) у 1990 році Росія (РРФСР) ще у складі Радянського Союзу проголосила Декларацію про державний суверенітет. Цим актом З’їзд народних депутатів РРФСР встановлював пріоритет російських законів над загальносоюзними, виключне право народу республіки на володіння та розпорядження національним багатством Росії та її права на дипломатичні відносини із закордонними країнами та на вихід зі складу СРСР. З'явилося республіканське громадянство РРФСР, паралельне до загальносоюзного.

Така повнота прав найбільшої, «центрової» союзної республіки, на території якої була столиця СРСР Москва, вона ж була і столицею РРФСР, фактично перетворювала Радянський Союз у конфедерацію, а союзному керівництву залишала роль арбітра між радянськими республіками. Рішення російських депутатів 12 червня 1990 року стало передумовою для занепаду та розпаду СРСР.

Тож як таке могло трапитися?

Перебудова, ініційована генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим, була пошуком шляхів виходу з кризи, що охопила всі сфери життя радянського суспільства. Але ці пошуки привели до несподіваного висновку про банкрутство комунізму та непотрібність СРСР. Попри всі реформи, рівень життя катастрофічно погіршувався, з прилавків зникали товари щоденного вжитку, продукти.

У той час Верховну Раду РРФСР очолював популярний, харизматичний політик Борис Єльцин, який сприймався людьми як альтернатива і до ортодоксальних вартових старого ладу, і до горе-реформатора Горбачова. Конкуруючи за владу, Єльцин користувався новими свободами, які принесла Перебудова, для зміцнення «своєї» республіки. Російські органи влади стали для Єльцина опорою і плацдармом для наступу на союзний центр.

Водночас, Перебудова та Гласність дозволили нарешті порушити питання про базову проблему СРСР – колоніальний характер відносин між росіянами та іншими народами, які мали природне бажання нарешті вирватися від багаторічної залежності. Першими це зробити три балтійські республіки: Литва, Латвія та Естонія, які сталінський режим брутально анексував під час Другої світової війни.

8-10 вересня 1989 року в Києві у конференц-залі Київського політехнічного інституту відбувся установчий з'їзд Народного Руху України за Перебудову. У подальшому ця організація відіграє визначальну роль у здобутті Незалежності.

Проте, якщо антиколоніальний порядок денний балтів та українців був зрозумілим, то державний суверенітет Росії від Союзу мав дивний вигляд. Виходило, що метрополія проголошувала незалежність від своїх колоній.

«Це був промовистий приклад для інших республік, адже в колишньому СРСР нас виховували й орiєнтували рiвнятися на «старшого брата», – розповідав перший президент України Леонід Кравчук. За його словами, саме цього року у нього, вищого радянського функціонера, з’явилася віра, що Україна стане незалежною. 

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР, в якій більшість належала комуністам, ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Цей документ був винятково важливим на шляху до незалежності. Київ приєднався до «параду суверенітетів» вже після Москви, Ташкента і Кишинева. А до Росії на таке наважилися лише Естонія Литва, Латвія, Азербайджан і Грузія.

Саме поняття «суверенітет» не було чітко окреслено. Тоді його часто ототожнювали з незалежністю. Так, 18 червня 1991-го Верховна Рада ухвалила постанову про встановлення 16 липня Днем незалежності України. У такому статусі ця дата відзначалася всього один раз - того ж року, бо вже 24 серпня було ухвалено Акт проголошення незалежності України. Відповідно, 20 лютого 1992-го парламент переніс відзначення Дня незалежності з 16 липня на 24 серпня.

Для прикладу, в Білорусі День незалежності протягом 1991-1996 років відзначався 27 липня – саме на часть ухвалення Декларації про державний суверенітет республіки у 1990-му, якій в серпні 1991-го лише надали статусу конституційного закону.

Росія-РРФСР так само не проголошувала окремого акту про вихід зі складу Радянського Союзу в 1991 році. Тож неформально її «днем незалежності» також вважалася дата ухвалення Декларації про державний суверенітет – 12 червня. Формально ж це свято назвали «Днем Росії».

Між іншим «Парад суверенітетів» захопив не лише союзні республіки СРСР, але й майже всі автономні у складі РРФСР: Північну Осетію, Карелію, Комі, Татарстан, Удмуртію тощо. Під час візиту до Казані 6 серпня 1990 року Борис Єльцин виголосив одну зі своїх найвідоміших фраз: «Беріть стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути». Голова російської Верховної Ради визнав, що «процес зростання національної самосвідомості історично об'єктивний тим більше при оновленні суспільства». 

У листопаді, за рік до зникнення СРСР, Єльцин приїхав до Києва та підписав з Кравчуком Договір між РСФСР та УРСР. В угоді дві республіки оформляли взаємини не як частини єдиної союзної держави, а як повноцінні суб’єкти міжнародних відносин. Вони визнали суверенітет одна одної і зобов’язалися взаємно поважати територіальну цілісність.

З нагоди підписання Договору Єльцин виступив з промовою у Верховній Раді України. Її зміст разюче контрастує з усієї подальшою історією російсько-українських відносин.

Борис Єльцин: «По суті, ми тільки починаємо системний об'єктивний аналіз нашої історії. Але вже сьогодні зрозуміло, що вона набагато складніша, неоднозначніша, ніж вважалося раніше. Як нам бачиться розвиток відносин між Україною та Росією? Наші відносини можуть розвиватися лише за принципом рівності. Я хочу підкреслити, ми слідуватимемо йому у взаєминах з республіками. 

Я категорично відкидаю звинувачення, що Росія сьогодні претендує на якусь особливу роль, що Росія прагне стати центром якоїсь нової імперії, отримати перевагу над іншими республіками. Росія більш ніж інші розуміє всю згубність такої ролі, оскільки саме вона протягом тривалого часу виконувала таку роль. Що це дало їй? Чи стали росіяни від цього вільними, багатими, щасливими? Ви самі знаєте, яка ситуація. 

Історія навчила нас, що не може бути щасливим народ, що панує над іншими. Хіба катаклізм сімнадцятого року не став закономірним результатом цього шляху? Хіба це не підтверджує історія всього людства?

Ми категоричні противники унітарної держави. У ній жоден народ не отримує сприятливих умов для свого розвитку, ні найчисельніший, ні найменший – жоден не процвітає. Нам слід якнайшвидше встановлювати нові контакти, засновані на взаємній вигоді та інтересі. Тисячі підприємств чекають. Сьогодні ми маємо реальні можливості відкрити абсолютно нову сторінку своїх стосунків. Треба зробити цей крок на благо українців та росіян, в ім'я процвітання суверенної України та суверенної Росії».

На пресконференції, що відбулася після підписання договору, Єльцин запевняв, що Росія не збирається втручатися у кримські справи, оскільки вони «є справою народів Криму та Верховної Ради УРСР». 

Ці ідеї так і залишилися порожніми деклараціями, адже Росія ментально не змогла розпрощатися імперією. Її суверенітет від СРСР зараз усіма сприймається як парадокс і абсурд, а її обіцянки рівноправних відносин з республіками і народами – як лукавство.

Навіть тоді, говорячи про свободу та рівність між народами, Єльцин своєю поведінкою створював відчуття двозначності. 

«Що ще впадало в око, так це відчуття якоїсь невизначеності. Росіяни нібито і давали згоду на формулювання, і одночасно висловлювалися в такому ключі, що сказане ними не є остаточною позицією», – розповідав учасник подій, український дипломат Антон Бутейко.

Зрештою, саме Росія, разом з Україною та Білоруссю, поставили остаточну крапку в існуванні СРСР як «суб’єкта міжнародного права та геополітичної реальності» в грудні 1991-го.

Насправді росіяни не збиралися ані відмовлятися від імперії, ані відпускати у вільне плавання своїх сусідів. І після всього, що сталося потім, демократична спадщина 1990 року, хай навіть декларативна, є для сучасної РФ проблемною. Почавши, як там люблять казати, «вставати з колін», росіяни стали соромитися свого внеску в розвал СРСР, засуджувати обіцянки Єльцина автономіям та уникати тем про рівноправні за духом договори із сусідами.

Так сталося і з Днем Росії, про генезу якого в РФ воліють не згадувати. Хоча ще у першому привітанні Путіна як президента 12 червня 2001 року відчувався демократичний пафос: «З цього документа (Декларації про державний суверенітет – ред.) розпочався відлік нашої нової історії. Історії демократичної держави, заснованої на громадянських свободах та верховенстві закону. А її головний зміст – це успіх, достаток та добробут громадян». 

Через 22 роки ми бачимо, куди путінський режим завів Росію: до знищення громадянських та національних прав, міжнародної ізоляції, реабілітації сталінізму, безглуздої геноцидальної бійні в Україні, яка руйнує життя мільйонів людей по обидва боки фронту. 

Проєкт демократичної Росії та нової форми стосунків з народами колишньої імперії зазнав краху. Перспективу добросусідства рашисти розміняли на примарну велич імперії, «кордони якої ніде не закінчуються», а отже, і перестають вважатися законними міжнародною спільнотою. З відмовою від кордонів колишньої РРФСР держава Путіна ризикує зрештою втратити і проголошений в 1990 році суверенітет.

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки