Дилема солдата Гнезділова. Справедливість чи капітуляція?

24-річний Сергій Гнезділов наважився на неординарний крок – оголосив у соцмережах, що залишає свою бригаду, яка воює на передньому краї, зібрав речі і поїхав додому. Пообіцяв повернутися, коли йому виповниться 25 років, або коли влада встановить чіткий термін служби під час воєнного стану. 

Випадок з Гнезділовим не унікальний – за два з половиною роки великої війни десятки тисяч чоловіків утекли з війська, або, якщо застосовувати відповідну термінологію, пішли на СЗЧ (самовільне залишення частини). Проте демарш кулеметника 56-ї мотопіхотної Маріупольської бригади незвичайний тим, що військовий оголосив про це публічно – перетворив на маніфест. Ба більше, люди на фронті настільки втомлені, а жінки у тилу настільки сплакалися у тривозі за своїх рідних, що алогічний вчинок Гнезділова – кинути військо буцімто для того, щоб привернути увагу до неправильної мобілізаційної політики, частина суспільства сприйняла ледь не як героїчний крок.

Подібні історії допомагають сформувати толерантне ставлення до тих, хто кидає своїх побратимів і їде у затишний тил жити своїм життям. І це дуже небезпечний тренд, а особливо з огляду на потужний тиск ворожих сил на Донбасі.

З іншого боку, публічне оголошення Гнезділова про власну втечу з війська оживило дискусію про потребу заміни тих, хто тримає фронт від початку повномасштабного вторгнення Росії, і про справедливий розподіл окопного тягаря між усіма військовозобов’язаними. Про втому металу, що в якийсь момент може почати кришитися.

Чому так званий закон про демобілізацію досі не готовий і чи вистачить країні людських сил, щоб без обвалу фронту провести демобілізацію найбільш боєздатних воїнів?

Вчинок Гнезділова і його наслідки

«Нас переконують, що піхоту, яка вивозила цю війну на своїх плечах, нема ким міняти. 5 млн військовозобовʼязаних чоловіків кажуть військовому на нулі, що це не їхня війна, і що він має бути там до самої перемоги. Питання перепочинку піхоти та встановлення чітких термінів служби на нулі – питання національної безпеки», – мотивував Сергій Гнезділов своє рішення самовільно покинути свою бригаду.

Гнезділов у війську з 19 років – пішов добровольцем, взявши академвідпустку у Львівському університеті. До повномасштабної воював у Пісках, що біля Донецького аеропорту. Останнім часом служив кулеметником розвідроти у 56-й окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді, яка майже безперервно б’ється на передовій.

Незбагненно, але за цей час служби він також встиг стати ведучим на hromadske, заснувати громадську організацію та провести кілька фестивалів, зокрема, ВиделкаFest на Одещині.

На цю обставину звернув увагу колишній громадський діяч, блогер, а нині військовий, що служить у медіаструктурах ЗСУ, Віктор Трегубов.

«Фестиваль ВиделкаFest Сергій влаштовував не у Часовому Ярі, а у Чорноморську. І я, як людина, що влаштовувала масові події, далекий від думки, що процес його організації він суміщав з обов'язками військового, – зауважив Трегубов. – Подкаст «Громадського» Сергій вів не з окопу під Бахмутом, а з офісу компанії на площі Слави, що у Києві. Я знаю, бо я у нього там був. А веде він цей подкаст з жовтня минулого року. А виходить цей подкаст раз на тиждень».

У шквалі «дружнього вогню» Гнезділов «відстрілювався» аргументом: начебто брав відпустки для запису подкастів, утім звучало це не вельми переконливо. У коментарях люди в’їдливо запитували, чи це означає, що журналіст отримував подвійну зарплатню – у ЗСУ та ще десь.

У коментарі «Главкому» Сергій Гнезділов повідомив, що до нього вже приїздили працівники Військової служби правопорядку, «вели зовнішнє стеження та пропонували поговорити». Екскулеметник вважає, що його справу «поки ще думають зам’яти».

З огляду на значний медійний резонанс такі припущення не позбавлені сенсу. Хоч Кримінальний кодекс трактує вчинок Гнезділова як злочин, що карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років. Утім, Верховна Рада підкоригувала законодавство таким чином, щоб не карати таких хлопців, як Сергій Гнезділов, а заохотити їх повернутися до війська.

Надлишки демократії?

За останній рік відповідний сегмент законодавства зазнав суттєвих змін. Як коментує юристка ГО «Юридична сотня» Інна Сімакіна, особа, яка під час дії воєнного стану вперше самовільно залишила частину чи дезертирувала, може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо до закінчення досудового розслідування вона добровільно заявила слідчому чи прокурору про намір повернутися до військової частини, і командир військової частини надав на це згоду.

Наприкінці серпня нинішнього року Верховна Рада прийняла закон №11322, який звільняє від кримінальної відповідальності військового, котрий утік з армії.

Вочевидь, усі ці зміни свідчать про те, що у Збройних силах, вимотаних війною, самовільне залишення своїх частин стало поширеним явищем, і законодавці намагаються піти назустріч тим, хто в якийсь момент надломився, аби лише повернути їх у стрій.

За офіційними даними, за два з половиною роки правоохоронці відкрили 63,2 тис. кримінальних проваджень щодо військовослужбовців, які самовільно покинули місце служби. Народний депутат Руслан Горбенко в одному з недавніх ефірів назвав ще більшу кількість – 80 тис. За даними Горбенка, з них 25-30% повертаються до війська.

Роман Лихачов, військовий адвокат, юрист Центру надання підтримки ветеранам, з яким поспілкувався «Главком», пояснює, звідки взялася така велика розбіжність у цифрах: за однією справою може проходити кілька людей і навіть десятки, а крім того, є багато випадків, коли провадження не відкривають.

«У мене є клієнти, яких ніхто не шукає», – каже Лихачов.

Якщо рахувати втікачів не тільки з лав ЗСУ, а й з Нацгвардії, Держприкордонслужби та інших складових Сил оборони, то їх кількість сягне за 100 тис., вважає адвокат. Йдеться і про тих, хто наважився на СЗЧ, і про тих, хто дезертирував (дезертирство – це самовільне залишення військової частини, але не на певний період часу, а назавжди, без намірів будь-коли туди повернутися, розтлумачує Лихачов).

Оскільки війни такого масштабу не було у новітній історії, нам немає з чим порівнювати такі вражаючі цифри втечі з війська. «Найближчий» воєнний конфлікт подібного розмаху – Друга світова.

«У тоталітарній країні питання дезертирства вирішувалося, самі знаєте, в який спосіб, – «заградотрядами» і розстрілами на місці. Власне, щось подібне, як ми розуміємо, застосовує і зараз Росія. Диктатурам завжди простіше було воювати, ніж демократіям», – розмірковує Роман Лихачов.

Військові звертають увагу також на те, що самовільне залишення частини не лише демотивує певною мірою воїнів, які не склали зброї, а й наражає їх на небезпеку.

«Треба йти на завдання, і раптом виявляється, що у тебе у взводі, де й без того всього семеро лишилося, ще двоє зникли – зібрали манатки і, нічого тобі не сказавши, подалися на СЗЧ», – розповідає сержант, який воює на Курахівському напрямку.

Втома металу

У будь-якому разі, кількість самовільного залишення частин свідчить, зокрема, про велику втому військових. «Втома металу» чимдалі більше дається взнаки і конкретним воїнам, і системі, і державі.

Уперше про потребу ротації добровольців, які воюють на передній лінії, заговорили ще у вересні 2022 року. Письменник Артем Чапай (Антон Водяний), який мобілізувався до війська і служив у тиловій частині на Західній Україні, став одним з організаторів петиції, яка швидко набрала необхідні 25 тис. голосів на сайті президента. Міноборони звинуватило Чапая у тому, що він виконує російське ІПСО.

Можливо, вже у 2022-му керівництву країни варто було почати розробляти мобілізаційну систему так, щоб наповнювати лави ЗСУ бійцями з розрахунком на роки важкої війни відповідно, передбачити ресурс для ротацій.

«Політичне керівництво провалило мобілізацію у 2022-2023 роках і зараз (на початку 2024 року – «Главком») намагається надолужити», – констатував нещодавно у розмові з «Главкомом» генерал Ігор Романенко, ексзаступник начальника Генерального штабу у 2006-2010 рр.

До чесної розмови із суспільством та перегляду усталених практик з пошуку мобілізаційного ресурсу закликає владу й письменник Артем Чех, який півтора року великої війни провів на нулі. На його думку, багато хто з публічних персон та блогерів, які вдягнули піксель, морально готові до оголошення СЗЧ. Критичною межею Чех називає березень наступного року. Він знає, що чимало побратимів поставили для себе внутрішню межу: служити три роки.

«У березні буде чотири роки і два місяці, що я віддав службі. Більшість з цього часу я провів у лісах і полях, зрідка навідуючись у спокійні міста, де ніфіга не видно, що іде боротьба за виживання. Боротьба за виживання йде там, де виживають. На позиціях у начисто виголених посадках. На островах. У полях. Де зариваєшся носом у землю. Де сидиш в окопі з двохсотими. Де копаєш, не спиш, знову копаєш. Отам боротьба за виживання», – написав Артем Чех. За його словами, всі сподівалися, що зрушення дасть новий закон про мобілізацію, але не так сталося.

Закон, який Верховна Рада прийняла 11 квітня 2024-го, мав би охопити і питання звільнення з війська тих, хто воює з перших днів повномасштабного вторгнення. Принаймні спершу так заявляв президент Володимир Зеленський. Проте з огляду на брак людей у війську це питання було винесено за дужки документа і відкладено на осінь, коли завдяки мобілізаційній компанії вдасться набрати чоловіків, які могли б замінити першу хвилю захисників.

Проєкт, якого наразі немає, називали також «законом про загальну військову справедливість», бо він має встановити терміни служби під час воєнного стану. Відвоював певний час – повертайся до свого мирного життя, на твоє місце в окопі прийде інший громадянин. Військові матимуть хоч якийсь часовий орієнтир, адже зараз вони йдуть на службу безстроково, маючи квиток в один кінець, звідки повернутися можна або «двохсотим», або важко пораненим, або дезертиром.

«Чіткі терміни несення служби – значний і вагомий маркер, який допоможе у питанні мобілізації. Людей лякає невизначеність. Коли вони знатимуть, що строк служби обмежений, наприклад, 36 місяцями, це зменшить кількість тих, хто уникає мобілізації», – вважає член парламентського комітету з питань нацбезпеки, оборони та розвідки, народна депутатка Ірина Фріз.

Як розповіла «Главкому» Фріз, у липні уряд мав внести свій законопроєкт, де буде зафіксовано термін служби 36 місяців, у жовтні його б винесли на голосування Ради з тим, щоб до лютого 2025 року Генштаб мав час для формування необхідного резерву і початку поступової демобілізації військових, які служать з початку великої війни.

«Очевидно, що терміну вже не дотримуємося», – констатує депутатка і підкреслює, що уряд не вніс до профільного комітету проєкт «закону про демобілізацію». І не відомо, чи такий проєкт взагалі напрацьовують.

Вочевидь, керівництво країни не хоче промовити вголос непопулярну річ: демобілізації воїнів, які від лютого-2022 виносять на своїх плечах війну, не буде принаймні у найближчі місяці. Насамперед цього не дозволяє ситуація на фронті. Але чи розробляються якісь механізми надалі? Це питання уряд залишає без відповіді.

Чи є третій шлях?

«Важливо розуміти, що досвід бойових дій тих, хто воює з початку повномасштабного вторгнення, є безцінним. Якщо боєць має дворічний досвід бойових дій, то його складно повноцінно замінити особою, яка щойно пройшла базову військову підготовку», – кажуть джерела «Главкома» у Генштабі. Більше того, у Генштабі вважають: масова демобілізація досвідчених бійців призведе до обвалу фронту та до збільшення людських втрат.

«До мобілізації та демобілізації під час війни треба підходити насамперед з точки зору стратегічних задач – зупинити ворога, зберегти державу, виграти війну. Пошук балансу у цьому питанні дуже складний, але й перекіс у будь-який бік може виявитись фатальним для держави», – застерігає співрозмовник.

Крім того, зауважує він, ми знаємо загальний обсяг мобілізаційного ресурсу, але не знаємо, коли завершиться війна, тобто на який час розраховувати цю кількість людей.

Отже, звільнення тих, хто служить від початку великої війни, відсувається наразі на невизначений термін. Але ні уряд, ні Банкова не наважуються сказати про це.

Схоже, у війську це розуміють.

«Облиште мрії про те, що ми зможемо добрати у Збройні сили якусь додаткову кількість воїнів, і нарешті виграємо війну. Ні добровільно, ні примусово українське суспільство не здатне на таку мобілізацію. І практика інтенсивної бусифікації останніх пів року це показує, і довід рекрутингу розкручених військових брендів про це свідчить. Наплив нових реальних кадрів у ЗСУ дуже скромний, – свідчить активіст Майдану, депутат Київради Ігор Луценко, який у перші дні вторгнення росіян пішов на фронт. – У нас немає іншого виходу, як розраховувати на тих, хто вже є у війську».

Олена Зварич, для «Главкома»