Кінець трибуналу щодо колишньої Югославії. На черзі Донбас?

Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії припиняє свою роботу наприкінці 2017 року, оскільки вже завершив майже всі судові процеси. 22 листопада судова інституція винесла  свій останній вирок Ратко Младичу, якого розшукували протягом 15 років. Колишнього військового очільника боснійських сербів засудили до довічного ув’язнення. Також нещодавно був оголошений вердикт для Слободана Праляка. Хорватського генерала після розгляду апеляції засудили на 20 років ув’язнення. Чоловік вчинив самогубство у залі суду одразу після оголошення вироку. Судові процеси, які не завершились,  надалі будуть розглядатися національними судами.

Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії було створено Радою ООН 25 травня 1993 року. Його метою було судове переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 року.

Катерина Шимкевич, експерт-балканіст, переконана, що ООН має підстави для створення комісії з розслідування злочинів й на території Донбасу. Однак заважатиме цьому не лише Росія, яка є членом в Раді Безпеки ООН, а й той факт, що Україна досі офіційно не визнала, що на її території йде війна.

Наприкінці 2017 року в інформаційному просторі нагадала про себе війна у Югославії. Спеціальний трибунал, який довгі роки розслідував воєнні злочини, злочини проти людяності, оголосив вироки. І тепер цей суд припинить своє існування.

Офіційна назва трибуналу - Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії. Він створений у 1993 році з метою розслідування воєнних злочинів. Це не перший прецедент в міжнародному праві, коли воєнні злочини розслідуються на світовому рівні. Є свідчення, що вже у другій половині 15 ст. у Німеччині був організований спеціальний суд (прототип воєнного трибуналу) для засудження воєначальника, який віддав наказ своїм підлеглим грабувати та вбивати цивільне населення. Але більше така практика була застосована після Другої світової війни, коли з’явилися Нюрнберзький та Токійський трибунали для засудження воєнних злочинів та людей, які здійснили злочини проти людяності, геноцид та етнічні чистки. На основі цих трибуналів була розроблена концепція міжнародного гуманітарного права, згідно з якою всі воєнні злочини проти людяності та людства мають бути засуджені. Це було на лише на папері до початку 90-х років минулого століття, коли були зафіксовані перші злочини на території Руанди. Перший трибунал у світовій практиці був створений у кінці 20 століття, а саме – Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, завданням якого стало розслідування воєнних злочинів. Його появу визначила резолюція 827 Ради Безпеки ООН.

У листопаді 1994 року Рада Безпеки прийняла резолюцію 955, яка визначила появу Міжнародного трибуналу щодо Руанди. Пізніше були створені окремі спеціальні трибунали щодо Сьєрра-Леоне та Лівану. Також зараз йде мова про те, щоб створити окремі воєнні трибунали для засудження злочинів проти людства у Сирії та Єгипті. Однак для їх створення необхідна резолюція Ради Безпеки ООН і вагомі аргументи, які мають надати спеціальні комісії з розслідування воєнних злочинів. Такі комісії працювали в Руанді, колишній Югославії, Секторі Газа. Але, наприклад, висновки комісії щодо Сектору Газа не дають підстав для створення окремого трибуналу. Найбільший орган, який розглядає злочини проти людства, людяності та етнічних чисток – це Міжнародний кримінальний суд, який працює у Гаазі. Він має розширену компетенцію, тобто розглядає злочини по всьому світу, та діє на основі Римського статуту.

«Міжнародні воєнні злочинці можуть відбувати покарання у наших тюрмах. Однак, до України поки нікого не відправили»

Трибунал щодо колишньої Югославії працював тривалий час. Чому так довго?

Трибунал – це досягнення міжнародної спільноти. Почали розслідувати злочини під час етнічних конфліктів. Перша фаза конфліктів закінчилася в 1995 році. Однак, це не давало підстав одразу засудити осіб, яких підозрювали у злочинах. Цьому противилися уряди та деякі політики з інших країн, зокрема США та Німеччини. Тобто, люди, які скоювали злочини не могли бути притягнені до відповідальності, адже не було аргументів та вагомих доказів. Але в цей час працювала комісія, почала працювати окремо прокурорська служба, яка направляла до республік свої слідчі комісії, щоб окремо розслідувати всі випадки. Подібні комісії працювали до кінця 90-х років минулого століття. Потім розпочалася нова фаза міжетнічних конфліктів у Косово та Македонії. Це уповільнило процеси та притягнення підозрюваних до відповідальності.

Більш активно почали розглядатися справи на початку 2000-х років, коли на посаду головного прокурора трибуналу прийшла Карла дель Понте. Вона відкрила серію гучних судових процесів проти Слободана Мілошевича, Ратко Младича, Радована Караджича. Відбувалося затягування процесів. Наприклад, якщо Младич і Караджич зникли, то Мілошевича влада просто боялася видавати. Також були випадки, що слідчі викликали свідків, а вони не їхали до Гааги, боялися надавати свідчення через залякування. Це було звично для тих часів.  

Ще одна причина затягування – тривалий пошук злочинців. Наприклад, Младича шукали 15 років. Анте Готовіна, хорватського генерала, який ховався до 2005 року, знайшов Інтерпол. Виникали проблеми й з тим, що уряди не хотіли видавати злочинців.

Трибунал також не знав, які справи спершу розглядати (високопосадовців чи військових середнього рівня). Також були чисельні випадки, коли люди самі здавалися трибуналу. Тому потрібно було проводити багато допитів та перекладати документи з боснійської, хорватської, македонської на міжнародні мови. Трибунал працює з декількома мовами: англійською, німецькою, французькою, албанською. Тому спеціалісти опрацьовували тисячі документів. Якщо дивитися судові засідання, то там відбувається одночасний переклад на балканські мови, англійську та французьку. Це було необхідно, адже не всі судді володіли англійською. Всі ці фактори затягували процес.

Чи всіх притягнули до відповідальності?

У 2005-2006 роках Карла дель Понте прийняла рішення реформувати роботу трибуналу. Вона зосередила усю увагу на справах, які стосувалися державних посадовців та військових з високим званням. Тисячі справ військовослужбовців середнього та нижнього рівня відправили на розгляд до воєнних судів. Там судові процеси тривають й досі. Наприклад, у Хорватії щорічно розглядається всього 20-30 справ і це відбувається досить тривалий термін. Тому трибунал у 2006 році зосередив увагу на 161 справі. Щоб прискорити процес, декілька справ об’єднали. Наприклад, щодо Мілошевича було два окремі процеси. Один щодо Косово, а інший об’єднаний – хорватський та боснійський. Це ж стосувалося й інших високопосадовців.

Роботу трибуналу планували закінчити у 2010 році. Однак, через довгий пошук Младича, тривалий початок судового процес проти Караджича та велику кількість апеляцій – процес розтягнувся аж до 2017 року. Хоча у 2015 році генеральний прокурор трибуналу Серж Брамерц заявив, що робота трибуналу має завершитися 31 грудня 2017 року. Тобто, зараз розглядаються останні справи. Надалі буде створений міжнародний механізм з розслідування воєнних злочинів  та контролю судових процесів, які відбуваються на національному рівні.

Трибунал вирішили закрити через нестачу коштів? Хто його фінансує?

Частина фінансування йде через спеціальний фонд ООН, а частину вносить країна, яка є приймаючою стороною, тобто та, яка приймає у своїх тюрмах воєнних злочинців. Певні дотації йдуть з США. Європейські країни беруть участь у фінансування лише як члени ООН. До речі, Україна також підписала угоду про те, що воєнні злочинці можуть відбувати покарання у наших тюрмах. Однак, до нас поки нікого не відправили.

Робота трибуналу припиняється, адже майже всі процеси вже закриті. Останній процес, де Слободан Праляк закінчив життя самогубством, теж колективний, оскільки одразу засудили шість керівників так званої республіки Герцег-Босна, яка створена на території Боснії і Герцеговини у 1993-1994 роках. Всі вони наказували скоювати злочини проти мирного населення, тому немає сенсу розглядати подібні процеси окремо, адже вони всі були причетні до злочину. Ось ці процеси і є останніми. А з судовими процесами, де неодноразово подаються апеляції працюватимуть національні суди.

Наскільки об’єктивними будуть національні суди, хто їх перевірятиме?

Національні суди були створені в Хорватії та Сербії. Останнє місце, де відкрили суд з воєнних злочинів – це Косово. Коли ще були не суди, а воєнні палати, їх діяльність моніторили представники Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії та правозахисники. У країнах колишньої Югославії дуже потужна правозахисна система, громадський сектор. Вони виникли в 1990-х роках й до сьогодні продовжують стежити за кожним процесом. Також вони надають правову допомогу родинам свідків, які викликаються до суду.

Про об’єктивність на національному рівні говорити дуже складно. Адже засудження сколихують суспільство й починаються акції протесту, зникають свідки. Також через апеляції зловмисники виходять на волю й живуть у суспільстві, в якому коїли злочини.

Чому б не запросити суддів з інших країн, це додало б об’єктивності?

Національне судове законодавство тієї чи іншої держави не допускає присутності представників з інших країн. Але судді, які проводять суди над воєнними злочинцями обов’язково проходять стажування й підвищення кваліфікації у Міжнародному трибуналі в Гаазі.

Якщо говорити про Косово, то там є представники від сербської та албанської меншин, однак, суд там ще не почав працювати. В Хорватії також є представник від Сербії. Тобто, це вимога законодавства, щоб в органах влади були присутні представники меншості. У Боснії і Герцеговині також присутні хорват, серб та боснієць. Однак, вони не можуть прийти до згоди стосовно кожного злочину.

Це конфлікт інтересів? Адже навряд чи серб буде голосувати за вирок сербу.

Так, це конфлікт інтересів. Представники трибуналу надають національним судам кваліфіковану допомогу. Однак до цих порад не надто прислухаються. Навіть у Белграді певний час існував окремий офіс Генерального прокурора трибуналу. Вони допомагали розробляти законодавство. Також проблема в тому, що дуже важко знайти всі документи, які могли б підтвердити вину злочинця, адже вони є архівними даними, які не розсекречуються. Все лежить на плечах правозахисних організацій. Об’єктивність – це складно. Дуже важко знайти консенсус стосовно конкретної особи. Наприклад, якщо в Сербії будуть судити хорвата, то в Хорватії скажуть, що він не винен, адже відстоював національні інтереси своєї держави під час війни. У Боснії взагалі ситуація критична: там три великі етноси, які на політичному рівні не можуть порозумітися між собою, а що вже говорити про судові процеси з воєнних злочинів. Це дуже складно.

Чи можуть ці судові процеси створити загострення в суспільстві?

Постійне загострення існує і так. Однак, суди над звичайними солдатами не викликають гострої реакції людей. Великий вплив має робота, яку провели правозахисні організації. Тому люди усвідомлюють, що злочини коїли усі.

Акцію протестів може розпочати обмеження прав ветеранів, що й відбувається в Сербії та Хорватії. Також, якщо вішають таблички з кирилицею в якомусь хорватському місці, то починають виступати ветерани, які воювали проти Сербії. Ось це сколихує суспільство.

Хочу зазначати, що судові процеси довго тривають й через те, що в національних судах передбачене надання матеріальної компенсації жертвам, які постраждали від воєнних злочинів або їх сім’ям. Тобто, сам злочинець чи його родина має виплатити певну суму постраждалим.

Суди приймають постанови про грошові виплати у розмірі декількох тисяч євро. Однак, дуже мало випадків, коли гроші дійсно виплачувалися. Тоді починаються судові розгляди стосовно отримання компенсації.

Якщо судові процеси хвилюють суспільство, то чи не варто країнам звернутись до амністії?

Якщо говорити про Хорватію та Боснію і Герцеговину, Македонію й Косово, то амністія  була оголошена відповідно до мирних договорів, які були підписані в 1995 році. Амністія була для людей, які самостійно здавалися судам, оскільки їх прямої причетності до злочинів довести не могли. Такі амністії були розповсюджені у 90-х роках. Наразі людей просто судять, але їх провину доводять дуже рідко.

Суспільство та громадський сектор дуже добре взаємодіють. Існує велика кількість правозахисних організацій, які об’єднані у рамках Регіональної Комісії з розслідування злочинів скоєних на території колишньої Югославії у 1991-2001 роки. В ній налічується близько 1700 членів. Вони ведуть великий фронт робіт. Однак, влада дуже відгороджується від цього процесу.

Наприклад, відбуваються спільні заходи сербів, хорватів або боснійців стосовно обговорення розслідувань. Люди приходять, спілкуються з правозахисниками та дослідниками. Також публікується велика кількість матеріалів та звітів. Однак, на таких заходах дуже мало представників влади.

«Треба розуміти, що комісія знайде злочини не тільки з боку окупантів, а з боку й українських військових»

Росія не полишає надію мати свій вплив на Балканах. Чи може вона скористатися суперечками, підбурювати суспільство?

В Хорватії, Боснії та Косово такого не відбувається. На відміну від Сербії або Чорногорії. Коли судили Шешеля (Воїслав Шешель – голова Сербської радикальної партії. Звинувачувався у скоєнні воєнних злочинів. – Главком), то Москва намагалася чинити тиск на сербське суспільство. Сербський народ підбурювали до протестів. Також вони тиснули на керівництво трибуналу, щоб Шешеля, який мав проблеми зі здоров’ям, відпустили до Москви на лікування. Це дуже активно обговорювалося на Балканах. Коли ж Воїслава Шешеля відпустили, то Росія вихвалялася, що це саме вона посприяла. Зараз Російська Федерація активно лобіює повернення Шешеля у політичне життя Сербії. Його подають як захисника національних інтересів та жертву трибуналу. Теж саме відбувається з Мілошевичем.

Коли судили Мілошевича, то Воїслав Коштуніця, тодішній президент, та Зоран Джинджич, прем’єр, видали його (Гаазькому трибуналу, - «Главком»). До речі, вважають, що вбивство Джинджича організоване кремлівськими агентами. Це не доведено, а лише версія. Однак, видача Мілошевича стала приводом для активного втручання Росії в справи Сербії. Також вона почала тиснути на інші країни, щоб ті не робили подібних кроків. РФ почала захищати інтереси Сербії на міжнародному рівні. Адже в Європі та Америці Мілошевича виставляли катом, а Росія заявляла, що він – друг. На російському телебаченні почали з’являтися передачі, де транслювалися інтерв’ю, в яких Мілошевич говорив, що Росія – це друг Сербії. Коли ж політик помер у 2006 році, то пропаганда почали використовувати колишнього президента Томіслава Ніколича, його часті поїздки до Москви. Також звертали увагу на його виступи, де він говорив, що попри конфлікт з Україною Сербія залишається другом та партнером для Росії.

ЄС докладають багато зусиль для врегулювання справ у Сербії. У той час місцева преса переконує населення у російській підтримці…

В Сербії цікава ситуація. Вони намагаються отримувати допомогу від ЄС, в медіа це також висвітлюється. Але інший сегмент медіа-простору наповнений російськими новинами про те, що РФ рятує сербів від впливу ЄС. Також президент Александр Вучич розповідає про прагнення вступу до ЄС, але водночас підтримує дружні стосунки з РФ. Для Сербії така невизначеність є дуже вигідною й триває з 1990-х років. Варто зазначити, ЄС фінансує території Сербії підтримує тривалі проекти сталого розвитку: це і громадський сектор, і освіта, і транспорт. Також багато коштів вкладається у розвиток сільських регіонів, які після 90-х років знаходяться в занепаді, аграрний сектор. Однак вплив Росії більш відчутний. Це можна зрозуміти із заголовків у засобах масової інформації. Був випадок, коли бабуся стояла з плакатом : «Путін – наш визволитель». Я бачила подібні плакати в 2013 році у Белграді. На них було зображено, що Росія та Сербія – це друзі та партнери. Подібного дуже багато. Це говорить про те, що Сербія не збирається відмовлятися від російського вектору.

Події на Донбасі та колишній Югославії мають різні характери. Трибунал щодо останньої створили ще під час конфлікту в 1993 році, чи є шанси, що з українського питання буде створений окремий міжнародний суд?

Має працювати Комісія ООН, яка створюється за запитом уряду країни, який хоче, щоб на її території працювала подібна структура, або за запитом правозахисників. Також ООН повинна мати докази того, що в країні відбуваються злочини проти людяності. Якщо Рада Безпеки ООН буде мати подібні аргументи, то вона зможе створити комісію з розслідування злочинів, яка буде працювати на території Донбасу. Це процес тривалий. Наприклад, в Югославії подібна комісія працювала з 1992 по1994 рік. За цей час було зібрано мільйони документів, опитано багато свідків, відвідані віддалені регіони й концентраційні табори. Тоді був комплекс факторів, які сприяли створенню комісії: запити від активістів , міжнародних правових та гуманітарних структур.

В Україні з 2014 року працює Міжнародна комісія з пошуку зниклих безвісти. Також є дані моніторингової місії ЄС та ОБСЄ. Мені задається, що ООН не ігнорує звернення, але через те, що Росія присутня в Раді Безпеки ООН, створення комісії може затягнутися на багато років. Якщо, звісно, уряд чи президент на пряму не звернуться до ООН із закликом, що у нас війна й гине мирне населення. Це стане приводом для створення цього органу.

Якщо подібний орган запрацює, то є шанс створити трибунал для розслідування злочинів проти цивільного населення, які здійснюються на Донбасі. Однак, потрібно бути готовими до того, що комісія знайде злочини не тільки з боку окупантів, а з боку й українських військових. Це пояснює те, чому не всі громадські організації в Україні хочуть про це говорити. Але ж війна не може бути лише з одного боку. Все рівно до злочинів причетні обидві сторони. Ґвалтування, незаконне утримування людей, грабунки – усе це присутнє. В нашому соціумі про це не говорять, оскільки люди до цього ще не готові.

Також для створення комісії важливо, щоб АТО назвали справжнім іменем. Поки на світовому рівні не визнають, що в державі триває війна, то міжнародна спільнота не має права втручатись.

У нас Росія визнана агресором на законодавчому рівні. Поняття війна – це побутове визначення, а юридичне – агресія.

Так, визначено. Але події на Донбасі називають Антитерористичною операцією. Ветеранам видають посвідчення, як учасникам  АТО, а не учасникам боротьби проти агресора. З цими категоріями можна довго гратися. Я перерахувала комплекс факторів, які заважають створити орган для розслідувань воєнних злочинів. Звісно, що до ООН звертаються різні міжнародні організації, з проханням провести розслідування. Але Росія блокує це. Це відбувається й через держави, які не визнають агресію Росії до України. Тому питання про створення комісії з розслідування воєнних злочинів на Донбасі не піднімається. Обговорювали заснування трибуналу, коли збили «Боїнг».

Цікаво, що коли винесли вирок Младичу та шести хорватським генералам, то в українському інформпросторі почали з‘являтися публікації, що така ж доля чекає й Путіна. Тобто, все рівно відбудеться трибунал для злочинів, які скоює армія агресора.

Якщо статус АТО буде змінено, то які шанси України спонукати ООН до створення комісії, щоб в майбутньому створити трибунал з розслідування воєнних злочинів?

Поки Росія присутня в Раді Безпеки ООН, то створення комісії буде блокуватися усіма можливими способами. Наприклад, коли Югославію оголосили агресором в 1991 році, то її виключили з усіх структур, в тому числі й ООН. Однак, вона не була постійним членом, тому було легше. Також Росія, яка відстоювала інтереси Сербії на той момент, була зайнята своїми внутрішніми проблемами. У нас ситуація складніша. Подібні комісії створюються лише резолюціями Ради ООН.

Які перспективи створення трибуналу щодо «Боїнга»?

Подібний трибунал можуть створити, якщо будуть запити від постраждалих країн. І це буде не трибунал,  а окремий міжнародний суд, який також діятиме в Гаазі. Воєнний трибунал буде передбачати присутність комісії, яка почне розслідування на місці падіння «Боїнгу». Вона буде змушена опитати мешканців, підняти матеріали. Але подібні трибунали створюються через резолюцію Ради Безпеки ООН. Генеральний секретар не зможе прийняти подібне рішення.

Яка судова інституція може бути створена без участі Росії? Але, щоб пройшло слідство по «Боїнгу».

Справу потрібно передати до Міжнародного кримінального суду, який може розглядати справу відповідно до Римського статуту. Ця структура зможе розглянути справу, навіть, якщо отримає звернення від України чи Нідерландів. Але це буде не інституція для розслідування злочинів, а окремий судовий процес розслідування збиття «Боїнгу». Тобто буде йти, як окремий судовий процес у рамках Міжнародного кримінального суду.

Чи є різниця між зверненням до вже існуючої інституції та створенням нової?

Створення трибуналу підкреслювало, що міжнародна спільнота звернула увагу на злочини в Югославії чи Руанді. Це було необхідно, щоб фахівці, які розбиралися в конкретній сфері, мали час на поглиблене вивчення деталей процесу. В рамках Міжнародного кримінального суду це зробити складніше. Але це єдиний спосіб покарати винних та посилати до в’язниці людей, які причетні до збиття. Всі бюрократичні тонкощі з визнанням Україною Римського статуту, з тим, що Росія блокує прийняття резолюції трибуналу з розслідування трагедії з «Боїнгом», все це затягує процес. Люди втомлюються від цього.

Міжнародний кримінальний суд був створений, щоб зменшити кількість інституцій на міжнародному рівні, які займаються тими чи іншими справами. Для цього був ухвалений Римський статут, в якому прописані, що таке злочини проти людства, проти людяності, що таке геноцид. В даному випадку – це єдина можливість покарати винних.

Наталія Малиновська, Анна Скалій, «Главком»