На чию перемогу працюють «аргументы от истории» професора Ярослава Грицака?

«Ніщо так добре не провітрює мізки, ясність розуму, як історія», – стверджує в інтерв’ю Радіо Свобода професор Українського католицького університету та почесний професор Києво-Могилянської академії Ярослав Грицак.

Погоджуємося. Але уточнимо – залежить яка історія. Бо якщо історія від Грушевського справді дає ясність розуму і працює на об’єднання держави, то історія від Путіна мізки затьмарює і провокує до варварських агресій.

Ми не знаємо, на який саме ефект розраховував Ярослав Грицак у своєму трактуванні історії російському сайту «Медуза», але більшість його відповідей до ясності розуму і провітрювання мізків не надто надається.

І це засмучує, адже журналіст «Медузи» звернувся до пана професора з проханням «ответить на самые частые вопросы россиян об истории соседней страны»… Пояснюючи, що «именно аргументы «от истории» стали едва ли не главным оправданием российской военной агрессии в Украине».

Наведемо з цього велемовного інтерв’ю кілька цитат у темі історії української мови.

Мова чи язык?

На запитання сайту «Медуза»: «На каком языке разговаривали в Киевской Руси? Русском или украинском?» пан почесний професор відповів: «Ни на русском, ни на украинском – таких языков тогда еще не существовало… во времена Киевской Руси местные говоры (диалекты, наречия) настолько отличались друг от друга, что о существовании какого–либо языкового единства можно говорить очень условно»…

Ця відповідь і подальші пояснення нас вельми здивували – адже авторських наукових розвідок на тему історії української мови у професора Грицака нам знайти не вдалося. А натомість видатні мовознавці та філологи у своїх наукових працях пишуть діаметрально інше. А саме:

Академіки Агатангел Кримський та Олексій Шахматов у «Нарисах з історії української мови» (Київ, 1924 рік) стверджували «Мова Наддніпрянщини та Червоної Руси 11 віку – це цілком рельєфна, певно означена, ярко індивідуальна лінгвістична одиниця, і в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей».

Автор 30 новаторських підручників з української мови для середніх і вищих шкіл професор Іван Ющук пише, що «В Русі простий люд і, безперечно, Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боярами розмовляли українською мовою» (Київ, 2008).

Академік НАН України Григорій Півторак, автор шести монографій та понад 300 праць з історії східнослов’янських мов, називає кінець ХІІ століття «часом завершення формування основних особливостей української мови та початком нового етапу її історії» (Київ, 2018 рік).

Зрештою ми звернулись до доктора філологічних наук Віктора Мойсієнка, одного з кращих сучасних знавців історії української мови. І дуже вдячні за відповідь, яку Віктор Михайлович, професор Житомирського університету, надіслав нам з фронту, бо з перших днів повномасштабної війни він у лавах ЗСУ на передовій лінії оборони України.

Отже, професор Віктор Мойсієнко на відповідь Ярослава Грицака сайту «Медуза» про мову Русі дав такий коментар:

«Ні, це не так. Звичайно, від ХІ ст. на теренах Руси можна говорити про давній період існування мов. У Києві, Новгороді-Сіверському, Овручі, Володимирі – певна річ, функціонувала не якась міфічна «общевосточнославянская», а конкретно – давньоукраїнська мова. Ясно, що вона відрізнялася від сучасної української, але тисячі прикладів написання навіть у церковнослов'янських пам'ятках розмовних рис – яскраве підтвердження факту присутності української мовної стихії від часу появи перших текстів у Києві та інших руських (українських) містах. А сама постановка питання від москвина: якою мовою говорили в Києві – українською чи російською – повністю абсурдне. До чого і якою мірою дотична мова москвинів, які ніколи не вважалися Руссю, до мови писемних пам'яток русинів–українців, писаних у Києві?» 

Церковнослов’янська мова

Ще одна цитата Ярослава Грицака з інтерв’ю «Медузі» щодо церковнослов’янської мови – літературної мови княжої України-Русі. «Церковь пользовалась церковнославянским. Это название искусственное: на самом деле это был староболгарский или, как его еще называют, древнемакедонский язык… При этом местные переписчики церковных книг совершали характерние ошибки, по которым можно судить, какой диалект они использовали».

Але ж в Україні-Русі богослужбовою мовою була церковнослов’янська української редакції, і постала вона аж ніяк не через «ошибки переписчиков».

Доктор історичних наук, перший дослідник стародавніх написів на стінах Софії Київської Сергій Висоцький у своїй монографії «Київська писемна школа 10-12 ст» (Львів, 1998) стверджує, що у часи княжої України-Русі церква послуговувалася церковнослов’янською мовою української редакції і постала вона в результаті праці високоосвічених мужів, які в 70-80 роках 11 століття у Печерському монастирі проводили велику роботу щодо редагування Євангелія, Апостола і Псалтиря. «Мета такої редакції полягала в тому, щоби зробити старослов'янський текст зрозумілішим для києворуського читача або слухача».

Дослідниця Ганна Куземська у своїй праці «Якою мовою молилася давня Україна (Київ, 2012) пише: «Українською богослужбовою мовою молився величезний православний край від від Сяну до Дону – десятки мільйонів людей, а протягом історії – сотні мільйонів».

І росіянам для ясності розуму було б дуже корисно знати, що саме церковнослов'янською мовою української редакції в Україні-Русі молився і простий люд, і князі з боярами і, звісно, святі Антоній, Феодосій та всі чудотворці Печерського монастиря, який московити, затьмарені історичними фейками, називають «важнейшей православной святыней России». І що московська редакція церковнослов’янської, яка нині звучить у храмах РПЦ, постала лише після наказу царя Петра, тобто всього триста років тому.

Діалекти

«Сколько диалектов было на Руси, определить трудно. В «Повести временних лет» упоминается 25 восточнославянских племен, из них восемь жили на территории современной Украины. Каждое из этих племен, как пишет автор «Повести», имело свои обычаи, законы , и, можно предположить, собственное наречие. Ни одно из этих племен не оставило после себя текстов».

Пане почесний професоре, даруйте, але Нестор не пише про всі ці племена гамузом. Він чітко розмежовує на своїх і чужих. Приміром, у частині, де літописець повідомляє про те, як князь Володимир для протидії печенігам будував нові міста по Десні, Острі, Трубежу і Стугні, то «набирав мужів від кривичів, від чуді, від в’ятичів і ними заселяв городи…». Тобто, як пояснював перший ректор університету святого Володимира Михайло Максимович, «це означає, що в Україну, окрім корінних її старожилів (полян і сіверян) Володимир заселяв народи з інших племен». (Київ, 1836).

Академік Шахматов в «Енциклопедії слов’янської філології» (Петроград, 1915) називає українців – корінним етносом України-Русі, пояснюючи: «Прямих нащадків Полян, Древлян, Сіверян можна впізнати у населенні нинішньої Київщини, Волині, Чернігівщини і Полтавщини… вони дотепер зберегли свою мову».

Іван Франко, досліджуючи «Збірник Святослава 1076 року» – один з найстарших манускриптів києворуського письменства – назвав його «першою видатною літературною пам’яткою з визначним національним українським характером». (Львів, 1924)

Перший ректор університету святого Володимира Михайло Максимович на підставі мовних форм у тексті «Повісті врем’яних літ» визначив національність його автора: «Якщо у Нестора написано «царицЯ», «у отцЯ»… «перебреде ДонецЬ»..– то ми повинні визнати, що це написано українцями». (Київ, 1880).

Власне, війна підтвердила висновки Максимовича – пароль «паляниця» зі споконвічною для українців вимовою м’якого «Ц» в кінці слів виявився аж ніяк не під силу москалям.

1898 року академік Агатангел Кримський, видатний мовознавець і поліглот, у жорсткій науковій дискусії з московськими філологами на численних прикладах з літописів довів, що мова писемних пам’яток України-Русі свідчить про одне: «У Києві 12-15 століть розмовляли українською».

І що «сьогодні немає жодного хоч трохи серйозного історика… який би заперечував, що старі кияни – предки нинішніх».

І що «цих доказів не визнають філологи, які приплутують до науки політику, і які у храмі науки є не жрецями, а торгашами».

Зрештою, згадаємо Михайла Драгоманова, який у повідомленні представленому Літературному конгресу в Парижі 1878 році історію української літератури починав з літописів періоду України-Русі:

«Що стосується «Літопису Нестора», «Слова про похід Ігоря» і т.д., то ці твори були безпосередніми плодами місцевого життя міст стародавньої України. Ці твори започатковують українську літературу».

Древні графіті

І насамкінець про тисячолітні графіті Софії Київської, щодо яких Ярослав Грицак дав такі пояснення росіянам: «Украинские черты можно заметить в граффити Софийского собора в Киеве и других церквей.. но, повторюсь, это не украинский язык».

Доктор філології Віктор Мойсієнко прокоментував це так:

«Мова графіті Софії Київської – це 100% підтвердження присутності української мови в Русі. Там мова виразна й неприхована, яку ідентифікувати якось інакше неможливо. Якщо пан Грицак вважає це якимось діалектом, то логічно запитати його: якої мови це діалект?

Племінні діалекти полян, древлян, сіверян... стали основою української мови. Що тут не зрозуміло?»

Тут нам зрозуміло все.

Незрозумілими лишаються лише джерела, з яких Ярослав Грицак брав інформацію для такого «провітрювання мізків» росіянам, а ще – яким чином такі «аргументы от истории» можуть допомогти нашій перемозі, про яку пан професор любить згадувати у своїх публічних виступах.

Так само незрозуміло чи вважає Ярослав Грицак наукові висновки академічних вчених згаданих у статті минулим, яке нам треба подолати?

І чи сайт «Медуза» надсилав пану Грицаку матеріал для авторизації? Чи їхній журналіст говорив «слабкою російською» і то просто вийшла така ж халепа, як і нещодавно з французьким Le Monde.

Ірина Костенко, Ірина Халупа