Про деокупацію, воєнний стан і новий формат АТО. Стисло і без емоцій

Очікуваного внесення на розгляд парламенту законопроекту про новий формат повернення окупованих територій Донбасу не відбулося. Питання перенесено на вересень, не в останню чергу - через міжнародний фактор, адже останні  тижні були багаті на знакові міжнародні зустрічі та події, де на порядку денному стояло українське питання.

У стінах РНБО ініціатива щодо нового формату деокупації із загальної концепції трансформувалася в окремий законопроект, дискусії довкола якого не вщухатимуть щонайменше до вересня. У пресі навіть з’явився повний текст документа.

 Зупинимось на найбільш контраверсійних та дискусійних позиціях:

1. Створення нового Оперативного штабу/заміна формату АТО.   
2. Можливість введення «урізаного» варіанту воєнного стану, обмеженого двома областями/поява в дискусіях тези про «хорватський сценарій».
3. «Визнання окупації без визнання окупанта».

По-перше, де-факто ситуація на фронті давно переросла формат антитерористичної операції (АТО) через кардинальну зміну характеру бойових дій ще з літа 2014 року. Вже в червні 2014-го Києву довелося оперативно вносити зміни в низку законів України з боротьби з тероризмом, для того щоб застосування Збройних сил у де-юре антитерористичній операції перебувало у правовому полі. В тодішніх умовах такий крок був цілком виправданий, з огляду на те, що без регулярних формувань ЗСУ агресора не зупинити. Жвавого обговорення та суперечок довкола тодішніх кроків влади з легітимізації участі армії у процесі помічено не було – чітке усвідомлення російської збройної агресії зіграло свою вирішальну роль. А де-юре формат АТО, на відміну від воєнного стану, не паралізував проведення виборів і процес оновлення влади, чого потребувала країна після Революції гідності. (Чи на поточний момент діяльність оновленої влади відповідає очікуванням громадян – зовсім інше питання).

Нові ініціативи з деокупації передбачають створення Оперативного штабу для безпосереднього керівництва діями сил і засобів у Донецькій і Луганській областях , що підпорядковуватиметься президенту України, а в питаннях оборони – начальнику Генерального штабу - головнокомандувачу ЗСУ. По суті, йдеться про передачу командування бойовими діями ЗСУ не лише де-факто, а й де-юре, що на поточному етапі виглядає кроком не лише логічним і необхідним, а й запізнілим.

За період 2014-2017 років слід визнати істотний прогрес у питанні налагодження взаємодії на фронті між підрозділами силових відомств (ЗСУ, НГУ, СБУ, Держприкордонслужби), а також на певних етапах добровольчими формуваннями в конкретних секторах у зоні АТО. Не слід забувати й про загалом позитивний досвід інтеграції добробатів у силові структури України. Водночас нинішній рівень взаємодії підрозділів силових відомств залишається недосконалим, отже створення нового Оперативного штабу покликане вирішити проблеми задля більш оперативного реагування на зміни бойової обстановки на фронті, комплексного і  ретельного планування операцій і т.п.

Очевидно, що в будь-якому кінцевому варіанті законопроекту має бути передбачене підпорядкування Оперативному штабу всіх військово-цивільних адміністрацій Донецької та Луганської областей. Насамперед, у разі оголошення воєнного стану у прифронтовому регіоні.

Найбільш загрозливим моментом вбачається те, що навіть після ухвалення законопроекту створення нового штабу не відбудеться оперативно й у стислі терміни або обмежиться суто зміною вивіски. Україна, приміром, на початку і протягом 2014 року так і не вирішила питання створення Ставки Верховного головнокомандувача. На доцільність такого кроку вказували більшість воєнних експертів. Сподіваємось, що у випадку з новим Оперативним штабом ситуація буде іншою.

По-друге, новий законопроект нарешті зафіксує механізм введення воєнного стану. Зокрема, йдеться про процедуру впровадження його «урізаного» формату, передусім обмеженого двома областями (зоною бойових дій). Це також є давно необхідним кроком, в контексті того, що формат АТО де-факто себе вичерпав. Дискусії довкола введення/невведення воєнного стану у всій країні ще в 2014 році опускаємо через відсутність в них конструктиву станом на липень 2017 року. (Процедура оголошення воєнного стану в країні загалом прописана і так, а докази – звичайно, не беззаперечні – щодо виправданості стану АТО наведені вище).

Мусування теми «хорватського сценарію», в контексті нових ініціатив з деокупації, було викликане істерикою глашатаїв Кремля після червневих українсько-хорватських переговорів. В Україні не буде хорватського сценарію – тут буде сценарій український. При цьому Україна в праві розглядати всі варіанти повернення втрачених територій, включно із силовим. А ретельне вивчення досвіду Хорватії з врегулювання питання Сербської Країни Києву необхідне для чіткого усвідомлення кількох речей, а саме:

• в осяжній перспективі нам не слід сподіватись на припинення Кремлем воєнної та іншої допомоги т.зв. ЛДНР, як це відбулося у випадку із Сербією та сепаратистським утворенням на території Хорватії;
• Хорватія має свій унікальний позитивний досвід «пожежного» формуванням масової армії, запорукою успіху та основою чого стала розвинена система територіальної оборони («Домобрана»).

По-третє, в законопроекті прописано, хто є окупантом (було багато переживань, що цього не відбудеться). Головне, щоб наші ставлення і дії щодо Росії відповідали її статусу окупанта. А це не обмежується лише прийняттям нового «деокупаційного» закону. Ключовим викликом для Києва є те, що новий закон, у разі його прийняття, може стати черговим половинчастим рішенням воюючої де-факто України, яке не наблизить повернення реального контролю над нині окупованими територіями Донбасу – головного індикатора перемоги у гібридній війні з Росією. Є ризик, що «деокупаційний» закон так і залишиться «річчю у собі», якщо паралельно не вирішити низки питань, а саме:

• введення візового режиму з РФ або принаймні режиму в’їзду до України іноземців за біометричними паспортами. (Істерика з цього приводу у Кремлі, а також проросійського президента Молдови Ігоря Додона є показником того, що такі кроки матимуть позитивний ефект). Теракт проти полковника Максима Шаповала продемонстрував, що розв’язана Кремлем терористична війна не має чітко окресленої лінії фронту;
• прийняття закону «Щодо протидії загрозам національній безпеці в інформаційній сфері», який також навіть не було включеного до порядку денного ВРУ. Останні масштабні кібератаки свідчать про готовність Кремля й надалі підвищувати ставки у наступі на Україну;
• створення нової системи територіальної оборони з чітко затвердженими на законодавчому рівні функціями в контексті безпекового компоненту децентралізації. Навіть останній український досвід вчить, що добровольчий і волонтерський рухи в умовах вакууму у системі безпеки є ефективними, однак обмеженими в часі; 
• дотримання чітких обмежень торгівлі з де-факто країною-окупантом. Не можна й надалі спонукати цивілізований світ до нових санкцій проти агресора, в умовах, коли агресор спокійно заробляє гроші на території країни-жертви.

Список можна продовжувати.

P.S. Дуже важливо, щоб нові ідеї влади щодо деокупації окремих територій Донбасу не обмежились суто черговим перехопленням ініціативи у політичних конкурентів. 

Володимир Копчак,

заступник директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння,

для «Главкома»