Продам «шахед». Недорого! Чорний ринок трофеїв – великий і безкарний

Якщо вам заманеться придбати «шахед», то ви без особливих проблем можете знайти його на маркетплейсах чи інтернет-аукціонах. Звісно, потрощений, складений з уламків, але цілком придатний для сувеніра. От, наприклад, «Герань» – версія «шахеда» – недавно продавалася на ОЛХ за 18 тис. грн.

 Уламки ракет, двигуни ударних безпілотників, гільзи від снарядів, патчі (нашивки) та підсумки російських вояків, а ще багато-багато «військової» електроніки – всі ці та інші трофеї можна знайти в один клік.

«Обсягів чорного ринку трофеїв ніхто не знає. Не уявляю, як їх можливо оцінити, але очевидно, що вони велетенські. Цим ніхто в державі не займається, і ця економічна діяльність фактично нічим не регулюється. Це така велика стихія. Мабуть, інакше й не може бути під час такої великої війни», – розмірковує в бесіді з «Главкомом» офіцер ЗСУ Олексій Б., донедавна співробітник одного з музеїв, що підпорядковані Міністерству оборони.

Щойно на поле падає ворожий безпілотник, підбитий або дезорієнтований засобами РЕБ, він стає предметом конкурентної боротьби між місцевими жителями, котрі хочуть заволодіти трофеєм, військовими зі спеціальних структур у Генштабі та СБУ, які досліджують нові зразки зброї росіян, та військовими, що несуть службу неподалік і теж полюють за трофеями. Якщо повітряна атака відбулася на тиловій території, на місце поспішає Нацполіція – щоб задокументувати злочин агресора і вилучити залишки ракети чи дрона як речовий доказ для майбутнього міжнародного трибуналу.

Нацполіція має пріоритетне право вилучити трофей. Але в реальності його забирає той, хто першим до нього дістався.

Чи держава намагається якось впливати на незаконний обіг трофеїв? Як користаються з чорного ринку самі військові? І чи не станеться так, що більшість цінних матеріальних свідчень війни розійдуться по приватних колекціях і не потраплять до музеїв?

Трофеї через інтернет

В інтернеті можна знайти море трофеїв і взагалі артефактів війни: від виконаних з різним ступенем майстерності та художнього смаку сувенірів до оптичного прицілу і корпусу безпілотника.

«Шахед», порубаний на шматки, або уламки ракети, якщо їх припасувати до мармурової дошки та нанести гравіювання, можуть стати статусним презентом.

Такі вироби пропонують за ціною 4-10 тис. грн. Наприклад, уламок балістичної ракети «Іскандер», якою ворог атакував Київщину, продається за 7,5 тис. грн.

Українці в мережі інтернет започаткували цілі бізнес-проєкти з реалізації знайдених військових трофеїв та їхніх уламків.

Скажімо, на дошці оголошень одного спеціалізованого мілітарного аукціону – сотні лотів та пропозицій товарів з поля бою: від орківських патчів до потрощеного дрона-розвідника Zala. За Zala продавець правив 12500 грн. Продати, схоже, не зміг.

Цей маректплейс вказує, що працює з військовими трофеями з 2001 року, таким чином начебто відгороджуючись від десятків сайтів подібного типу, що виникли під час великої війни і, вочевидь, не всі з них чесні щодо покупців.

Годі говорити про спеціалізовані платформи, якщо трофейні речі можна знайти просто на ОЛХ, поміж дитячими візочками та вживаними меблями.

Чимало продавців такого неоднозначного товару, запевняють, що виручені кошти підуть на допомогу ЗСУ. І це цілком може бути правдою, вважають співрозмовники «Главкома».

«Донатів стало менше, а потреб у підрозділів менше не стало. Я знаю дружину військового однієї з бригад Нацгвардії, так вона продає в інтернеті всякі мілітарі-штуки, щоб поповнити збори на підрозділ чоловіка. У кого зараз є трофеї й багато мілітарі-мотлоху (та й не тільки мотлоху, є цікаві артефакти)? Ясно, що у військових. І ясно, що краще продати це добро на благодійному аукціоні чи через інтернет, ніж скидатися на потреби підрозділу із своїх бойових. А втім, з бойових так чи інакше все одно скидаються», – розповідає згаданий вище Олексій Б., офіцер, що раніше був музейником. За його оцінкою, 90% трофеїв, що продаються в інтернеті, є «ширвжитком» – за висловом Олексія, «мілітарі-мотлохом». «Серйозні колекціонери все це мають, бо ж уже чотири роки війна іде», – аргументує співрозмовник.

Проте з тезою про «мілітарі-мотлох» можна сперечатися, адже цінність предмету визначається залежно від оптики, крізь яку на нього дивитися. Покупцями на чорному ринку трофеїв є не лише колекціонери та різноманітні «кулібіни», а й військові, зокрема, дронарі, які самостійно ремонтують і виготовляють безпілотники. Вони шукають на онлайн-платформах оголошень електроніку від ворожих безпілотників.

«Ми час від часу купуємо на чорному ринку посилені антени від орківських БпЛА, які потім встановлюємо на дрони, що самі виготовляємо. По-перше, там ціни зазвичай нижчі, а головне – можна купити те, що офіційно не купиш», – ділиться з «Главкомом» Євген, командир безпілотного підрозділу.

Євген іронізує: чорний ринок працює на користь армії – одні військові продають, інші купують. А загалом, на його думку, ось так у «тіні» ходять, ймовірно, мільйони доларів. І підзаконна купівля-продаж відбувається не лише через мережу інтернет, а й через «знайомих знайомих».

«Друзі, уявіть собі рівень того, що зараз відбувається. Наші відомства і служби не можуть вивчити, наприклад, нові антени з «шахедів», щоб швидко адаптувати РЕБ по всій країні та захистити всю країну, тому що солдати… поміняли антену на зимову гуму для однієї своєї машини», – обурювався нещодавно Сергій Бескрестнов (Флеш), експерт з дронів, систем радіоелектронної боротьби та зв'язку (днями його було призначено радником нового міністра оборони Михайла Федорова).

Бескрестнов розлючений стихією чорного ринку трофеїв: «…Нова модель модема від «шахеда» не потрапила мені на вивчення, тому що її продали на OLX. Вчора нова система навігації не потрапила мені на вивчення, бо її викупив француз за 20 тис. євро».

Після таких заяв у грудні ОЛХ заблокував частину оголошень про продаж трофеїв. Утім, з десяток нових оголошень знов можна знайти на цьому сайті.

Прирівняти трофеї до зброї? Чи можна законодавчо вплинути на чорний ринок

Сергій Бескрестнов пропонує законодавчо прирівняти трофеї до зброї і таким чином встановити кримінальну відповідальність за їх збереження та продаж. Вочевидь, це зменшить обсяги інтернет-торгівлі. Але навряд чи стане пересторогою для жителів прифронтового села і відвадить їх тягати до хати збиті безпілотники на продаж.

Утім, частина з тих трофеїв, що нині продаються через інтернет, і так підпадають під дію Кримінального кодексу.

Дар’я Панфілова, голова Комітету військового права при Раді адвокатів Харківської області, пояснює: «Кримінальний кодекс України чітко закріплює, що викрадення, привласнення бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів караються згідно зі статтею 262 позбавленням волі на строк від трьох до семи років. Носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу караються, згідно зі статтею 263 Кримінального кодексу, позбавленням волі на строк від трьох до семи років».

Навіть якщо ви матимете один незареєстрований патрон до нарізної вогнепальної зброї і возитимете його з собою, можна вести мову про зберігання бойового припасу, і за це Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність, підкреслює Панфілова.

Навряд чи продаж антени або двигуна з ворожого безпілотника можна «підверстати» під ці положення законодавства. А от міни, снаряди, гранати тощо цілком підпадають під дію Кримінального кодексу, однак мисливців за трофеями це не спиняє.

Ворог вдосконалює не тільки безпілотники, а й вибухові пристрої та вибухові речовини в них. Кожен уламок потребує дослідження та знешкодження, каже Дар’я Панфілова. І звертає увагу на ще один аспект проблеми – безпековий: «В умовах воєнного стану будь-який контакт з вибухонебезпечними речовинами, приладами, зброєю, їх фрагментами або взагалі предметами невідомого походження може призвести до травматизму та навіть смерті. Але люди нехтують правилами безпеки і приносять додому небезпечні трофеї. Неодноразово траплялися через це трагедії, але навіть смерть інших людей вже не справляє враження, і ризики ігноруються».

Колекціонери vs музеї

Чи не найбільше від діяльності «чорних колекціонерів» страждають музеї.

«Збереження експонатів для нащадків» – це не фігура мови. Я особисто став свідком ситуації, коли купа артефактів оборони Ірпеня розповзлася приватними колекціями, і невідомо коли вони зможуть потрапити в якийсь музей для доступу всіх охочих», – ділиться з «Главкомом» учений-фізик, член Наглядової ради Київського авіаційного інституту, а віднедавна військовослужбовець ЗСУ Антон Сененко. У березні 2022 року він вивозив людей з Ірпеня, Бучі та довколишніх сіл.

«Після звільнення Київщини значну частину трофеїв на місці боїв розібрали місцеві мешканці, просто з допитливості, собі «на пам’ять», але багато з цього вони або вже продали, або продадуть пізніше колекціонерам. І за кордон у тому числі», – розмірковує Євген Б. Так було на початку 2000-х, каже він, коли на вимогу США та Росії в Україні знищували стратегічні бомбардувальники; пізніше панель управління такого літака офіцер бачив у приватній збірці одного з колекціонерів. (Вочевидь, «нутрощі» порізаних на частини літаків розібрали люди, які обслуговували аеродроми, та самі авіатори).

На звільнених територіях Київщини й інших областей у березні 2022 року працювали також активні музейники. Хто зумів домовитися з командуванням Сухопутних військ чи з командирами на місцях – вивозили спалену російську техніку до своїх музеїв. «У перші місяці йшлося не про добір особливих, рідкісних предметів та зброї, а про можливість мати у фондах хоч щось. Брали все підряд, колекції формувалися хаотично, – констатує Євген. – Державної політики музеєфікації артефактів війни не було. Та її і зараз немає. Поповнення фондів залежить від того, наскільки хороші контакти музей має з військовим керівництвом та командирами на фронті».

Отже, головними донорами музеїв є військові, з якими науковці налагодили співпрацю. Тобто, за великим рахунком, більшість артефактів музеї здобувають «по знайомству».

Наприклад, згаданий Анотон Сененко минулого року привіз до Музею авіації «Шахед» та «Герберу». А Національний музей історії України у Другій світовій війні (Музей війни) збагатився, з-поміж іншого, трофеями, які здобув у боях на Курщині його важливий донатор –225-й окремий штурмовий полк. Зокрема, це шеврони російських військових і навіть рідкісна річ – шеврони вояків КНДР.

Музей війни, як визнає професійна спільнота, найактивніший у здобуванні артефактів українсько-російської війни. Як розповів «Главкому» заступник генерального директора цього закладу Дмитро Гайнетдінов, з початку повномасштабного вторгнення колекція поповнилася понад 20 тис. артефактів, значну частину з яких передали військові. Також чимало артефактів привезено з польових експедицій на деокуповані території.

«Наш директор Юрій Савчук і фотограф Роман Пупенко перебували навіть на Курщині. Звідти, з кордону Сумщини і Курщини, маємо знаковий артефакт – дорожній вказівник, прошитий кулями. Це не трофей у класичному розумінні, але важливий експонат. Він начебто символ роздоріжжя між нашими країнами», – розповідає науковець, особливо підкреслюючи, що жодну культурну цінність учасники експедиції не вивезли з Курської області.

Усі музеї дбають про «чистоту походження» експонатів та законність їх отримання, тому на «чорних колекціонерів» дивляться з пересторогою і певною професійною гидливістю.

«Існує усталений механізм, за яким ми приймаємо речі в колекцію, – акт на довічну форму зберігання чи інколи – на тимчасову. Все фіксується, згідно з музейним законодавством… Так, ми бачимо економічну активність певних кіл поза межами правового поля, але ми не дивимося в той бік, ми працюємо в рамках правового поля. Існує чи не існує чорний ринок трофеїв і який він – ми не цікавимося, музеї не матимуть справу з цим», – запевняє Дмитро Гайнетдінов.

Чобіт окупанта і тонкі етичні питання

У музеєфікації трофеїв є безліч особливостей, зокрема, персональні речі мають передаватися самим військовим або його рідними, якщо йдеться про речі загиблих. Тому музеї з обережністю ставляться до експонування військової форми та особистих речей окупантів – щоб не бути звинуваченими, грубо кажучи, в мародерстві.

Наприклад, Музей війни мав кілька неприємних моментів, представляючи на Заході виставку «Україна – розп’яття», одна з ключових інсталяцій якої побудована у вигляді зірки, заповненої берцями орків. «Виставка на основі проєкту «Україна – розп’яття» експонувалася в Ризі, Таллінні, Нью-Йорку, Братиславі, Лондоні. В Європі з цим не виникало проблем. Була деяка, я б сказав, підвищена інформаційна активність у Нью-Йорку. Єдина сторона, яка висловила активні протести проти експонування – російська офіційна пропаганда: Скабєєва та інші показували відео з чоботами і говорили, що вони зняті з убитих росіян, – розповідає Гайнетдінов. – Насправді ці чоботи не знімали з мертвих чи полонених росіян – їх знайдено на деокупованій Київщині, на місцях, де були позиції, чи в будинках, де жили російські військові. Ці речі були просто кинуті. Встановити поіменно власників цих чобіт неможливо. Якщо йдеться про чоботи та уніформи, які солдати кидали, то це жодним чином не порушує норми культурного права».

«Це радше питання етики, а не права. Є кодекс музейної етики, вироблений Міжнародною радою музеїв (ІСОМ), і українські музейники спираються на цей кодекс», – пояснює Катерина Чуєва, дослідниця музейної справи, експертка Мережі збереження національної спадщини ГО Ants.

Берців, покинутих окупантами при втечі з Київщини чи Харківщини, чимало. Як і зелених пакунків із зіркою з-під сухпайків, патчів з російської форми та, зрештою, і спалених танків та уламків «шахедів». Але які трофеї через роки й десятиліття стануть справді історичною цінністю й чи не доведеться деякі з них викуповувати у колекціонерів, щоб передати до державних музеїв? 

Цінними будуть предмети, пов’язані з великим битвами, персональні речі, рідкісні види зброї, все залежить від конкретної ситуації, відповідають музейники. А до придбання раритетів у колекціонерів вони ставляться скептично – зрозуміло, що це виглядатиме як перекупка артефактів, викрадених з поля бою. Кажуть, випадки, коли б музеї купували подібні артефакти, наразі невідомі. Взагалі ж придбання артефактів – виклик для українських музеїв, бо кошти їм на це не виділяються, пояснює Чуєва.

Держава не мала би сприяти процесам купівлі-продажу свідчень війни, а мала б будувати прозорі правила і унеможливити незаконний обіг таких предметів, вважає експертка.

«Найбільша проблема, зокрема нашого музею, полягає в тому, що ракети, дрони служать доказами російських злочинів у майбутніх кримінальних справах, зокрема, і злочинів проти мирного населення. Оскільки вони є доказами, то не можуть бути експонатами, отож накопичуються на складах, – говорить директорка Державного музею авіації Валерія Лавренко. – Вочевидь, доцільно розробити державну політику музеєфікації артефактів війни. Має бути діалог музейної спільноти з Міністерством оборони, і певне коло музеїв треба включити до числа тих, хто має доступ до деактивованих предметів, зброї».

Олена Зварич, для «Главкома»