«Шахеди», ФАБи, ракети… Тут ви побачите все, що могло вас вбити. Незвичайна екскурсія Музеєм авіації
Артефакти війни валяються по полях, але здобути ці експонати з тяжкою «кармою» вкрай непросто
«Шахеди», ФАБи, ракета Х-22, ракети для винищувачів… Тут ви побачите все, що могло вас вбити. Але також і те, що може вас підносити до небес. Фактично все – оригінали.
«Главком» – у Державному музеї авіації ім. Антонова.
За час великої війни музей поповнився експонатами з тяжкою «кармою». «Ось паливний бак від російського штурмовика Су-25, збитого над Київщиною на початку війни. Літак упав і розвалився на частини, і їх розібрали кілька музеїв: приїхали вантажівками; Національний військово-історичний музей відпиляв хвоста, Музей Другої світової – взяв залишки фюзеляжу, а нам дістався підвісний бак. Тоді саме так відбувалося: хто першим встав – той і забрав», – розповідає Валерій Романенко провідний науковий співробітник Музею авіації й один з найавторитетніших у країні авіаційних експертів. Сьогодні він – гід «Главкома».
Який стратегічний бомбардувальник вдалося врятувати «з-під ножа» і не пустити на брухт у 2000-х роках? Чому зброя часів Сталіна і Брежнєва стала «донором» російської агресії? Який вигляд мали перші радянські літаки та чим сьогодні збивають реактивні дрони? Розпитуємо у Валерія Романенка про все, що стосується авіації та війни у небі.
А також у розмові з музейниками торкаємося непідсвіченої в медіа теми – збереження артефактів війни, за які точиться конкуренція між військовими, котрі досліджують трофеї, музеями, приватними колекціонерами та просто допитливими мешканцями прифронтових регіонів.
«Шахед» – простий виріб, «Гербера» – пресований пінопласт»
Оскільки з початком війни через сусідство з аеродромом музей під відкритим небом на вулиці Медовій недоступний для відвідувачів, експозицію довелося перенести в павільйон на території Державного університету «Київський авіаційний інститут». Площа цього ангару вражає. Складно навіть уявити, як сюди закотили два велетенські пасажирські лайнери Ту-154 і Як-42, а між ними примостили «кукурузник», оранжево-синій АНТ-7 1929 року, кілька гелікоптерів, зокрема, й старий транспортний Мі-8, та безліч іншої габаритної авіатехніки.
Ангар виконує функцію водночас і музею, і навчального майданчика для студентів КАІ, адже виш готує фахівців з обслуговування авіатехніки.
За крилами і «спинами» великих літаків губиться в куточку інсталяція з трофеїв – сидіння пілота збитого Су-35, кіль російського винищувача з реєстраційним номером та написом «ВВС России», частина ракети Х-55, яку за часів СРСР виробляли в Харкові і яка тепер «повернулася» до нас з Росії, частина гелікоптера Ка-52, знищеного над Гостомелем у лютому 2022 року тощо. «Це те, що ми збивали на початку війни», – коментує Валерій Романенко.
Поруч – «Герані», «Гербери», фрагменти «Шахеда» та інші упокорені російські безпілотники. Зблизька вони здаються невеликими і невибагливими літальними апаратами – начебто моделі, створені початківцями-любителями в провінційному авіаклубі. На потрощеному «Шахеді» напис: «Не браться». Літера «с» стерлася, додаючи напису символізму – вийшло «не братья».
«Так, «Шахед» – досить простий виріб. Двигун – потужністю всього 50 кінських сил. А погляньте на «Герберу» – пресований пінопласт, обтягнутий скловолокном. Іноді її обклеюють алюмінієвою плівкою для покращення аеродинаміки. Вартість такого виробу – кілька сотень доларів. Обладнання розміщується ось тут», – Романенко показує невеликий отвір на «холці» безпілотника.
«Герберу» росіяни використовують зазвичай як фальшиву ціль, щоб вводити в оману нашу ППО, але вона може бути і розвідником, і ударним дроном, втім, має не дуже потужну бойову частину – 5 кг.
Поряд – ще один повітряний убивця з квітковою назвою, «Герань-2». Це перероблена росіянами версія іранського «Шахеда», з такою ж хижою формою крил і теж похоронного чорного кольору.
У 2022 році ударні безпілотники великої дальності мала лише одна країна в світі – Іран, підкреслює Валерій Романенко. На початку 2023-го Росія вже активно використовувала іранські «Шахеди» для атак на наші міста, а відтак налагодила й масштабувала власне виробництво аналогічних БпЛА, «Гераней», що дозволило масовано бити по наших тилових регіонах.
Новим у війні безпілотників стало застосування «Шахедів» з реактивним двигуном, що збільшує швидкість дрона щонайменше вдвічі, до 500 і більше км/год, і робить його складною ціллю для ураження. Утім, серед набору двигунів від різноманітних російських безпілотників у музейній колекції ще немає реактивного.
«Вперше реактивні двигуни для БпЛА представили іранці на виставці озброєнь у Тегерані в листопаді 2023 року, – розповідає експерт. – Дуже скоро, вже у березні 2024-го, кілька реактивних «Шахедів-238» випробували по території України. Потім була довга пауза, і вже цього року росіяни застосували такі дрони для ударів по наших містах: 30 липня було зафіксовано вісім реактивних БпЛА, і 2 серпня – ще вісім».
Принагідно запитуємо у Валерія Романенка, як знешкоджують «Шахеди» з такими двигунами, адже під час згаданих атак більшість реактивних БпЛА, судячи з повідомлень Повітряних сил, вдалося збити.
«Збивають тільки ракетами із землі чи з винищувача. Винищувачу легше збивати такі цілі, оскільки швидкість більш-менш подібна, а от повільніші БПЛА з поршневими двигунами літакам збивати складніше: винищувач змушений знижувати швидкість до критичної і через це навіть може впасти», – пояснює експерт.
«Чорні ящики», які насправді оранжеві
Відтак підходимо до ще одного цікавого експонату – бортових засобів об’єктивного контролю, або самописців, так званих «чорних ящиків».
По два такі самописці встановлені на всіх типах великих літаків: пасажирських, транспортних, військово-транспортних і спеціальних.
«Один прилад фіксує параметри польоту, а другий – перемовини в кабіні і переговори з диспетчерами. Як тільки екіпаж зайняв місця – моментально включається запис», – розповідає Романенко, поклавши руку на один з двох «чорних ящиків» (хоча вони насправді не чорні, а помаранчеві і взагалі зовсім не «ящики»).
Зброя родом з СРСР
Ракету Х-22 складно не помітити в ангарі – її довжина майже 12 метрів.
Це дуже старі ракети, а втім росіяни й досі використовують їх для ударів по Україні, зокрема, й у серпні атакували такими ракетами з літака Ту-22М3. Валерій Романенко пояснює, чому зазвичай пуски здійснюють над Чорним морем чи над Каспієм: «Це для того, щоб якщо ракета не стартує, вона упала не на землю, а у воду».
Музей відкрили 30 жовтня 2003-го, приурочивши до століття світової авіації, тобто першого у світі польоту братів Райт, і основним донором закладу стали Повітряні сили, які передали, зокрема, і три ракети Х-22, і масу іншої старої радянської зброї, приладів, техніки. Чимало з того, що вже мало бути музейним експонатом, сьогодні працює на ворога на полі бою. Стара радянська зброя, яку Росія не знищувала такими ударними темпами, як Україна, стала «донором війни».
Дещо лишилося і в Україні. До прикладу, авіаційні ракети Р-60 класу повітря-повітря і зараз є оборонною зброєю наших штурмовиків Су-25 і бомбардувальників Су-24М, зазначає Романенко. Тут же на виставці ви можете доторкнутися до кулемета, який сьогодні використовують вертольоти Мі-8 нашої армійської авіації, збиваючи «Шахеди».
Ще один приклад – сумновідомі КАБи, крилаті авіаційні бомби. Це такі самі, як і в музейній колекції, фугасні авіабомби, ФАБ, тільки з крилами. Не важливо, що ви бачите старезні типи ФАБів, зразка 1946 і 1954 року, – росіяни і нині використовують авіабомби часів Сталіна. Образно кажучи, така бомба, як і злочин проти людяності, не має терміну давності.
«В авіабомби калібр визначається не в міліметрах, а в кілограмах. «П’ятисотка» – основна бомба. Найчастіше Су-24М несуть саме такі бомби, вагою 500 кг. Вони підвішуються під крила літака за допомогою спеціальних тримачів. Ось цей бомботримач розрахований на дев’ять ФАБів», – демонструє наш гід пристрій для підвішування авіабомб.
Звісно, час зберігання впливає на ефективність ФАБа, тому на заводі перевіряють кілька зразків із серії, яка пролежала десятиліттями на складах, і за потреби замінюють підривачі на нові, пояснює Романенко.
Все, що лишилося від стратегічної авіації
Неподалік ФАБів та керованих авіаційних ракет, які зараз ворог використовує проти нас, розташована виставка «Де гарантії?» – реквієм нашій стратегічній авіації, знищеній у 2000-х роках в рамках ядерного роззброєння на вимогу США та Російської Федерації, країн-гарантів безпеки України. Це, за висловом Валерія Романенка, «українська Стіна плачу», де кожен порізаний на брухт літак згаданий «поіменно».
До речі, після розпаду СРСР в України було більше стратегічних бомбардувальників, ніж у Росії. Нагадаємо, йдеться про літаки, здатні нести ядерну зброю.
Стіна дещо схожа на колумбарій: у кожній з кількадесят квадратних рамок прикріплено так звану шильду, металеву пластинку з заводським реєстраційним номером бомбардувальника.
«Це наче ідентифікаційний код у людини. Все життя літак живе з цим номером», – пояснює співрозмовник.
Льотчики потай знімали шильди або домовлялися про це з американцями, котрі готували Ту-95 і Ту-22 до знищення.
Ясна річ, на виставці немає номерних знаків Ту-160, які, згідно з угодою, наприкінці 1990-х були передані Росії. Зараз, як відомо, ці літаки запускають ракети по українських містах.
На питання про найдорожчий для нього експонат Валерій Романенко відповідає: «Той бомбардувальник, який я врятував від знищення. Це найперший Ту-22М, ще експериментальний – його серійний номер 0001. У 2001 році я виступав на військовій раді Повітряних сил за кілька днів до запланованої ліквідації літака і переконав передати його музею. І зараз він стоїть у нас (на локації Державного музею авіації на вул. Медовій – «Главком)».
Перші крила
До речі, музей володіє найстарішим літаком з тих, що є в Україні. Його неможливо проминути – літак звіддалік кличе відвідувача до себе екзотичним оранжево-синім забарвленням і «вінтажною», необтічною формою.
АНТ-7 створений Туполєвим у 1929 році, а от хвилясте покриття корпусу запозичене – було куплено ліцензію на гофроалюміній у «Юнкерса», найпотужнішої на той час у світі німецької авіабудівної компанії. «У ті часи швидкість літаків була малою – до 250 км/год, тож форму й не старалися робити дуже обтічною», – пояснює Романенко.
Такий літак міг узяти на борт до восьми пасажирів, але їхня мандрівка була подібна подорожі в багажнику автомобіля: пасажирського салону немає, немає вікон, люди сиділи на підлозі. Шасі не прибиралося. Кабіна відкрита – лише невисокий скляний щиток спереду, щоб захистити обличчя пілота від потужного потоку повітря.
«Уявіть, як на півночі летіти у відкритому літаку на висоті кілька тисяч метрів, – пропонує музейник. – Ця машина була передбачена для експлуатації на Півночі та в Арктичних регіонах».
Один такий АНТ знайшли в 1970-х роках у Сибіру, другий – на Далекому Сході і доправили в Київський інститут інженерів цивільної авіації (за радянських часів університет носив таку назву). З двох машин і решток ще однієї було зібрано ось цей експонат. Але музейники мають до нього зауваження: Романенко їздив по архівних установах СРСР, знайшов і скопіював технічний опис літака, проте, каже, відновити давно забуту технологію в умовах навчального закладу не вдалося, і внутрішня будова не цілком відповідає оригіналу.
Цікаво, що на світанку авіабудування літакам давали власні назви, приміром, перший в Російській імперії важкий чотиримоторний бомбардувальник, який створила запрошена у 1913 році до Санкт-Петербурга команда київських конструкторів на чолі з Ігорем Сікорським, називався «Ілля Муромець». «Було побудовано близько 80 таких бомбардувальників, фактично з них почалася російська стратегічна авіація», – підкреслює Романенко.
Коли виробництво стало серійним, крилаті машини почали називати за ПІБ конструктора. Так, у назві згаданого вище «гофрованого» АНТ-7 зашифровано «Андрєй Ніколаєвич Туполєв», і всі перші радянські літаки, створені в конструкторському бюро Туполєва, називали саме так. У 1942 році, розповідає експерт, вийшов указ Сталіна, за яким усі літаки мали називатися за першими двома літерами прізвища конструктора. «Чому так? А хтось може знайти логіку в радянських указах?» – розводить руками Романенко.
Отже, розроблена Туполєвим лінійка літаків стала йменуватися Ту, а не АНТ. І щоб не виникло плутанини, скажемо, що лінійка літаків Ан – це продукт інженерної думки київського конструкторського бюро Антонова.
Щодо школи авіабудування на території України, то вона була дуже помітною, підкреслює експерт: «У царській Росії було найбільше літаків виробництва одеського заводу «Анатра», у 1910-1930-х існувала низка авіазаводів – у Харкові, Вінниці, Одесі. Перший радянський літак з шасі, що прибиралося, – ХАІ-1 – було розроблено в 1932-1933 роках у конструкторському бюро при Харківському авіаційному інституті. Тут же було створено найшвидший радянський пасажирський літак, який за швидкістю перевищував винищувач. Не забуваймо, що в Харкові працював Костянтин Калінін, творець бомбардувальника К-7 оригінальної конструкції – з незвичним для того часу «літаючим крилом». А сконструйований Калініним пасажирський К-5 був найчисельнішим літаком довоєнного «Аерофлоту».
«Головна проблема – збереження артефактів війни»
Але повернімося в наш час. Здавалося б, сьогодні артефактів війни не бракує – ними всіяні прифронтові території, вони легко можуть залетіти в кожен наш дім або впасти, знешкоджені РЕБами, на полях будь-якої області. Проте насправді роздобути трофеї і взяти їх на облік, дотримуючись усіх бюрократичних нормативів, вкрай непросто, свідчить директорка Державного музею авіації Валерія Лавренко.
«Найбільша проблема полягає в тому, що ракети, дрони служать доказами російських злочинів у майбутніх кримінальних справах, зокрема, і злочинів проти мирного населення. Оскільки вони є доказами, то не можуть бути експонатами, отож накопичуються на складах. Тим часом усе, що є в музеях, здобуто напівлегальним шляхом. Основна маса експонатів здобувається особистими контактами: нам їх передають анонімно військові та волонтери, які возять на фронт автівки та іншу допомогу», – констатує Валерія Лавренко, підкреслюючи: зараз так працює музейна справа по всій країні, і це не є нормально.
Власне, меморіалізація війни у нас завжди, ще від часів АТО, відбувалася приблизно за такою самою кривою траєкторією. Лавренко добре знає про це, оскільки в 2016 році, працюючи в Дніпропетровському історичному музеї ім. Яворницького, готувала експозицію його філії – Музею сучасної українсько-російської війни, першого такого, за її словами, на теренах України.
Та головну проблему як для музейників, так і для військових, котрі досліджують нові зразки техніки росіян, створюють жителі прифронтових територій – вони миттю розтягують збиті об’єкти по домівках. Про це розповів «Главкому» учений-фізик і волонтер, член Наглядової ради державного університету «Київський авіаційний інститут» Антон Сененко. Це саме завдяки йому в музеї авіації з’явилися фрагменти збитих «Шахедів» та «Гербери». Трофеї є своєрідною подякою військових Сененку та його колезі-волонтеру Мартину Бресту за десятки автівок, доправлених у бойові бригади.
«Ми вирішили уламки літальних апаратів передавати в музей з двох причин: а) щоб зберегти експонати для нащадків; б) щоб студенти-авіатори мали наочні посібники з технологій ворога. «Збереження експонатів» – це не фігура мови, адже я особисто став свідком ситуації, коли купа артефактів оборони Ірпеня розповзлася приватними колекціями, і невідомо коли вони зможуть потрапити в якийсь музей для доступу всіх охочих», – ділиться Антон Сененко.
Тож сьогодні музеям, які мають військові експозиції, йдеться не про добір особливих, рідкісних предметів та зброї, а про можливість мати у фондах хоч щось. Вочевидь, доцільно розробити державну політику музеєфікації артефактів війни. «Має бути діалог музейної спільноти з Міністерством оборони, – вважає Валерія Лавренко, – певне коло музеїв треба включити до числа тих, хто має доступ до деактивованих предметів, зброї».
Олена Зварич, для «Главкома»
Коментарі — 0