Страшні таємниці Євромайдану: що свідчив Парубій і чому мовчать тітушки

Здається, що з часом великі історичні події стають зрозумілішими, більш повно описаними, адже знаходяться документи, спливають несподівані знахідки і свідчення учасників, проводяться експертизи та розслідування. Але щодо Революції гідності ця аксіома не працює. Принаймні поки що. І «білих плям», а точніше криваво-червоних, на цій сторінці нашої історії з часом чомусь не стає менше. «Мабуть, єдине, що стає зрозумілим, – це те, що всі наші Майдани – Революція на граніті, Помаранчева та Революція гідності – були не внутрішньоукраїнським політичним протистоянням, а протистоянням з Росією», – каже історикиня Катерина Романова, заступниця директора Музею Революції гідності.

Разом з дослідницею пробуємо розібратися, які плями лишаються в історії Майдану через 12 років після подій.

Скільки насправді героїв Небесної сотні?

В офіційному списку Героїв Небесної Сотні – 107 осіб. Замикає список киянин Віктор Орленко, який отримавши поранення в голову під час розстрілів на Майдані, помер через рік, у червні 2015-го. Пізніше померли ще кілька людей, які були поранені під час Революції гідності, але їх вже не включали до переліку Небесної сотні, оскільки існували ризики, що смерть цих людей може бути не пов’язана з подіями Майдану, пояснює Катерина Романова. Така історія трапилася з В’ячеславом Вороною, якого спершу помилково включили до списку загиблих під час Майдану, але пізніше журналісти з’ясували, що чоловік загинув через бійку в інтернет-кафе. Його прізвище, звісно, було вилучено з Небесної сотні.

Щодо перших загиблих майданівців, то ними в пам’яті українців залишилися 25-річний Михайло Жизневський, громадянин Білорусі, який мешкав в Україні, та 20-річний Сергій Нігоян з Дніпропетровщини. Їх розстріляли на вулиці Грушевського вранці 22 січня 2014 року, фактично на очах у людей. Нігоян отримав смертельне поранення близько 6-ї ранку і за кілька годин помер. Жизневський загинув на місці близько 9-ї години. Слідство встановило, що це була куля для примусової зупинки транспортних засобів, яку використовували підрозділи МВС.

Скоро країна дізнається про ще одну страшну смерть майданівця, і сталася вона раніше – як встановить судмедекспертиза, до кінця дня 21 січня. Вченого-сейсмолога зі Львова Юрія Вербицького та громадського активіста Ігоря Луценка викрали невідомі, вивезли за місто, катували, а потім кинули в лісі на морозі. Луценкові пощастило вижити, а тіло Вербицького знайшли наступного дня, 22 січня, поблизу села Гнідин, що неподалік столиці.

Та насправді найпершим убитим учасником протестів був інженер-програміст Павло Мазуренко. Його смерть сталася не на Майдані й, певно, через те у вирі подій не набула великого розголосу. Увечері 18 грудня 2013 року, коли Мазуренко повертався з Майдану додому, на столичну Борщагівку, його жорстоко побили троє спецпризначенців, і за чотири дні чоловік помер.

«Якщо справи розстрілів і побиттів, що сталися 18-20 лютого, розслідували, і в 2023 році щодо розстрілів на Інститутській було винесено вирок конкретним винуватцям, бійцям «Беркуту», то в справі Мазуренка руху немає, вона не розкрита. Також не розслідувано до кінця, хто дав команду на вбивство Нігояна й Жизневського, – констатує заступниця директора Музею Революції гідності. – Немає остаточних результатів і немає жодних вироків».

Таємничою сторінкою залишається і зникнення активістів Майдану. В перші дні після розстрілів Самооборона та ЄвромайданSOS отримали близько 300 повідомлень про людей, з якими втрачено зв’язок. Невдовзі переважна більшість знайшлася. Проте не всі. І зараз, через 12 років після тих подій, у списку зниклих безвісті під час Революції гідності числиться 41 особа. За інформацією організації «Пошукова ініціатива Майдану», лише щодо десяти з них є заяви рідних та відкрито кримінальні провадження. Щодо інших або ж немає достатньо даних: або вказані неточні прізвища, або не були проведені усі необхідні розшукові дії, або не зрозуміло, коли саме і за яких обставин вони зникли. У будь-якому разі, щонайменше десятеро людей безслідно зникли під час Майдану в лютому 2014 року.

«Серед зниклих є активні майданівці, зокрема, ті, з ким було втрачено зв’язок після кривавого побоїща в Маріїнському парку 18 лютого, де орудували кримінальні молодики зі зброєю, – говорить Романова. – Наприклад, одного з героїв Небесної сотні, Володимира Наумова, викрали, коли він вийшов за межі Майдану, на шиї в нього була хустинка з логотипом Самооборони Майдану. 18 лютого Володимира знайшли на Трухановому острові вбитим, слідство відразу ж назвало причиною смерті самогубство. В історію про самогубство ніхто не вірить. Тіло Наумова знайшли, а когось могли і не знайти…».

Отже, майданівців, яких було вбито, може бути більше, ніж в офіційному списку Небесної сотні.

Чому не вдасться згадати всіх майданівців поіменно?

Майдан був самоорганізованою і мобільною структурою: хтось приходив після роботи, хтось брав відпустку і лишався там жити в наметі, хтось їхав і повертався знов. На Майдані побували, напевно, мільйони. Люди в цілому знали, хто входив до складу їхньої сотні чи їхнього намету, але ніхто не знав інших, повною інформацією не володів ніхто. Загальну картину знала Самооборона Майдану, яку очолював Андрій Парубій.

«Парубій підтримував ініціативу створення Музею Революції гідності, активно сприяв цьому і ділився своїми свідченнями. Ми записали сотні спогадів майданівців, зокрема, в 2021 році кілька годин розмов з Парубієм, – каже Катерина Романова. – Він розповідав, як проводилися ранкові наради сотників, як погоджували дії, забезпечували охорону барикад, формували пікети, як працювала кухня. У нього збереглося на той час найбільше інформації про Самооборону, її діяльність, структуру. Але немає досі чіткої інформації про всі сотні, їхні назви, їхніх командирів. Фактично вся ця інформація була зафіксована на папері, але вони згоріли під час пожежі в Будинку профспілок (що був своєрідним штабом Майдану – «Главком»), і Парубій сказав нам лише те, що пам’ятав».

Загалом, згідно з дослідженням Фонду «Демократичні ініціативи», близько 8,5 млн українців брали участь у майданах по всій країні.

Чому майданівці пішли в наступ на Інститутській?

18-20 лютого. Кульмінація Революції гідності. Події розвиваються стрімко і трагічно, але – з історичної перспективи – їхню логіку в цілому можна осягнути. Тоді влада чекала, що Майдан, якщо його не розганяти силою, «сам розсмокчеться»; Майдан робив різкі рухи для того, щоб не зійти нанівець і досягти перелому в протистоянні. Та однак незрозумілим залишається, чому 20 лютого майданівці пішли у наступ на вулиці Інститутській і чи була причетна до розстрілів «третя сила»?

Коротко нагадаємо хронологію цих страшних днів.

18 лютого. Вранці колони загонів Самооборони у супроводі сотень киян вирушають з Майдану в заздалегідь анонсований «мирний наступ» до Верховної Ради, де депутати мали розглядати зміни до Конституції щодо обмеження повноважень президента. Сутички починаються у різних місцях урядового кварталу: учасники маршу перекидають міліцейські автомобілі, які перегороджували шлях колоні, жбурляють у бік силовиків бруківку та «коктейлі Молотова», силовики стріляють гумовими кулями та кидають світло-шумові гранати.

Ополудні неподалік метро «Арсенальна» працівники МВС роздають «тітушкам» з мікроавтобуса гумові кийки, армійські каски та автомати з набоями. Відтак починається криваве полювання на протестувальників: у Маріїнському парку та у вузьких провулках Печерська кримінальники ловлять, по-звірячому б’ють і розстрілюють всіх, хто їм трапляється. Силовики відтісняють протестувальників до Майдану і захоплюють барикаду «Львівська брама», що неподалік підвісного містка через Інститутську.

Водночас «Беркут» починає наступ на Майдан з боку Європейської площі, в атаці було задіяно навіть БТР, але повстанці підпалили його, закидавши «коктейлями Молотова».

Протистояння триває всю ніч. У цей час на Майдані Незалежності тримають оборону, за різними даними, всього 300-500 відчайдухів. Їхній простір скорочується. Вище, в районі Софіївської площі та прилеглих вулиць, на випадок, якщо майданівці відходитимуть, чатують «тітушки».

19 лютого. Вночі специ з підрозділу СБУ «Альфа» та «беркутівці» підпалили Будинок профспілок. За офіційними даними, у вогні загинули двоє протестувальників: Володимир Топчій та Олександр Клітинський.

На світанку на Майдан приїздить поповнення – кілька автобусів з чоловіками зі Львова. З новими силами майданівцям навіть вдається контратакувати.

Тим часом повстання розгорається по всій країні. У Львові люди захоплюють приміщення обласної прокуратури, міліції та управління СБУ, в Житомирі протестувальники займають будівлю облдержадміністрації, у Хмельницькому – йдуть на штурм будівлі СБУ.

Для приборкання протестної стихії Янукович планує залучити армію, призначивши нового головнокомандувача ЗСУ, адмірала Юрія Ільїна. Так, саме того командувача Військово-морських сил, який невдовзі схвалить анексію Криму і підштовхуватиме інших військових моряків до зради присязі. Разом з тим Янукович у ці дні продовжує вести переговори з опозиційними політиками (Арсенієм Яценюком, Віталієм Кличком, Олегом Тягнибоком), до чого його схиляють посередники з ЄС – міністри закордонних справ Польщі, Німеччини та Франції.

Підсумок двох днів протистояння: у столиці вбиті або отримали смертельні поранення 28 мітингарів, ще кількасот поранені. Також під час штурму офісу СБУ в Хмельницькому загинули двоє людей: Людмила Шеремет і Дмитро Пагор. Під час нічного бою на Майдані вбито переважно з вогнепальної зброї, за різними даними, від трьох до дев’яти силовиків.

20 лютого. Янукович погоджується на компроміс з опозицією і намагається хоч якось зберегти владу: вранці він оголошує день жалоби за загиблими, влада пропонує Майдану перемир’я, силовики починають відступати від барикади на Інститутській. Влада задкує. Але маховик протистояння вже не спинити…

Близько 9-ї години, побачивши, що противник відтягується вглиб урядового кварталу, майданівці йдуть у наступ, зокрема, займають Жовтневий палац і повільно піднімаються вгору Інститутською. І тут лунають постріли снайперів – спецпідрозділ «Беркуту» відкриває вогонь по беззбройних людях з дерев’яними щитами.

Згідно з матеріалами слідства, «беркутівці» прикривали відхід силовиків з Інститутської. Але ж можна було стріляти в ноги беззбройним, щоб зупинити їх. Значить, був наказ стріляти на ураження?

Підсумок розстрілів того дня – 48 загиблих майданівців і майже 80 поранених. І це унеможливило будь-який мирний компроміс між режимом та опозицією.

Хтось у владі чи в опозиції спрацював проти Януковича, пришвидшив його ганебну втечу, спровокувавши масовий розстріл у день перемир’я та жалоби? «Невідомо. Можливо, й так. Це одна з великих «білих» плям, – констатує Катерина Романова. – Ми говорили про це з Андрієм Парубієм. Він не мав відповіді. Наступ майданівців на Інститутській пояснював емоційним станом людей. Принаймні команди від Самооборони йти у наступ не було. Це була неконтрольована дія».

Учасники, з якими спілкувалися музейники, свідчили, що побачили, як силовики відступають від барикади, і вирішили повернути ту територію, яка раніше належала майданівцям. «Коли почалися перші постріли, протестувальники відступили, а потім знов вирішили наступати. У мережі було відео: чути, як хтось каже: «Стріляють», а майданівець Володимир Жеребний дивиться вгору, в бік Інститутської, і вагається: йти туди чи не йти? Він все-таки йде на Інститутську і там гине. Це відео може бути свідченням того, що це було не рішенням Майдану, чиїмось наказом, а рішенням особисто кожної людини», – вважає Романова.

Чи була «третя сила» під час розстрілів 20 лютого?

Довести це не вдалося, хоча про постріли в спину, що пролунали з боку готелю «Україна» та консерваторії ще до того, як прицільний вогонь повела рота «Беркуту», свідчили кілька майданівців. Зокрема, про це розповідав на судовому засіданні над «беркутівцями» 6 червня 2017 року поранений на Інститутській Вадим Веренчак.

«Парубій нам розповідав, що ходив з Самообороною в готель «Україна» і в консерваторію перевіряти ці дані, але нічого не знайшли», – каже Катерина Романова.

Навесні 2014 року, відразу по гарячих слідах, було затримано перших підозрюваних у розстрілі на Інститутській: ними виявилися бійці київського спецпідрозділу МВС «Беркут»: командир роти Дмитро Садовник, а також Сергій Зінченко і Павло Аброськін. Але в жовтні того ж року Садовник втік з-під домашнього арешту, виїхав до Росії і незабаром отримав громадянство РФ. У 2015 році затримано ще трьох «беркутівців» – Сергія Тамтуру, Олександра Маринченка, Олега Янішевського. У 2019 році  нова українська влада видала всіх підозрюваних «беркутівців» Росії, обмінявши їх на українських полонених.

Фінальною крапкою став вирок суду, оголошений 18 жовтня 2023 щодо 40 обвинувачуваних. Але цей вирок не був і не міг бути сприйнятий як торжество справедливості, адже реального покарання ніхто не поніс, зло лишилося непокараним.

Нез’ясованим залишився і ланцюжок передавання злочинних наказів. Усі підозрювані, до яких вдалося дотягнутися правосуддю, запевняли, що наказ стріляти на ураження дав ситуативно заступник командира роти Янішевський, наказів з вищих структур не було. Таким чином, справа розстрілів на Інститутській стала виглядати як «афект виконавця».

Схоже, виявити всіх причетних до цього та інших вбивств майданівців, реконструювати події та задуми вищих ешелонів тодішньої влади – міністра внутрішніх справ Захарченка, голови СБУ Якименка, самого Януковича – уже неможливо.

«Ми ніколи не дізнаємося, оскільки немає їхніх свідчень, а документи знищені... Цікаві документи знищені в Межигір’ї, деякі з зіпсованих змогли частково відновити активісти, але більшості вже не знайти», – констатує Катерина Романова.

Годі говорити про мовчання головних гравців, якщо поділитися з музейниками своїми спогадами відмовляються навіть рядові представники Антимайдану.

Чи існував золотий батон?

Угода Януковича з лідерами опозиції станом на 21 лютого вже не вартувала навіть чорнила, яким була підписана. За пів доби ситуація радикально змінилася – режим тріщав по швах.

«Коли опозиціонери вийшли на сцену Майдану повідомити про підписання угоди, Майдан їх освистав. Це був вечір 21 лютого, коли лунала «Пливе кача» – Майдан прощався з героями Небесної сотні. Люди були дуже розлючені й вимагали покарати Януковича. Вочевидь, це теж був один з приводів, що підштовхнув Януковича до втечі – він зрозумів, що опозиція не контролює протестувальників і владнати ситуацію не вдасться», – нагадує Катерина Романова.

А може, Янукович добре розумів це ще напередодні, але з якихось міркувань тягнув час, наприклад, для того, щоб вирішити певні фінансові справи, вивести активи з України? На це питання також немає відповіді.

Пізно ввечері 21 лютого Янукович на гелікоптері втік з Києва. Тікав не панічно: відео з камер спостереження, коли речі у Межигір’ї вантажили на КаМАЗи, датується 19 лютого.

На наступний день територію резиденції в Межигір’ї взяли під охорону, але багато цікавих і недешевих предметів уже безслідно зникли. Зокрема, й символ брутального багатства головної мафіозної сім’ї країни – «золотий батон».

Але чи був батон золотим, чи лише вкритим позолотою і чи взагалі існував?

Катерина Романова вважає, що прес-пап’є у формі золотого батона існувало, оскільки в мережі публікували фото, і журналісти, які працювали із знайденими в Межигір’ї документами, заявляли, що «золотий батон» згадується в списку подарунків. (У 2015 році слідчий Генпрокуратури говорив, що дарувальником міг бути Володимир Лук’яненко, президент науково-технічного об’єднання ім. Фрунзе у Сумах). Проте поліція Київщини в 2015 році закрила провадження про зникнення з резиденції Януковича «батона» та деяких інших цінностей.

Куди поділися «тітушки»?

Тітушки нікуди не поділися – ходять поміж нас.

Молоді чоловіки 20-40 років, переважно безробітні, часто – студенти, охоронці, таксисти і колишні спортсмени приїздили до Києва заробити гроші: за день стояння на мітингах Антимайдану або пікетування посольств країн ЄС чи будинків, де мешкають лідери опозиції, кожен отримував солідний «гонорар» – 500 гривень (на ті часи еквівалент 62 доларів), за ночівлю в наметах у Маріїнському парку доплачували 270 грн. Такі дані наводив у розмові з авторкою цих рядків давній товариш, який у грудні 2013 року приїздив «тітушкувати» з Полтави і став «героєм» моєї публікації. У Київ на той час, за даними опозиції, привезли до 2 тисяч «тітушок», а відповідно, лише на їхню зарплатню щодня «спонсори» Антимайдану витрачали щонайменше мільйон гривень. Хто і за чий кошт модерував Антимайдан, схоже, навіки залишиться нез’ясованим.

«Більшість «тітушок» недолюблювала владу і була аполітичною й погано освіченою… Інколи ходили «на екскурсію» на Майдан, під’їдали на кухнях, дехто фотографувався на тлі «йолки» і надсилав додому фото, начебто приїхав підтримати Майдан», – пригадує знайомий. Ні тоді, ні зараз він не бажає бачити своє справжня ім’я у ЗМІ, хоча брав участь лише в «мирних акціях» Антимайдану.

Влітку 2014 року, коли почалася війна, вступив до лав добробату і поїхав на Донбас захищати Україну. Служив до 2016 року, отримав статус учасника бойових дій. У грудні 2021-го, передбачаючи велику війну, підписав контракт із ЗСУ і зараз служить в одному з вертолітних підрозділів. Каже, що знає ще про двох з їхнього загону «тітушок», з позивними «Шахтьор» і «Сметана», які досі служать. Ніхто з них не захотів публічно згадувати про некрасивий епізод у своїй біографії.

Можливо, так само волів би залишитися непоміченим і сержант 72-ї бригади Чорних запорожців Вадим Титушко, але йому не дозволяє прізвище. У травні 2013 року хлопець «прославився» на всю країну сутичкою з журналістами, врешті його прізвищем стали позначати всіх найнятих режимом Януковича хлопців, які мали застрашувати учасників мирних мітингів опозиції. Як нещодавно з’ясувалося, Вадим Титушко воює за Україну з весни 2022 року.

Олена Зварич, для «Главкома»