«Ти мені – я тобі». Кадрові конкурси чи профанація
Акціонери коаліції неприховано ділять між собою міністерства на довгі роки, навіть коли їхніх міністрів уже не буде в уряді
Конкурси на вищі державні посади останнім часом опинилися під щільною критикою. Навіть урядовці дозволили собі заявити про повну профанацію цієї ідеї. Очільники Міністерства інфраструктури та Міністерства охорони здоров’я Володимир Омелян та Уляна Супрун висловили категоричну незгоду з результатами конкурсів на посаду держсекретарів їхніх міністерств. Омелян та Супрун вважають їх непрозорими, а обраних конкурсною комісією кандидатів не надто кваліфікованими або ставлениками «напівкримінальних бізнес-груп». Щоправда, нібито прем’єр Володимир Гройсман не звертатиме уваги на примхи конфліктних міністрів і все одно призначитьобраних держсекретарів. Паралельно нагнітається ситуація навколо конкурсу на голову Державного бюро розслідувань – спостерігачі вбачають, що комісія очевидно схильна до кандидатів, на яких зробила ставку Адміністрація президента. Не кажучи вже про те, що давно помічено, як конкурси на голів обладміністрацій чомусь виграють виключно кандидати Банкової. Нещодавній конкурс на голову Одеської ОГА виграла людина, нібито близька до Арсенія Яценюка, але це знову ж таки схоже на наслідок бюджетних торгів.
Звісно, були й більш-менш відкриті конкурси з інтригою. Наприклад, при обранні голів Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Під великим тиском громадськості їх очолили нейтральні фігури без негативного шлейфу, хоча при обранні голови САП Генпрокуратура активно просувала на цю посаду Романа Говду. Але навколо антикорупційних органів особливо махлювати владі було складно, бо вони перебувають під особливим контролем західних партнерів. Що ж до інших конкурсів – бачимо скандал на скандалі. Те, що главою Миколаївської облдержадміністрації було обрано людину, яка в тестовій роботі зробила помилки ледь не в кожному слові, дуже красномовно демонструє рівень цих «іспитів». Чому ж так сталося, що конкурсна система, яка подавалась як противага закулісним кадровим домовленостям та мала започаткувати нову якість державної служби, була дискредитована на самому початку?
Від Насірова до Тахтая
Вже мало хто пам’ятає, що ще до вступу в дію закону про державну службу гру в конкурси почав уряд Арсенія Яценюка, який намагався показати перед громадськістю, яка бажала контролювати все і вся, що він - прогресивний європейський прем’єр. І задля вибору такого ефективного менеджера, як Роман Насіров на Державну фіскальну службу формувалась відповідна конкурсна рада. Вже тоді було помітно, що конкурси, скажімо так, стали прикриттям певних домовленостей між фракціями коаліції.
Наразі активно відбуваються конкурси на держсекретарів, які з’являться в структурах міністерств з 1 січня 2017 року, і здебільшого їх виграють чинні співробітники апаратів міністерств, добре знайомі з нинішнім міністром. Так, наприклад, держсекретарем МВС став чинний заступник Арсена Авакова Олексій Тахтай, якого міністр назвав «чудовим спеціалістом», держсекретарем Мінінформполітики – соратник Юрія Стеця Артем Біденко, який також до цього працював заступником міністра, держсекретарем Мін’юсту – Ганна Онищенко, яка давно працює пліч-о-пліч з міністром Павлом Петренком, держсекретарем Міністерства з питань окупованих територій – заступник міністра Сергій Злакоман, який, в свою чергу, як і міністр Вадим Черниш, близький до одіозного депутата від БПП Олександра Третьякова… З боку все це виглядає як постановка із заздалегідь відомим результатом.
Суть появи інституту держсекретарів полягала в тому, щоб не втрачати безпеперервність влади, оскільки вони обираються одразу на п’ять років, на відміну від міністрів, яких можуть звільнити будь-якої миті. Відповідно переможці мають бути максимально аполітичними фігурами. Але серед уже обраних кандидатів вистачає таких, які були пов’язані з конкретними політичними силами та навіть мають корупційний бекграунд. До того ж нинішніми конкурсами на держсекретарів фракції коаліції майже неприховано ділять між собою міністерства на довгі роки, навіть коли їхніх міністрів уже не буде в уряді. Ручне управління конкурсами за формулою «ти мені – я тобі» в такій ситуації стає ще ціннішим.
Народний депутат з «Батьківщини» Андрій Рябчин, який зі своєю колегою Оленою Шкрум свого часу дуже переймався прийняттям закону про держслужбу, визнає провал ідеї і пояснює, чому механізм конкурсів не запрацював, як мав би. «Якщо захотіти, можна спотворити будь-який закон, хай би які запобіжники туди ставити і хоч би як дослівно виписували, що можна, а що ні. Якщо нема політичної волі чи є злочинний умисел, то це буде зроблено. В європейських законах, до речі, не розписується все так детально, як у нас – там є загальна рамка, яка не передбачає, що ти будеш просувати своїх людей чи залучати для цього кишенькові громадські організації. Проте позитив закону про держслужбу в публічності – на конкурси можуть приходити журналісти, ведуться трансляції. І люди з громадського сектора мають змогу кричати про те, що це підставні конкурси».
Рябчин нагадує, що на реформу держслужби європейці виділяли великі кошти, але при цьому ніхто не нав’язував конкретної моделі, за якою Україна має реформувати неефективний державний апарат. Уряд гроші взяв, але стратегію реформування держслужби досі не сформував.
Легалізація «громадськістю»
Небезпека конкурсів ще й у тому, що ця «ширма» дозволяє владі вдало переводити стрілки. Якщо раніше до президента могли висунути претензії, чому він призначив того чи іншого губернатора, то тепер його відповідь буде простою: це не я, а комісія колективним рішенням. Причому в комісії, в тому числі, були залучені представники громадськості, які нібито також відповідають за цей процес і фактично освячують його. Один з таких представників громадськості в комісії з питань вищого корпусу державної служби, через яку затверджуються і губернатори, і держсекретарі, Ігор Коліушко каже про основну проблему, з якою зіштовхнувся на цій роботі: «Ми маємо замало достатньо підготовлених претендентів на ці посади. І, за великим рахунком, до всіх претендентів є якісь претензії. Тоді розчиняється вимогливість і принциповість – якщо ти пропускаєш претендента з одними недоліками, то чому не можна пропустити претендента з іншими недоліками? І починаються якісь маневри. У всіх конкурсних комісіях принаймні є підозра, що частина їхніх членів є заангажованими та залежними від когось».
Коліушко визнає, що під час конкурсів на держсекретарів на комісію неявно чинився певний вплив: «Більшість конкурсів завершилася перемогою заступників міністрів – керівників апаратів, котрі, як правило, дійсно виглядали краще, ніж інші. Але мені важко впевнено сказати, що це основна причина їхньої перемоги. Не виключаю, що були певні впливи, і загалом процедура не дає можливості на 100% виключити вплив на рівні агітації, якихось прохань. Це дає підґрунтя для недовіри, до цього накладається бажання міністрів працювати тільки зі своїми друзями та партнерами та інтереси бізнес-груп, які ведуть бізнес з тим чи іншим міністерством. Вони грають, як їм вигідно, і іноді це дуже важко зрозуміти».
При цьому експерт наголошує, що у комісії немає повноважень перевіряти кандидатів ще до початку конкурсу – спецперевірка відбувається лише стосовно переможців. Депутат Рябчин звертає увагу, що конкурси проводяться таким чином, щоб у них взяла участь мінімальна кількість претендентів: «Ніхто не рекламує ці конкурси, ніде не побачиш оголошень про них – тобто немає зацікавленості, щоб люди про них дізнавались і приходили. Проте приходять різні непідготовлені люди, щоб на їхньому фоні потрібний кандидат виглядав добре».
І тут Фірташ?
Експерт Реанімаційного пакета реформ Микола Виговський, який уважно стежить за конкурсами, також визнає слабкий рівень обізнаності населення про них і слабкий рівень кандидатів, що подаються.
«Продовжується тенденція останніх двох років, коли реформи, на які є запит суспільства, приймаються, але істотно обмежується їхня дія на етапі імплементації – вона спрямовується на обслуговування інтересів політичної еліти, – каже Виговський. – Комісія з питань вищого корпусу державної служби, яка б мала бути зваженим органом і представляти інтереси різних центрів впливу, по суті, зараз розділена між двома центрами – Адміністрацією президента і Кабміном. І призначення відбуваються такі, на які приходять замовлення».
Експерт пропонує перезапустити правила і процедуру конкурсів – додати до набору компетенцій кандидатів критерій доброчесності, умову про відсутність наявного конфлікту інтересів (що сплило, наприклад, після виборів держсекретаря МОЗ, у якої сім’я займається фармбізнесом) та відкрити інформацію про оцінки, які виставляють члени комісій. Також він не розуміє, чому до комісії залучені представники профспілок і Федерації роботодавців, за якою досі стирчать вуха Дмитра Фірташа.
«Складається враження, що досягнуто певного консенсусу, – резюмує Виговський. – З одного боку, призначаються позиції, які цікавлять Адміністрацію президента (голови ОДА), з другого – коли йдеться про урядові призначення (керівники центральних органів виконавчої влади, держсекретарі), визначальне слово мають центи впливу в Кабміні. Вони між собою домовились і співпрацюють».
Політолог Володимир Фесенко закликає взагалі не ідеалізувати конкурсні процедури: «Якщо хтось думає, що за конкурсом обиратимуть виключно найкращих, то це не зовсім так. Це як на виборах, на яких також обирають не найкращих, а тих, хто вміє працювати з виборцями і відповідає політичним настроям. Так і тут – у кого більше впливу на конкурсну комісію, той і проводить свої кандидатури. Думаю, на Банковій зуміли адаптуватись до нової системи і намацали елементи впливу на неї. Але для цього треба цілеспрямовано працювати та просувати кандидатури – розраховувати, що комісії автоматично будуть обирати потрібних, наївно. Поки ж влада просуває потрібних, але не найкращих».
Проте така делікатна «адаптація Банкової» до нової системи вже стала занадто очевидною для усіх, що нівелює саму ідею конкурсів і спотворює реформу держслужби. І на галас, який підняли експерти і навіть урядовці, ніхто особливо не зважає. А «стурбована громадськість»
замість того, аби мати вплив на процеси, фактично освятила своєю присутністю у комісіях квазіконкурси та «договірняки» на Печерських пагорбах.
Обрані держсекретарі
Міністерство внутрішніх справ – Олексій Тахтай. Заступник міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. До призначення в МВС працював в Адміністрації президента під керівництвом Сергія Льовочкіна. Фігурував у скандальному відео, на якому обговорюється можливість продажу конфіскованого піску за сумнівною схемою.
Міністерство економічного розвитку – Олексій Перевезенцев. Наразі очолює юридичний департамент міністерства. Те ж саме він робив і за часів Януковича у 2013 році, а у 2012-му був заступником глави департаменту. Нагадаємо, у 2012 році президент Петро Порошенко обіймав посаду міністра економіки.
Міністерство інформаційної політики – Артем Біденко. Керівник апарату – заступник міністра інформполітики. Кілька місяців обіймав посаду начальника управління з питань реклами КМДА, а до цього очолював координаційну раду Асоціації зовнішньої реклами України. Балотувався в депутати в непрохідній частині списку БПП.
Міністерство культури – Ростислав Карандєєв. Діючий заступник міністра. Колишній чиновник Київської держадміністрації та депутат Київради від «Єдності» у середині нульових робив кар’єру у Мінмолодьспорту, де найвищою посадою стало крісло заступника міністра.
Міністерство юстиції – Ганна Онищенко. Заступник міністра – керівник апарату. Давня соратниця діючого міністра Павла Петренка. Колишня голова Державної реєстраційної служби України та екс-міністр Кабінету міністрів. «Народний фронт» подавав її кандидатуру до нового складу ЦВК, який досі не сформований.
Міністерство з питань окупованих територій – Сергій Злакоман. Заступник міністра – керівник апарату міністерства. Працював у Кіровоградській обладміністрації, з вересня 2015-го по травень 2016-го року – у Державному агентстві з питань відновлення Донбасу на посадах начальника відділу та управління. Колишній бізнес-партнер діючого міністра Вадима Черниша. І Черниш, і Злакоман вважаються близькими до депутата БПП Олександра Третьякова.
Міністерство закордонних справ – Андрій Заяць. Директор департаменту країн Близького Сходу й Африки МЗС, був Надзвичайним та Повноважним послом України в Гвінеї, Сенегалі та Кот-д'Івуарі. З грудня 2014-го по липень 2015-го обіймав посаду керівника апарату прем’єр-міністра Арсенія Яценюка.
Міністерство соціальної політики – Віктор Іванкевич. Заступник міністра – керівник апарату міністерства. З 1984 року працює у сфері економіки, фінансів, соціального захисту та праці, у тому числі на фахових та керівних посадах у сфері державного управління. З 2007-го по 2010-й рік працював заступником міністра праці та соціальної політики Людмили Денисової (наразі – депутат «Народного фронту»). В 2010-му році разом з Денисовою повернувся в міністерство заступником міністра, залишився і при новому міністрі Павлу Розенку.
Міністерство оборони – Олександр Дублян. Заступник міністра – керівника апарату міністерства, має звання генерал-полковника. Служив заступником командира бригади, командиром бригади, військовим комісаром Київського міського військового комісаріату, начальником Центрального управління Військової служби правопорядку по Києву та Київській області, начальником Військової служби правопорядку в Збройних силах.
Міністерство охорони здоров’я – Наталя Шолойко. Заступник директора з реєстрації фармаконагляду державного підприємства «Державний експертний центр». Була координатором фармацевтичної служби Майдану. Претензії до Шолойко виникли через те, що її чоловік займається фармацевтичним бізнесом, тож тут наявний конфлікт інтересів. В.о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун виступила проти її призначення.
Міністерство інфраструктури – Андрій Галущак. За часів Януковича працював у сумнозвісній Держагенції з інвестицій та нацпроектів під керівництвом Владислава Каськіва. Галущак керував скандальним проектом «Повітряний експрес», який мав з’єднати Київ з Борисполем, а також був заступником нацпроекту «LNG-термінал». Обидва ці «проекти» виявилися пшиком, а згодом діяльність Нацагенції стала предметом кримінального провадження. До того займався газовою сферою. Його кандидатура також викликала демарш міністра Володимира Омеляна.
Міністерство екології та природних ресурсів – Геннадій Дмитренко. Перший заступник голови Житомирської ОДА, колишній заступник міського голови Бучі Анатолія Федорука. Про те, що з Житомирщини він перейде на підвищення в Київ, ЗМІ писали кілька місяців тому – його нібито розглядали як потенційного голову Державної служби фінансових розслідувань. Серед колишніх місць його роботи – податкова в Рівному, контрольно-ревізійне управління в Київській області, Львівська облдержадміністрація, Національна академія держуправління при президентові.
Міністерство регіонального розвитку – Максим Малашкін. Заступник міністра – керівник апарату. Виходець з Вінниці, де навчався і працював в міськраді до 2014-го року, доки не переїхав в Київ. Правознавець за спеціальністю.
Міністерство освіти і науки – Павло Полянський. Колишній заступник міністра в 2008–2010 та в 2014–2015 роках. Загалом має стаж роботи в міністерстві з 1997-го року. Голова правління ГО «Центр освітнього моніторингу».
Міністерство фінансів – Євген Капінус. Заступник міністра – керівник апарату, відповідав за реформу державної політики та державної служби. Раніше керував Головною службою соціально-економічного розвитку секретаріату президента.
Міністерство аграрної політики – Уляна Грачова. Завідувач відділом економічного розвитку Секретаріату Кабінету міністрів. На держслужбу прийшла у 2004-му році, займала різні посади у міністерстві палива та енергетики, Секретаріаті й Адміністрації президента, Секретаріаті Верховної Ради. У 2015-му році була радником голови Верховної Ради Володимира Гройсмана.
Кабінет міністрів – Володимир Бондаренко. Перший заступник міністра Кабміну. До цього працював на посаді заступника керівника апарату Верховної Ради України – керівника Головного організаційного управління. Має ступінь магістра з будівництва, міжнародної економіки та державного управління.
Павло Вуєць, «Главком»