Тяжка доля узбецької «принцеси». На що пострадянські диктатори прирікають своїх дітей

30 листопада може завершитися інтрига навколо можливої смерті старшої дочки покійного президента Узбекистану. Цього дня Гульнара Карімова, ймовірно, виступить перед публікою біля Міжнародного вестмінстерського університету в Ташкенті. Однак навіть її публічне «воскресіння», вочевидь, покликане заспокоїти населення Узбекистану напередодні позачергових президентських виборів, не зможе зупинити процеси, запущені відходом її батька. Ця історія типова для всіх пострадянських країн, якими керують авторитарні правителі. Кожному з них доводиться сушити голову, як убезпечити своїх дітей від втрати бізнесу та витіснення з політичного життя.

22 листопада узбецький, а потім і пострадянський інформпростір сколихнули чутки про смерть старшої дочки покійного президента Узбекистану Гульнари Карімової. Нібито вона була отруєна і померла 5 листопада та ще й швидко похована не те що у безіменній, а й у зрівняній потім із землею могилі. Походила ця інформація з анонімного джерела в Службі національної безпеки Узбекистану, яке видалось сумнівним, наприклад, редакції авторитетного сайту «Фергана», котра не схотіла поширювати одержані від нього дані (варто зауважити, що в серпні саме це видання першим оприлюднило інформацію про госпіталізацію та смерть Іслама Карімова). Однак і спроби спростувати заяви про загибель колись всемогутньої президентської дочки також виглядали для багатьох не дуже переконливими. Тим паче що навіть найвагоміша з них – заява сина Гульнари Іслама, який живе у Лондоні, – про те, що його мати жива, хоча й перебуває в Ташкенті, під домашнім арештом (посаджена вона була ще покійним батьком близько двох із половиною років тому), базується на розмові не з матір’ю, а з сестрою.

Інтерес до долі Гульнари Ісламівни пояснюється в першу чергу її колишньою роллю в узбецькій політиці та отриманими протягом політичної кар’єри економічними дивідендами. 44-річна старша донька покійного глави держави почала трудовий стаж у 1995 році як радник міністра закордонних справ і потім працювала переважно на дипломатичних посадах: радником постпредства Республіки Узбекистан в ООН, радника-посланця посольства Узбекистану в Росії, постійним представником Узбекистану при ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві, посла в Іспанії та заступника міністра закордонних справ. З роботою на останній посаді пов’язувалися припущення про її роман із шефом і ставку Іслама Карімова на тодішнього главу узбецького МЗС Садика Сафаєва як на «наступника», але шлюбу не сталося, та й міністр не довго обіймав цю посаду.

Але більш відомою Гульнару робила не державна служба, а активність в інших галузях. Додавши до узбецької економічної освіти американську дизайнерську (на початку 90-х навчалася в Інституті фешн-технологій у Нью-Йорку, а у 2000-му отримала ступінь магістра мистецтв у Гарварді), вона заснувала бренд Guli, під яким випускала косметику та парфумерію, авторські колекції одягу та аксесуарів і навіть ювелірні прикраси. При цьому встигала ще й займатися шоу-бізнесом: записувала пісні, знімала кліпи під псевдонімом Googoosha і навіть співала разом із Хуліо Іглесіасом та Монсеррат Кабальє. Звичайно ж, займалася благодійністю. Ця активність сприяла зростанню її популярності серед узбеків, які останній тиждень заполонили соціальні мережі тривожними запитаннями про її долю. Так само певну симпатію і співчуття до неї пробуджували й багаторічні судові процеси з першим чоловіком – громадянином США, що походить з афганських узбеків, Мансуром Максуді – за право виховувати дітей.

Але багато хто говорив і про іншу Гульнару Карімову, про яку не розказували офіційні ЗМІ, – жорстку бізнесвумен, котра володіла ресторанами, клубами, магазинами, телеканалами, радіостанціями та журналами, не соромлячись використовувати свій статус «принцеси» для примноження статків. Через цю активність вона опинялася в центрі скандалів, останній з яких стосувався мільярдних хабарів, отриманих нею від іноземних телекомунікаційних компаній, які хотіли вийти на узбецький ринок. Після цього випадку з санкції батька її судили закритим судом та посадили під домашній арешт у лютому 2014 року. Хоча існує й інша версія: Гульнара почала конфліктувати із всесильним главою Служби національної безпеки Узбекистану Рустамом Іноятовим, який надав Ісламу Карімову докази президентських амбіцій його старшої дочки, а корупційний компромат та закордонна нерухомість разом із доказами не зовсім відповідної канонам ісламу поведінки світської левиці стали лише додатковими аргументами. За іншою версією, саме відверті знімки Гульнари спровокували Іслама Карімова не тільки до санкції на арешт дочки, а й до рукоприкладства. Після цього Гульнара Ісламівна практично зникла зі сторінок ЗМІ, періодично подаючи звістки, що з нею та з дочкою поводяться «гірше, ніж із собаками», та навіть примудряючись передати ВВС фото, які це доводять. Вона навіть не була на похороні батька, що породило чергову хвилю чуток про її ймовірну смерть чи перебування у психіатричній лікарні.

Більшість експертів сходяться на думці, що повернути свій вплив та власність Гульнарі Карімовій навряд чи вдасться. Тим більше що одразу після похорону першого президента Узбекистану почали серйозно страждати позиції та бізнес-інтереси його дружини та молодшої доньки Лоли. ЗМІ повідомляють, що їхні активи дуже глянулися зятям нинішнього в.о. глави держави та найвірогіднішого переможця президентських виборів Шавката Мірзіяєва.

Ситуація навколо ймовірної загибелі Гульнари Карімової та власності інших членів її родини – черговий повчальний приклад до політичних еліт пострадянських країн. Невизначеність долі старшої дочки покійного президента Узбекистану та «розкуркулення» його сім’ї може підштовхнути інших авторитарних керівників країн СНД до убезпечення власних дітей та інших близьких родичів від подібних загроз. Тим паче що навіть не дуже злопам’ятна Україна, яка не поспішає розслідувати злочини колишніх високопосадовців, знає приклади поганих наслідків відходу від влади президентів для членів їхніх родин. І якщо для зятя Леоніда Кучми це вилилося лише в економічні втрати (наприклад, «Криворіжсталі»), то із синами Віктора Януковича доля обійшлась жорстокіше. І те, що із шести пасажирів затонулої в Байкалі машини не вижив лише син колишнього президента, який на відміну від брата хоч і не проявляв великих політичних чи бізнесових амбіцій, але міг «щось знати», породжує сумніви щодо випадковості цієї події.

Показовими можуть бути й долі синів скинутих киргизьких президентів. Так само, як і Гульнара Карімова, вони займали державні пости та, за словами киргизьких (і не тільки) правоохоронних органів, використовували їх для особистого збагачення. Так, син скинутого в 2010 році Курманбека Бакієва Максим не захотів сидіти біля батька у безпечній для них Білорусі, надаючи перевагу країнам ЄС, за що мало не поплатився свободою. І якщо його перебування в Латвії було більш-менш спокійним, то спроба влаштуватися в Англії обернулася двома арештами на вимогу Інтерполу (2010) та ФБР (2012). Американські правоохоронці запит на екстрадицію, щоправда, відкликали, а від видачі на батьківщину, де його звинувачують у численних корупційних діяннях та причетності до вбивства 84 мирних громадян під час квітневої революції 2010 року, Максима Курманбековича, напевно, поки що рятує прохання про політичний притулок у Великобританії.

А от син Аскара Акаєва Айдар у 2005 році втік разом із батьком – мешкає разом з ним на Рубльовці і спокійно «займається комерцією» у Росії, відновлюючи статки, втрачені у Киргизії. На батьківщині на нього заводять кримінальні справи, зокрема щодо махінацій із постачанням палива для американської авіабази «Манас», яка у 2001–2014 роках розташовувалась на відстані 23 км від киргизької столиці. При чому, якщо перші з’явилися одразу після Тюльпанової революції, то останню генпрокуратура Киргизії завела аж у липні 2016 року (тож, можливо не варто аж так дивуватися повільному розслідуванню щодо втікачів з команди Януковича – подібні справи можуть заводитись і через 11 років).

Донька ж Аскара Акаєва Бермет навіть спробувала у 2007 році повернутися в киргизьку політику і таки отримати відібраний у неї Тюльпановою революцією депутатський мандат (саме фальсифіковані результати парламентських виборів 2005 року, за якими депутатами стали кілька членів сім’ї президента, й коштували останньому посади). Але тоді суд зняв Бермет Аскарівну з реєстрації кандидатом у депутати, а правоохоронці викликали на допит у зв’язку із заворушеннями, які її прихильники нібито влаштували в суді. Для доньки колишнього президента це закінчилося госпіталізацією і досить швидкою повторною еміграцією до Казахстану, а потім до Росії. Після цього вона лише зрідка виринає у медіапросторі, переважно допомагаючи кремлівським ЗМІ таврувати американське інспірування «кольорових революцій», у тому числі двох українських Майданів.

Чого не скажеш про її чоловіка Аділя Тойганбаєва, який був, мабуть, найодіознішим киргизьким бізнесменом, за що заслужив прізвисько Зять Киргизького Народу та кримінальні справи зі звинуваченнями у шахрайстві, порушенні антимонопольного законодавства і знову ж таки махінаціях навколо американської авіабази «Манас». Його багато разів заарештовували в Росії та Казахстані, але наявність казахського паспорта рятувала його від екстрадиції до Киргизії (це ж, очевидно, врятувало й після останнього арешту, який стався в березні цього року в Об’єднаних Арабських Еміратах). Фігурує він у ЗМІ і як політик, але вже не киргизький, а казахстанський, обіймаючи посаду лідера Казахського національного конгресу та керівника алматинського Експертного центру національної стратегії. В цьому статусі він пише статті та роздає інтерв’ю ЗМІ, критикуючи певною мірою владу Казахстану за недостатнє розуміння причин цьогорічних терактів в Актобе. При цьому його погляди на нашу Революцію гідності, висловлені у статті «Доля України», відзначаються досить глибоким знанням ситуації та серйозно відрізняються від широко тиражованих російськими ЗМІ поглядів його дружини та офіційної Астани.

Доля нинішнього президента Азербайджану Ільхама Алієва – єдиний, принаймні поки що, приклад «династичного» передавання влади в СНД. Експерти та ЗМІ пояснюють це тим, що покійний Гейдар Алієв доклав чимало зусиль не тільки для того, щоб примусити еліту «присягнути» його сину, а й для того, щоб останній, якого вважали нездатним управляти країною, почав проявляти політичні амбіції та з представника «золотої молоді» і завсідника казино перетворився на державного діяча. Ці зусилля себе цілком виправдали: Ільхам Алієв не лише утримався при владі, а й готується передати її уже своєму сину.

Інший завсідник казино, програші якого виплачував батько-президент, – син покійного Туркменбаші Мурад Ніязов останній раз згадувався у ЗМІ у зв’язку з приїздом на похорон батька в далекому 2006 році. І нічого вони не пишуть про те, чи зміг він звідти повернутися до Москви чи Відня, де проживав, будучи вигнаним Сапармуратом Ніязовим з Туркменістану із забороною втручатися в туркменську політику. Хоча були і публікації про те, що Мурада Сапармуратовича все-таки почали готувати до «наступництва», проте не встигли через несподівану смерть батька. А також про те, що влада в країні таки перейшла сину Туркменбаші, але позашлюбному. На користь останньої версії свідчить певна зовнішня схожість Ніязова з Бердимухамедовим, відсутність інформації про батьків останнього та нерозуміння того, як, не проявляючи особливих талантів, стоматолог Гурбангули Мяліккулійович зміг пережити всі «чистки» еліт і дослужитися до посади віце-прем’єра. Проти цієї версії говорить лише 17-річна різниця у віці двох туркменських президентів – покійного і нинішнього.

Тож для тих президентів пострадянських країн, які планують передати владу своїм дітям, є привід задуматися, чи варто переобиратися на посаду до самої смерті, сподіваючись, що еліта підтримає «наступника» від сім’ї (або ж хоча б, на відміну від узбецької еліти, не буде сім’ю «розкуркулювати»). Чи все ж прискорити транзит влади, аби чад не «відтерли» у найвирішальніший момент.

Нині можна спостерігати цікаві процеси у сусідніх з Узбекистаном країнах. Наприклад, у Таджикистані. Там на тлі встановлення пам’ятника книзі чинного президента непомітними залишилися чергові кар’єрні звершення його дітей. 25 листопада третя (з семи) дочка Емомалі Рахмона Рухшона стала заступником начальника управління міжнародних організацій МЗС країни. Цим вона певною мірою повторила шлях старшої сестри – 38-літньої Озоди, котра у цьому відомстві дослужилася до посади заступника міністра, а зараз поєднує посади сенатора та глави виконавчого апарату президента. Хоча основним претендентом на роль наступника вважають усе ж таки старшого з двох синів Рахмона – 28-річного Рустама, який торік став керівником Агентства з фінансового контролю та боротьби з корупцією.

Саме для безболісного переходу влади, як вважають, Пешвої міллат (тобто лідер нації) не тільки в 25 років присвоїв синові звання генерал-майора митної служби, а й провів у травні цього року референдум щодо змін до конституції країни, знизивши віковий ценз кандидатів у президенти з 35 до 30 років, що дозволить Рустаму балотуватися на посаду на наступних виборах 2020 року. А укріпитися на вершині йому допомагатимуть численні члени сім’ї, які займають високе положення у політиці чи бізнесі:

• Фіруза – власниця мережі бутиків у Душанбе, найстарша сестра;
• Мухаммадзоїр Сохібов – власник двох великих базарів у Курган-Тюбе і Гіссарі, колишній голова товарно-сировинної біржі та керівник державних закупівель при уряді Таджикистану, її чоловік, «старший» зять Рахмона;
• Джамоліддін Нуралієв – заступник голови Нацбанку, чоловік Озоди;
• Камоліддін Нуралієв – колишній заступник міністра водного господарства та міністра фінансів, свекор Озоди;
• Шамсулло Сохібов – торговельний представник Таджикистану у Великобританії, чоловік Рухшони;
• Тахміна – власниця мережі торгових центрів, ресторанів і нерухомості, будівельного бізнесу та імпортер споживчих товарів, четверта дочка президента;
• Заріфбек Давлатов – керівник митної служби міжнародного аеропорту «Душанбе» (фігурант «панамських документів»), її чоловік;
• Шаріфбек Давлатов – глава деревообробної держкомпанії, її свекор;
• Парвіна – п’ята донька Пешвої міллата, колишній працівник міністерства охорони здоров'я Таджикистану;
• Ашраф Гулов – керівник Консульської служби посольства Таджикистану в Росії, її чоловік;
• Шералі Гулов – екс-міністр енергетики і промисловості, її свекор;
• Заррін – шоста дочка Емомалі Рахмона, диктор (за іншими даними – неофіційний керівник) центрального державного телеканала «Шабакаї аввал»;
• Сієвуш Зухуров – чемпіон республіканських і міжнародних змагань з боксу, її чоловік;
• Бег Зухуров – начальник Служби зв'язку при уряді республіки, її свекор;
• Саїдов Давлаталі – перший заступник прем'єр-міністра, племінник президента;
• Давлаталі Рахмоналі – командувач прикордонними військами, двоюрідний брат президента;
• Амірулло Садуллоєв – мер Курган-Тюбе, колишній заступник глави електрохолдингу країни «Барки Точік», брат дружини президента;
• Нарзулло Сахібов – заступник директора Агентства з державних матеріальних резервів при уряді Таджикистану, брат чоловіків Фірузи та Рухшони;
• та інші численні родичі, в тому числі й наймолодші діти Пешвої міллата – син Сомон та донька Фарзона, яким ще треба трошки підрости.

Хоча, можливо, і не всі родичі захочуть підтримати «наступництво» Рустама, як-то, приміром, брат його матері Хасан Садуллоєв, глава найбільшого в країні «Орієнт-банку», котрий, за чутками, був поранений старшим сином президента з пістолета у 2008 році. Або ж сестра Тахміна, з якою у Рустама в 2011 році виник конфлікт на ґрунті розподілу інвестиційних коштів, що надходили до країни через той самий «Орієнт-банк». Ці та інші можливі конфлікти всередині настільки великої сім’ї можуть стимулювати Емомалі Рахмона не зволікати з транзитом влади, щоб мати можливість його контролювати. Щоправда, вони ж (разом із досить напруженою соціально-економічною та безпековою обстановкою в регіоні) можуть стимулювати Рахмона і до відстрочення передачі влади до того моменту, коли вона мине якнайбезболісніше. Тим більше що на тому ж травневому референдумі до конституції було внесені зміни, які зняли обмеження на кількість строків перебування на президентській посаді.

Президент Казахстану, про родину якого «Главком» нещодавно писав, вочевидь, також робить усе для утримання нею влади. Його старшу дочку Дарігу Назарбаєву через два тижні після зміни влади в Ташкенті було призначено депутатом Сенату і вона одразу ж очолила Комітет з міжнародних справ, оборони та безпеки. Наступною сходинкою її кар’єри, певно, стане посада глави Сенату, з якої вона, згідно зі ст. 48 конституції країни, зможе пересісти у батьківське крісло «у разі дострокового звільнення або відмови від посади президента Республіки Казахстан, а також його смерті». Причому не повинна буде, як в Узбекистані, через три місяці пройти через президентські вибори, а зможе доправити за попередника «строк, що залишився». І варто зауважити, що того самого дня, як прем’єр Узбекистану Шавкат Мірзіяєв в обхід норм конституції став виконувачем обов’язків президента країни, багаторічний прем’єр Казахстану Карім Масімов втратив цю посаду, ставши главою Комітету національної безпеки. Тобто, залишаючись при серйозній владі, він усе ж таки випадає з «черги» посадовців, які можуть претендувати на несподівано звільнене президентське крісло. Адже та сама 48-ма стаття говорить: «У разі неможливості голови Сенату прийняти на себе повноваження президента вони переходять до голови Мажилісу парламенту; у разі неможливості голови Мажилісу прийняти на себе повноваження президента вони переходять до прем'єр-міністра республіки».

Нурсултан Назарбаєв продовжує зберігати інтригу щодо своїх намірів. 22 листопада в інтерв’ю Bloomberg News на запитання, чи братиме він участь у наступних президентських виборах 2020 року, він відповів, що це залежатиме від підтримки його населенням та стану його здоров’я (а тоді йому виповниться 80 років). І висловив твердий намір до цих виборів допрацювати. Однак той же стан здоров’я чи намір убезпечити від несподіванок передачу влади Дарізі (чи іншому члену сім’ї, якого він призначить «наступником» та поставить на одну з посад «черги престолонаслідування»), може стимулювати його до повторення єльцинського «я втомився, я йду».

Роман Сирінський, для «Главкома»