Замах на адвоката України. Таємна місія Кремля

Спільна заява парламентів України та Польщі не тільки певною мірою згладила негативний ефект від появи фільму «Волинь», а й дала шанс сподіватися, що політики обох країн усе ж таки визначилися з тим, хто заподіяв, заподіює і може заподіяти найбільше шкоди обом народам. Для того, щоб урешті-решт «віддати історію історикам», «Главком» вирішив виокремити деякі досить важливі політичні та безпекові аспекти недавніх українсько-польських непорозумінь і того, як цим знову користується «третя сила». Вона вже отримала найбільшу користь від українсько-польського розбрату у 1940-х роках.

Про участь Москви у «педалюванні» теми Волинської трагедії неодноразово говорили тверезі голови як з українського, так і з польського боку. Наприклад український посол у Варшаві заявив: «У Польщі дуже активно працюють російські спецслужби, вони підбурюють до охолодження відносин між двома країнами. Особливо те, що відбувається в інтернеті. Дуже багато коментарів невідомих авторів, які провокують протистояння, створюють напругу. Це в інтересах третьої сторони».

Схожої думки дотримується й професор Варшавського університету та Києво-Могилянської академії, польська письменниця і перекладач Ольга Гнатюк: «Очевидно, наші недруги намагаються використовувати питання Волині для дестабілізації. Я навіть упевнена, що є спецзавдання у відповідних російських службах концентрувати особливу увагу на міжнаціональній ворожнечі в польсько-українських відносинах».

З дипломатами та культурними діячами погоджується і громадськість, яка, зокрема, зорганізувала у Facebook групу Rosyjska V kolumna w Polsce («Російська п’ята колона у Польщі»). Переклад досить ґрунтовного аналізу дивних зв’язків представників польських та українських «нібито патріотичних» організацій влітку з цієї сторінки передрукувало одне з українських видань.

З цих та низки інших публікацій (у тому числі й на «Главкомі») видно, що Кремль та російські спецслужби свою роль у розпалюванні українсько-польської ворожнечі маскують дуже ретельно, оскільки виявлення найменших доказів їхньої участі працюватиме на зближення наших двох країн. Адже в Польщі, як видається, більше сил, що прагнуть зближення з Україною: вони усвідомлюють, хто для їхньої країни становить реальну небезпеку зараз, так само як і те, хто заподіяв їм більше зла протягом минулих століть.

Однак у деяких місцях усе ж таки «вуха стирчать», тому існують докази опосередкованої участі Кремля у розпалюванні конфлікту:

1. «Політизація історії» є одним із найчастіше використовуваних Кремлем засобів вирішення внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем. Тому поява на контрольованому ним російському телебаченні значної кількості «документальних» фільмів про вину УПА у Волинській трагедії свідчить саме на користь «державного замовлення» інформаційного продукту, що розпалює українсько-польські протиріччя.
2. В Україні питання Волинської трагедії найактивніше порушували:

• проросійські сили, зокрема такі представники Партії регіонів, як Вадим Колесніченко чи Олег Царьов, та комуністи. Обидві політсили, звичайно ж, всю провину покладали на ОУН-УПА й навіть у 2013 році зверталися до польського Сейму із пропозицією визнати події 1943 року геноцидом поляків (тоді, на відміну від 2016 року, в ухвалі до 70-х роковин трагедії все ж таки було використано формулювання «етнічна чистка з елементами геноциду»);
• деякі праворадикальні сили, щодо яких висувалися звинувачення у їх фінансуванні поплічниками Януковича, наприклад братами Клюєвими, а отже, опосередковано – Москвою (причому звинувачення такі озвучувались неодноразово). Метою співпраці настільки ідеологічно протилежних суб’єктів вважається демонстрація загроз «українського фашизму». Звичайно, в першу чергу, для російськомовного населення, але в контексті дискусій щодо Волині радикальні українські націоналісти виставляли себе ворогами і нашого західного сусіда, безапеляційно стверджуючи: «Польсько-український конфлікт 1943 року на Волині був розв’язаний польською стороною, що не хотіла визнавати за українцями права бути господарями на своїй землі, планувала відродити після війни свою колоніальну імперію і прагнула не допустити самовизначення української нації на західноукраїнських землях».

3. У Польщі питання Волинської трагедії активно порушують:

• організації, які не приховують своєї промосковської орієнтації, наприклад вандали, що руйнували українські могили та звітували про це на сайтах терористів «ДНР» та «ЛНР», чи партія «Зміна» Піскорського, який значився як «спостерігач» під час фейкових кримського референдуму та виборів у «ДНР» у 2014 році;
• праві радикальні та консервативні організації, наприклад «Фаланга» на чолі з Б. Бекером чи парламентська партія «Кукіз 15». Як свідчить скандал з фінансуванням Кремлем французьких праворадикалів на чолі з Марін Ле Пен та звинувачення на адресу українських правих, подібні сили можуть використовуватися Москвою для дестабілізації обстановки в Європі чи Україні та нагнітання антиукраїнських настроїв.

4. Не так давно у Росії з’явилася монографія російських дослідників, які опублікували у ній також низку документів спецслужб, що, звісна річ, свідчать про вину ОУН-УПА у знищенні поляків.
5. Російські та «проросійські» ЗМІ активно тиражують інформацію про будь-яке загострення українсько-польських відносин, часто присвячуючи інформприводу розширений телесюжет або ціле вечірнє ток-шоу.
6. Намір фракції КПРФ у Деждумі визнати Волинську трагедію геноцидом поляків може стати «пробним каменем», оскільки російська «кишенькова опозиція» часто озвучує «хотєлки» Кремля. І якщо він бачитиме цей крок перспективним, до процесу приєднається (або й очолить його) «Єдина Росія».
7. Як заявив у своєму виступі на «Главкомі» польський історик Лукаш Адамський, вандал, що осквернив пам’ятник українським козакам, котрі обороняли Відень від турків, «не був поляком, бо жоден поляк не припустився б орфографічних помилок (Wolyn-Pamietamy), які зроблено на цьому написі». Звичайно ж, помилитися таким чином міг будь-який іноземець, але кому найбільше потрібно, щоб українці в місті, де розташовано штаб-квартиру ОБСЄ, сприймалися не лише як оборонці Європи від східного агресора, а і як вбивці мирного населення?

Кремль докладає цих зусиль, оскільки отримує вигоди від українсько-польського протистояння, серед яких найбільшими є такі:

Дискредитація України як держави, боротьба за незалежність якої супроводжувалась етнічними чистками.

Дискредитація українських силових структур, адже злочини борців за незалежність України минулих років, на думку Москви, мають екстраполюватися і на сучасних воїнів, яких російські ЗМІ звинувачують у «геноциді російськомовного населення на Донбасі».

Відволікання уваги поляків від злочинів Кремля проти них. Це набуває особливого значення для Москви в контексті нового розслідування обставин загибелі представників керівництва Польщі в 2010 році під Смоленськом.

Відволікання уваги світової громадськості від злочинів Кремля в Україні, як сучасних (наприклад збиття малайзійського «Боїнга»), так і минулих: Україні буде важче добиватися визнання Голодомору геноцидом, якщо її саму звинувачуватимуть у такому ж злочині.

Погіршення ставлення українців та поляків одне до одного. Дискусії навколо Волинської трагедії в Польщі знову подають українців як «різунів», а в Україні порушують тему міжвоєнної Польщі, та шовіністичних проявів з боку поляків до українців. Це певною мірою сприяє тому, що відбувається.

Дискредитація Польщі як держави, адже під час цих дискусій порушується й тема «міжвоєнних» шовіністичних проявів поляків до представників інших національних меншин – білорусів, литовців, євреїв. Наприклад, згадується і дуже болюча для Польщі тема єврейського погрому в Єдвабному.

Поширення в Польщі настроїв щодо бажаності віддати Україну під контроль Росії, оскільки Кремль нібито припинив українсько-польське протистояння, відгородивши два народи один від одного, та знищив УПА, поквитавшись у тому числі й за вбитих поляків.

Перспектива погіршення становища українських трудових мігрантів у Польщі, яке може починатися з відмов у роботі за етнічною ознакою та доходити до переслідувань радикалами чи правоохоронцями. «Витіснення» українських гастарбайтерів з Польщі може призвести до:

• їхнього повернення в Україну, що призведе до зменшення валютних переказів від них та зростання безробіття в нашій країні, а отже, до погіршення соціально-економічної ситуації;
• намагання значної частини з них знайти роботу в інших країнах Європи, що може призвести до ускладнення з наданням Україні безвізового режиму з ЄС, а отже, вдарить по авторитету української влади.

Погіршення українсько-польських відносин. На тлі взаємних звинувачень керівникам двох країн буде важче випрацьовувати спільну позицію у багатьох питаннях (в тому числі і у протидії російській агресії в Україні).

Ослаблення взаємодії України та Польщі в міжнародних організаціях, зокрема в тих, де західний сусід, як заведено казати, є нашим «адвокатом» (наприклад, у європейських структурах).

Поглиблення «євроскептичних» настроїв в Україні, адже виступи польських націоналістів подаються як доказ того, що «в Європі нас не чекають».

Дискредитація процесу декомунізації в Україні. Російська пропаганда стверджує, що Україна замість колишніх героїв (з особливим наголосом на ветеранах Другої світової як «переможців фашизму») нав’язує поклоніння новим, яких засуджують не тільки у РФ, а й у Європі.

Не беремося стверджувати, що вихід у прокат саме 7 жовтня поточного року фільму «Волинь» був подарунком Путіну на день народження. Але градус, якого набули в Польщі звинувачення УПА в геноциді, а також зацікавленість керівництва РФ у розпалюванні конфлікту дозволяє припустити, що в короткостроковій перспективі він цілком може поглиблюватися.

Тому Україні варто бути готовою до нових провокацій, серед яких найболючішими можуть бути такі:

1. Підняття польськими політиками питання про визнання Волинської трагедії геноцидом поляків на рівень міжнародних організацій (ПАРЄ, ОБСЄ, ООН, трибунал у Гаазі тощо). Кремль може інспірувати подібний крок, наприклад, напередодні розгляду в цій організації питань щодо його агресії проти України
2. Порушення питання про компенсації полякам – жертвам Волинської трагедії (про певну роботу в цьому напрямку вже йдеться у вищезгаданому російському телесюжеті).
3. Вчинення наруги над пам’ятниками полякам в Україні чи напади на представників Польщі, здійснені членами українських праворадикальних організацій, керівництво якими може здійснюватися з-за кордону.
4. Скоєння ще брутальніших злочинів польськими праворадикалами, які серйозно активізувались останніми роками, як це видно з матеріалів Українського інституту національної пам’яті.

Реагування української влади на такі дії є обов’язковим, але має бути хоча б настільки виваженим, як і досі (щоб не поглиблювати конфлікт та не зменшувати кількості прихильників нашої країни серед поляків, які не схвалюють антиукраїнських виступів своїх політиків).

Водночас Києву доцільно вдатися до низки превентивних заходів:

1. Розширення діалогу з польською стороною шляхом залучення до роботи, наприклад, Українсько-польського форуму істориків ширшого кола фахівців з інших галузей суспільних наук з перспективою переростання його у Форум українсько-польського національного примирення.
2. Посилення уваги правоохоронних органів України до діяльності громадських організацій, які можуть вчиняти провокативні дії щодо поляків та їхніх пам’ятних місць в Україні.
3. Розгляд РНБОУ та СБУ питання щодо можливості передачі польським правоохоронним органам певного масиву інформації щодо розбудови Кремлем в Україні двох організаційно-інформаційних мереж: з проросійських організацій, які прямо закликали до зближення з РФ; з правих націоналістичних організацій, які нагнітали напругу в суспільстві, створюючи інформаційні приводи для демонстрації російськими та «проросійськими» ЗМІ небезпек «українського фашизму».
4. Поглиблення діалогу Верховної Ради з польськими парламентарями, адже саме заяви Сенату та Сейму Польщі призвели до нинішньої активізації взаємних звинувачень.
5. Доведення до польської сторони інформації про зиски, які отримує РФ з українсько-польського протистояння, з демонстрацією наявного досвіду розпалювання Кремлем українсько-російських чи українсько-єврейських протирічь.

Роман Сирінський, для «Главкома»