рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Волинська трагедія. Як українцям та полякам поховати взаємну ненависть

    • Наталія Малиновська
    • Розсилка
    Волинська трагедія. Як українцям та полякам поховати взаємну ненависть

    Провідні український та польський історики в «Главкомі» шукали шлях до примирення

    Трагічні події на Волині 1943-1944 років стали каменем спотикання в польсько-українських відносинах. Час від часу сплески протистоянь набувають характеру сутичок між радикально налаштованими громадянами обох країн. Деякі представники польсько-українських еліт намагаються демонструвати процес примирення. Так нещодавно з’явилося  відкрите звернення трьох колишніх Президентів Польщі, інтелектуалів, публіцистів, громадських і духовних діячів про взаємне вибачення за нанесені кривди, «завдані нашим братам українцям польськими руками».

    Лист є відповіддю на звернення Президентів України Леоніда Кравчука та Віктора Ющенка, ієрархів українських церков, громадських діячів до польського суспільства із проханням пробачити українські провини перед поляками.

    Натомість у польському Сеймі останніми днями відбулися бурхливі дебати напередодні ухвалення закону й постанови про встановлення Дня мучеництва кресов’ян та кваліфікації Волинської трагедії. Представники польської партії «Кукіз 15», головою якої є рок-музикант та громадський діяч Павел Кукіз, та селянської партії внесли законопроект про визнання 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого підрозділами ОУН-УПА.

    8 липня в рамках саміту НАТО у Варшаві президент України вшанував пам'ять жертв Волинської різанини.

    Олександр Зінченко, український історик, радник голови Інституту національної пам’яті, вважає, що ситуацію в польсько-українських стосунках розхитують політики, а до цього додається незнання історії в обох країнах. 

    Лукаш Адамський, польський історик, заступник директора Центру польсько-російського діалогу та порозуміння переконаний, що потрібно провадити просвітницьку роботу серед політиків, а також зауважив, що на конфлікті пам’яті між двома народами спекулює російська пропаганда.

    Чому час від часу починається з’ясовування стосунків між поляками та українцями в історичній площині, щодо подій на Волині в 1943 році? Чому існує два визначення цих подій – «Волинська трагедія» та «Волинська різанина»?

    Зінченко: Треба почати зі словника. Які саме слова щодо цих подій використовують обидві сторони. Ми називаємо це Волинська трагедія. І для нас це не є таким означенням, що може розбурхати якесь невдоволення. З польського боку це звучить, як щось таке, що дратує, як спосіб применшити формат цього злочину або взагалі виправдати.

    У чому полягає проблема? Виявляється, в українській та польській мовах одні й ті ж самі слова звучать однаково, але означають різне. Так ось, в українській мові слово «трагедія» використовується як щось  таке, що має найбільшу вагу, щось найбільш негативне, що може взагалі трапитися. А з польської точки зору слово «трагедія» функціонує дещо в іншому вимірі. От такі, здавалося б, дрібниці, але вони призводять до вибухів і недовіри.

    Адамський: У польській мові використовування слова «трагедія» на окреслення вбивств на Волині та у Східній Галичині в 1943-1944 роках сприймається абсолютно негативно. Тому що трагедія – це якийсь фатум, допуск Божий, тобто були події, на які ніхто не мав впливу. Так от поляки сприймають це як небажання назвати винуватців цього злочину. Тому це слово поляки дуже болісно сприймають. Хочу зазначити наступне: я нещодавно повернувся з Лондона, де в архівах досліджував цю тему. Виявилося, що навіть польський уряд в 1943 році використовував у своїх звітах слово  «трагедія». Але в дуже цікавому словосполученні - трагедія волинської різанини. А ось слово «різанина» – це прямий натяк на горезвісну Коліївщину, зокрема, Уманську різанину, яка теж свого часу була каменем спотикання в польсько-українських стосунках.

    Чому саме зараз знову про ці події почали говорити? У Польщі всі переконані, що відповідальність падає на Українську повстанську армію. Тут є три причини. Перша – внутрішньопольська, друга – внутрішньоукраїнська, третя – об’єктивна, тобто конфлікт пам’яті обох націй. Внутрішньопольська причина полягає в тому, що в Польщі є впливове середовище людей, які втратили своїх родичів під час тих подій. Я нагадаю, що за підрахунками загинуло 100 тисяч населення. Вони дуже довго очікували, що це вбивство буде названо геноцидом, як правове визначення. Розуміючи, що це може сприйматися в Україні як дискредитація всього визвольного руху, багато хто з польських політиків дуже довго не хотіли використовувати цей термін. У 2013 році, коли відзначали сімдесятиріччя подій на Волині, Сейм прийняв ухвалу, в якій ці події названо злочином з ознаками геноциду. Але для юриста таке формулювання означає те ж саме, що й геноцид. А ось для людей виявилося не те ж саме. І тоді це дуже критикували, особливо партія «Право і Справедливість», яка перебувала в опозиції. Адже вона мала найбільшу електоральну підтримку в південній та східній Польщі, тобто в тих регіонах, які межують із землями, де відбулися криваві події. Нині є декілька проектів резолюції, щоб ці події таки назвати геноцидом. Але ще невідомо, який варіант цієї резолюції буде ухвалено.
    Внутрішньоукраїнська причина полягає в нерозумінні того, що героїзація УПА та її вояків, яка посилилась після Майдану,  спричинила “конфлікт історичної пам'яті” між поляками й українцями. УПА для українців – це передовсім визвольний рух, це боротьба із Совєтами за незалежність України. Але громадська думка в Польщі геть інакше це сприймає. Минулого року тодішній президент Польщі Коморовський виступав із трибуни Верховної Ради, а за кілька годин після його виступу український парламент ухвалив декомунізаційні закони. (Виступ у Верховній Раді України президента Польщі Броніслава Коморовського відбувся 9 квітня 2015 року. Цього ж дня було проголосовано чотири декомунізаційних закони:  «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»; «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»; «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»;

    «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років»  - Главком). І факт ухвалення цих законів радикалізував польське середовище, бо в них критику діяльності УПА визнано «протиправною».
    І нарешті третя причина об’єктивна  - це конфлікт історичної пам’яті обох націй. В історичній свідомості поляків і українців багато стереотипів і міфів про спільне минуле. Можна говорити і про середньовіччя, і про козаків, і про волинську різанину, і про оцінку діяльності УПА та ОУН. Тому, щоб зрозуміти  одне одного, потрібен передусім діалог істориків обох країн.

    На що треба українцям звертати увагу в складних польсько-українських стосунках минулого?

    Зінченко: Це дуже болісна тема, але більш болісна в Польщі, аніж в Україні. Оскільки в Україні значно менша кількість людей, які коли-небудь про це чули.

    Це природно, оскільки територію, на якій цей конфлікт відбувся, населяли 4,5-5 мільйонів українців. На території під радянським суверенітетом мешкало близько 30 мільйонів українців.

    Нині склалася дивна ситуація. Існує таке поняття, як спільне бачення історії і певна відповідальність за своє минуле, але факт залишається фактом, а саме: рахунки за події, причини яких полягають в історії міжвоєнної Польщі, ці рахунки виставляють усьому українському народові, включно з тими українцями, які не мали стосунку до цих подій. І це величезна проблема.

    Тобто, проблема полягає в польському упередженому ставленні до українців у цьому конкретному випадку. Ми можемо констатувати, що польське суспільство легковажило ці прояви, наприклад, мову ненависті, які використовували певні середовища на Інтернет-форумах і не тільки. Тому зараз ми маємо чергову ескалацію взаємної ненависті в певних середовищах. І ми бачимо вже практичні вияви такої ненависті. Згадаймо нещодавні події в Перемишлі. (26 червня 2016 року в польському місті Перемишль відбулася сутичка між польськими радикалами та учасниками процесії вшанування Січових стрільців. За повідомленнями ЗМІ нападників було до 20 осіб, поліція відділила учасників ходи від радикалів, сила не застосовувалася, проте, за свідченням очевидців, літного чоловіка було побито. Польські націоналісти тримали в руках транспаранти з образливими гаслами, що натякали про події на Волині 1943 року – «Главком»). І треба докладати багато зусиль, щоб почути одне одного.

    Лукаш згадав історію, коли український парламент ухвалив декомунізаційні закони, у яких засуджуються тоталітарні режими, але водночас було ухвалено закон, який ушановує пам'ять усіх борців за українську незалежність. Дійсно, у Польщі це було сприйнято негативно. Але проблема полягає в тому, що людство останніми роками серйозно подурнішало через таблоїди й соціальні мережі. Адже всі читають заголовки і зрідка читають самі статті. Польська преса масово писала про те, що Україна ухвалила закони, які героїзують УПА. Якщо подивитися на перші статі закону, у якому згадується УПА, то це лише одна з трьохсот організацій - від Січових Стрільців до Української Гельсінської спілки й Народного Руху України. Як це не парадоксально звучить, але сучасна вільна преса часто використовує методи тоталітарної пропаганди, тобто маніпулювання контекстом або фактами. Це робиться для того, щоб привернути до своїх матеріалів увагу. Чим це закінчується? Різноманітними зіткненнями. Мушу констатувати, що внаслідок цього градус ненависті підвищився.

    Чому так сталося?

    Зінченко: Я вбачаю в цьому певні проблеми, які пов’язані з політичним і медійним дискурсами навколо наших складних сторінок минулого. Наприклад, якщо говорити про те, які матеріали з’являлися останніми роками в польській пресі про наше спільне минуле, то практично всі матеріали були присвячені подіям на Волині.

    Пересічні поляки мало що чули про українську історію. Більше вони знають про Волинь. Часом згадують Помаранчеву революцію і Євромайдан. 

    І трошки говорять про козаків і Богдана Хмельницького. Але й на ці події більшість поляків дивляться крізь окуляри Генріка Сенкевича, автора антиукраїнського роману “Вогнем і мечем”.

    Зауважу, що ця ситуація призвела від асиметрії пам’яті до величезної асиметрії знання. Більшість поляків не знають важливих фактів української історії, більшість українців не знають важливих фактів польської історії.

    Наприклад, я запитую, скільки польських військових загинуло в боротьбі з ІІІ Рейхом, із Вермахтом, протягом Другої світової війни. Мало хто відповідає на ці питання. Тобто, пам’ятають загальну кількість втрат, у тому числі й цивільних.

    Мені траплялася цифра – 240 тисяч польських військових загинуло протягом цієї війни. Нагадаю, що у вересні 1939-го року було мобілізовано близько мільйона польських громадян до війська польського. Ось бачимо, що близько чверті загинуло.

    Коли я запитую, а скільки українців і вихідців з України загинуло в боротьбі проти ІІІ Рейху на території Польщі, відповідь приблизно така сама – не знаємо.

    Так от, у 1944-1945 роках за інформацією Національного музею історії України у Другій світовій війні загинуло близько 700 тисяч українських військових на території Польщі.

    І постає питання: чи є важливими ці факти в контексті опрацювання нашого спільного минулого? Вочевидь так. Постає наступне питання: чому польська преса не пише про ці та інші сторінки історії, а акцентує увагу лише на одній історичній події?

    Також можна ставити питання до польських політиків щодо вживання слово «геноцид» стосовно Волинської трагедії. Можливо, я помиляюся, але здається, подібних ухвал Сейм не приймав ані щодо визнання геноцидом дій нацистів чи НКВДистів. Наприклад, чи є геноцидом антипольська акція 1937-38 років у СРСР?

    Адамський: Я не зовсім згодний з Олександром. Так, події, які ми обговорюємо, відбувалися в 1943-44 роках на території, яка формально була частиною польської держави й була окупована німцями й  Совєтами, але попри те поляки мають право виставляти політичний рахунок всьому українському суспільству. Чому? Українська держава, ухваливши декомунізаційні закони, які в більшості своїх положень слушні та особисто я їх підтримую, визнає УПА частиною українського національно-визвольного руху. Отже, Україна бере відповідальність за наслідки дій цієї організації та її членів.

    Я зауважу, що в принципі події 1943-1944 років не є проблемою для наших суспільств. Адже свідків уже мало залишилося. Це по-перше, а по-друге, більшість і поляків, і українців є християнами, і ми всі розуміємо, що таке християнське прощення, що не можна особисту відповідальність перетворювати на колективну. Проблема полягає в політизації конфлікту історичної пам’яті, бо він радикалізує суспільну думку в Польщі, і емоційна реакція наявна також в української сторони.

    Ви обоє зійшлись на проблемі політизації історичних подій. То чи потребують якоїсь, можливо, освітньої допомоги політики?

    Адамський: Звичайно. Потрібно проводити зустрічі, діалог істориків, щоб зменшити політичну напругу та уможливити таким чином польським політикам проводити ще активнішу проукраїнську політику. Українська сторона поки що демонструє небажання засуджувати УПА за події на Волині та Східній Галичині.


    фото: lb.ua
    фото: lb.ua

    Зінченко: Я підтримаю Лукаша. В Україні, як і в Польщі, потрібно проводити величезну просвітницьку роботу. Українські історики, як і медіа мають активно підключатися й розповідати про всі складні сторінки минулого, у тому числі й трагічні. Усі біди наших двосторонніх стосунків у цьому питанні від того, що бракує знань.

    Більше того, я переконаний, що нам потрібна інституція, яка провадила б цей діалог. Можливо, варто створити спільний центр польсько-українського діалогу.

    Саме діалогу, а не дискусії, бо в дискусії є завжди переможець і переможений, а мета діалогу - почути й прийняти позицію іншого.

    І я закликав би політиків у своїх діях і заявах не випереджати істориків.

    Ті дії, які ми спостерігаємо в польському парламенті, випереджають істориків.

    Якщо проаналізувати текст тієї ухвали, яку запропонував Міхал Дворчак (голова комітету Сейму зі зв'язків із поляками за кордоном. У цьому документі українцям нагадали про «геноцид» – Ред.), то ми бачимо, що там дуже багато з історичної точки зору неакуратних формулювань.

    Наприклад, коли йдеться про визначення хронологічних меж. Я наведу непряму цитату «йдеться про геноцид 1939-1945 років». У мене виникає питання, а які є факти геноциду в 1939 році щодо поляків? Це дивні твердження.

    Окрема історія з ухвалами Сейму про кількість загиблих. Перепрошую, але це робота істориків, а не політиків: установлювати, скільки загинуло в тому чи іншому конфлікті. Коли 2013-го року в Ухвалі Сейму йшлося про 100 тисяч загиблих, а 2016-го чомусь уже йдеться про сто і кілька десятків тисяч, постає запитання: а що це, за три минулі роки  кількість жертв зросла? З точки зору історичної науки це абсурд: не було за ці три роки опубліковано таких наукових досліджень, які б дозволили суттєво переглянути тогорічні напрацювання. Дайте можливість історикам самим установити кількість жертв, і треба припинити маніпуляції з цифрами! Невже 100 тисяч – це мало? Просто цинізм. 

    Важливо зрозуміти, що всі жертви – наші, однаково з якого боку - з польського чи з українського, – бо це все були люди, це все людські жертви.

    Треба назвати імена злочинців. Бо в кожного злочину є  виконавець.

    На мою думку, потрібна спільна заява обох парламентів, потрібен монумент усім жертвам цього конфлікту. І я мрію, щоб на цьому пам’ятнику був надпис: «Тут похована взаємна ненависть».

    Скільки ще має українська сторона вибачатися перед польською за ті події?

    Адамський: вибачення були і з одного, і з другого боку в християнському дусі, тобто, ми вибачаємо одне одному те, що чинили кривду, вбивали. Нагадаю, була спільна заява президента Кучми і президента Кваснєвського. І тут є політична проблема. Бо в жодній із цих декларацій не було засудження безпосередньо УПА. Окрім того, у тих селах, де було скоєно різанину, зчаста немає жодних інформаційних табличок про ті події, або вони містять різні історичні евфемізми; немає також хрестів. Із християнської точки зору вибачення вимагає  не тільки шкодування за гріхи, але й щирої сповіді, а перед нею обрахунку сумління. Тобто йдеться про пряме визнання власних гріхів. Тому вважаю, що має бути названо й засуджено конкретних членів УПА, які скоїли злочин.

    Заждіть, пане Лукаш, але українці можуть закинути полякам, що в цьому конфлікті українці теж стали жертвами від польської руки?

    Адамський: Ви дуже правильне запитання ставите.  Бо це питання завжди виникає на польсько-українських зустрічах істориків. В Україні панує бажання симетрії в подіях: ви нас вбивали, а ми вас вбивали. Це суто український наратив. А от у Польщі ми можемо розмовляти з вами про все що завгодно -  і про нерозумну політику ІІ Речі Посполитої щодо української меншини, можемо засудити окремі злочини в українських селах. Але ніхто не погодиться на знак рівності щодо подій 1943-44 років на Волині та в Галичині.

    Зінченко: Узагалі не можна говорити про будь-які форми колективної відповідальності. Тобто, коли говорять, що винуватцями цих подій є УПА, чи українці, чи поляки і так далі. Давайте будемо говорити про конкретних злочинців. У кожного злочину є «автор». Тому важливо, щоб українські науковці й не тільки науковці долучилися до того, щоб список злочинців був вичерпний і зрозумілий. Українська домашня робота в цій історії – це визначення цих імен. Треба назвати імена всіх злочинців. Так само треба назви імена всіх жертв як із польського боку, так і з українського. Це дуже складне завдання. Наприклад, польський Інститут національної пам’яті провадить таку роботу в себе, проте їм не вдалося встановити весь список жертв та злочинців. Українській стороні треба провести таку ж роботу й засудити конкретних злочинців, а не організації та рухи.

    Чи отримує Кремль зиск від того, що українці та поляки почали сваритися між собою?

    Адамський: Абсолютно! Для Кремля дуже вигідно, що між українцями та поляками є конфлікт історичної пам’яті. Росія пильно стежить за цією дискусією. Окрім того, є докази того, що кремлівські тролі намагаються радикалізувати і польську, і українську громадську думку. І навіть західну думку. Я наведу приклад нещодавніх подій у Відні, де скоєно акт вандалізму щодо пам’ятника українським козакам. На ньому зробили напис «Wołyń - Pamiętamy (Волинь - Пам’ятаємо» польською мовою – Ред.). Але проблема в тому, що цей «автор» напису не був поляком, бо жоден поляк не припустився б орфографічних помилок (Wolyn-Pamietamy), які зроблено на цьому написі. Що більше українські та польські еліти будуть зволікати з визнанням відповідальності за злочин частини УПА в подіях на Волині, то більше на цьому буде спекулювати й використовувати у своїх інтересах російська пропаганда. Ось декілька тижнів тому була спеціальна програма на російському телебаченні, де обговорювалися події на Волині 1943 року. І вони робили такий лінк, що в Україні бандери, нацисти. І з таким меседжем вони йдуть на Захід. Тому краще не зволікати в цьому питанні і знайти межі компромісу щодо подій 1943-44 років.

    Наталія Малиновська, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ