Чемпіонка Європи Діана Баєва: Коли мама сказала «це – війна», я не повірила

Здобувши два золота на домашньому чемпіонаті Європи з художньої гімнастики, українські майстрині групових вправ привернули до себе увагу найперше спортивними здобутками. Але наш квінтет у складі Валерії Юзьв’як, Анастасії Возняк, Марії Височанської, Маріоди Бондарчук і Діани Баєвої унікальний зокрема й особистими історіями кожної зі спортсменок. Місяць тому «Главком» публікував інтерв’ю з представницею цієї команди, львів’янкою Марією Височанською, батько якої брав участь у боях за Донецький аеропорт і був серйозно поранений.

Сьогодні – розмова зі 16-річною Діаною Баєвою. Вона в команді – наймолодша. В Києві дівчина опинилася вимушено. Сім’я Баєвих змушена була покинути рідну Макіївку на Донеччині після того, як розпочалася війна.

Діана згадує, що відчувала, коли за вікном стріляли, як важко їй дався переїзд, і розповідає, хто її досі надихає з Макіївки. Це ще одна історія юної українки, яку війна змусила дивитися на світ по-дорослому.

Але почали ми нашу розмову з гімнастичних тем.

Діано, за якихось два дні ви стали чотириразовою призеркою чемпіонату Європи. Як для дебютантки, прекрасний результат.

Ми налаштовувалися не стільки на медалі, скільки збиралися показати хороший виступ, красиві купальники і те, що тривала пауза у виступах не вибила нас із колії. Хоча, звісно, трохи мріяли, що всі чотири медалі будуть золотими. На жаль, не все вийшло. Треба працювати, щоб наступного разу було краще.

Після стартового виступу на помості київського Палацу спорту вся команда за підсумками вправи з п’ятьма м’ячами не могла втримати сліз. Тоді чотири медалі виглядали чимось неймовірним.

Насправді було дуже важко перелаштуватися, забути цю помилку. Я загубила м’яч і сильно себе за це картала. Проте рада, що поборола себе. Ця невдача зробила мене сильнішою. Я побачила, що у будь-якій ситуації  треба йти до кінця, боротися. На словах наче й не складно, а на ділі дуже непросто. Особливо приємно було, коли в окремих видах ту ж вправу виконали майже безпомилково і отримали за свій виступ золоту нагороду.

Не можу передати, що зі мною коїлось на тому елементі, на якому в перший день допустила втрату. Коли ми піймали ці перекидання, я почула, як усі присутні в залі видихнули. Після того виступала з піднесенням.

Тренерка команди Ірина Дерюгіна сильно сварила за помилку?

Трохи посварила. Але не дуже суворо. А потім сказала іти і ловити м’яч на тому елементі тисячу разів. Зробила, звісно, не тисячу, бо дівчата мені стільки разів випускати м’яча не могли, але повторів було дуже багато. Сотні. Після такого важко помилитися (усміхається).

Дівчата, з якими ви складаєте команду, помітно досвідченіші. Наскільки складно входити в такий колектив і таку команду?

Звичайно, я намагаюся бути скромною і прислухатися. Дівчата пройшли чимало змагань. Настя Возняк і Лера Юзьв’як вже виступали на Олімпіаді. Це серйозно. А поряд я – маленька, з не дуже сильним характером, трохи «розмазня». Дівчата вчать мене бути стійкішою, ніколи не плакати. Навіть якщо дуже важко. А молодшим дівчатам у такій команді справді непросто. Вони досвідчені, можуть іноді бути жорсткими. Хоча коли все гаразд, веселимося. Я вчуся, набираюся досвіду.

Тобто емоційно ви дуже вразлива.

Так, навіть занадто. Можу дуже легко розплакатися. Щось не так – відразу сльози. Але я над собою працюю.

А треба?

Звичайно. Думаю, це прийде з роками. 

«Сама Альбіна Дерюгіна з Макіївки!»

Коли йшли на гімнастику, мабуть, уявляли собі її по-іншому?

Мені хотілося піти на танці. Просила маму, щоб відвела мене туди. А мене відвели на акробатику. Я промовчала, спробувала кілька елементів. Тренер подивився і порадив піти на художню гімнастику. На перше тренування мене, шестирічну відвів дідусь. Мене прийняли відразу.

У вас у Макіївці хороша школа?

Сама Альбіна Дерюгіна з нашого міста! Звісно, Альбіна Миколаївна виїхала давно, а з нами працювали тренери, які готові заради дітей на все. Мене готували Оксана Романова і її донька Христина. У 2014-му, коли на Донбасі розпочалися бойові дії, тренерки відразу вивезли нас на збори у Суми. Знаходилися там тривалий час і вже восени, коли відновився навчальний рік й ми не могли повернутися, тренерки теж були поряд.

Мене гімнастика поглинула повністю. Користалася кожною нагодою між уроками і тренуваннями, щоб у Youtube подивитися виступи гімнасток. Дивилася всі можливі відео беліч разів. Брат навіть говорив, що шкода, що з одного акаунта рахується тільки один перегляд, незалежно від того, скільки разів це відео прокручуєш, а то б зробила людям непогану статистику. А дивилася багатьох дівчат. Особливо – Анну Безсонову і Аліну Кабаєву.

Групові вправи теж дивилися?

Ні, мені особисті завжди подобалися (сміється). Я в дитинстві, мабуть, взагалі не знала, що існують групові вправи. Це вже коли ми з батьками після 2014 року спершу переїхали у Вінницю, почала виступати в команді там.

З Макіївки виїхала вся ваша сім’я?

Ні. Дідусь і бабуся залишилися. Дуже без них сумую, вдома вони віддавали внукам весь свій час. Поки мама з татом були на роботі, дідусь чи бабуся забирали зі школи чи тренування, годували, вчили уроки. Дідусь мене навіть заплітав, робив мені до школи зачіски. Зараз мені дуже бракує дідуся з бабусею. Та й їм нас теж. Дідусь мені постійно телефонує. Розмовляю з ним після кожного тренування. Не завжди вчасно вдається відповісти, то потім передзвонюю у «вайбер» сама. Дідусь часто плаче.

Чемпіонат Європи він дивився?

Звичайно. Вітав мене. Казав, які ми молодці, як важко виробляти те, що ми виробляємо. «Навіть не уявляю, як ви п’ятеро можете одночасно розуміти, який предмет куди летить», – каже. Бабуся раніше могла сказати, мовляв, навіщо мені та гімнастика, це ж травми, нерви. А зараз розмовляю, то пишається мною. Ще заспокоювала: «Діаночко, не засмучуйся так через ці втрати». Але як тут не засмутишся?

У вашій сім’ї були спортсмени?

Ні, я одна. Тато – декан в університеті, мама працювала у тому ж вузі у Вінниці бухгалтеркою. Поки не переїхала до Києва, щоб підтримати мене. Коли переїхала сюди 13-річною, дуже сумувала. Самій мені було нереально важко. Тому вдячна мамі, що вона залишила тата одного і приїхала до мене. Тато до нас приїжджає що вихідних. Зараз ніби вже звикла так жити, а спершу кожен переїзд давався надзвичайно складно. Постійно плакала, коли перебралася у Вінницю. Але діти звикають швидше, ніж дорослі. Думаю, мамі з татом ще важче. Просто вони стійкіші і не проявляють емоцій.

А в Макіївці перед переїздом було дуже страшно? Ви розуміли, що відбувається?

Згадую, як мама дивилася телевізор і говорила: «Починається війна». Я не повірила. Навіть не уявляла, що таке можливо. Думала, що то щось далеке, з фільмів, які іноді траплялися по телевізору. Розуміння прийшло, коли почали лунати вибухи.

А взагалі найстрашніше було самій переїжджати до Києва. Коли поряд мама, тато, дідусь із бабусею, то навіть війна не так лякає. Першим війну пізнав батько. Мама тоді якраз приїхала до мене в Суми. Того дня наш район потрапив під обстріл. Тато залишався вдома сам. Коли пролунали постріли, він взяв кота і просто тікав з квартири. Котик теж злякався, почав дряпатися. Татові непросто було його стримати перед тим, як вони з сусідом сіли в машину і поїхали до дідуся з бабусею в село. А вже коли я повернулася, приходимо якось додому, а в кімнаті – осколки від снарядів, вікна порозбивані. Ось тоді стало справді лячно, коли чула здалеку постріли, не могла заснути. Тим паче, мені, я дуже вразлива. Вже у 2015-му ми були у Вінниці. Спершу влаштувався тато, а потім до нього приїхали ми з мамою.

За дідуся і бабусю постійно за хвилююся. Розумію, що людям, які прожили на одному місці все життя, важко все кинути і переїхати. Дідусь уже на пенсії, а бабуся – музичний працівник у садочку. Вона мене колись теж навчала грати на піаніно. 

«Ми ж усі з України, чому в нас повинні бути непорозуміння?»

У Школі Дерюгіних, та й у вашій команді зокрема, представлені дівчата з різних областей. Ви розмовляєте на тему війни чи політики?

Ні. Та що казати, якщо після переїзду з Макіївки ми з часом взагалі перестали дивитися новини навіть у сім’ї. Щоб не сваритися між собою, бо в усіх було своє бачення подій. А з дівчатами у нас чимало спільних інтересів без політики. Ми прекрасно розуміємося, товаришуємо одна з одною. Ми ж усі з України, чому в нас повинні бути непорозуміння? Наразі основне наше захоплення – спорт і різні дівчачі теми.

Хлопці?

Ні, на них поки нема часу. Постійно на тренуваннях, а між ними треба встигати вчитися і відпочивати. То з друзями нема коли побачитися, про якісь знайомства взагалі немає мови.

Ірина Дерюгіна стежить за особистим життям підопічних?

Не те щоб стежить. Запитує, як справи. Насправді Ірина Іванівна – добра людина. Зрозуміло, що коли їхала до Києва, боялася зустрічі з нею. Поважала, але боялася. Мабуть, як ніхто інший. Завжди боялася перед нею помилятися, хочеться показати себе з найліпшого боку. Через те, бувало, Ірина Іванівна дивиться, а в мене ступор, не можу нічого зробити. Бо боюся. А про себе думаю, що тренерка вирішить, що я ледарка якась. Лише з часом зрозуміла, що краще зробити щось не так, але щоб було видно, що стараюся. Взагалі, у нас сувора дисципліна, треба багато працювати. Ірина Іванівна дуже не любить ледарювання, сліз, коли люди працюють на розслабленому тілі. Тренерка такого не стерпить й іноді серйозно сварить. Але то на тренуваннях. А поза ними ми спілкуємося доволі невимушено.

Коли на честь вашої перемоги лунав український гімн, усі дівчата співали. Домовлялися наперед?

Ні. Це від щирого серця. Було приємно, що гімн лунає на нашу честь. Слова якось самі вирвалися. Це від душі.

Що відчували після того?

Розуміння, що знаходжуся на правильному шляху. Мої ровесники мали якісь свої мрії. А я скільки себе пам’ятаю, сподівалася, що виступатиму на Олімпіаді. У мене це головне бажання, яке загадую потай під час кожного свята. Іноді мені здавалося, що потрапити на Ігри нереально. А тепер розумію, що шанс є. Треба працювати, старатися, вірити і все вийде. А ще головне – не знецінювати свою мету. Знаєте, на початку цього року, який був олімпійським, я взагалі не могла подумати, що можу поїхати в Токіо. Але кілька дівчат пішли зі спорту і тепер я в команді. Мушу скористатися цим шансом, раз він мені випав.

Також розумію, що всі ці випробовування були немарними. Я ж казала, що переїзд до Києва дався мені дуже важко. Виснажливі, багатогодинні тренування в залі зі старшими дівчатами, із жодною з них до того не була знайома. Я спершу навіть ні з ким не могла заговорити. Було страшно. Коли вперше прийшла на тренування, боялася вийти з роздягальні. Дивлюся – заняття вже розпочалося. А мене мов заціпило. Нині дивлюся на маленьких дівчаток, які приходять у нашу школу вперше і поводяться зовсім не так, як я. Вони сміливі. По-доброму їм заздрю. І думаю: «Чому я не могла такою бути? Навіщо собі так псувала нерви, плакала?»

Думаю, без мами я б зовсім розклеїлася. Тривалий час ні з ким не спілкувалася, у своїх 13 років сама, в пізню пору, у темну пору поверталася з тренувань до гуртожитку в Олімпійському коледжі на станції метро «Лісова». Зате коли мама приїхала мене підтримати, ми стали немов найкращі подруги. Постійно намагаюся робити мамі щось приємне, при нагоді тішити подарунками. На знак вдячності, щоб вона переїхала заради мене.

Мама тішить вас смаколиками чи зі звичними для гімнасток дієтами це нереально?

О, мені вагу справді втримувати важко! Іноді дивлюся на дівчат, які їдять багато і при цьому залишаються худенькими, й думаю: «Як їм це вдається?» Я змушена себе постійно обмежувати. Часто не вечеряю. Дівчата ще говорили: «Діано, так не можна». А я розумію, що для мене це зайве. Хоча в період інтенсивної тренувальної роботи, як ось під час підготовки до чемпіонату Європи, коли за тренування скидали по кілограму-півтора, треба відповідно й їсти. А перед чим не можу встояти, так це перед солодощами. Та не лише я, а всі дівчата з нашої команди. Їм щодня. Це мені й настрій підіймає.

Іван Вербицький, «Главком»