Чемпіонка Європи Марія Височанська: Мій тато був останнім, хто вийшов з Донецького аеропорту живим

Напередодні домашнього чемпіонату Європи з художньої гімнастики, який тиждень тому завершився у Києві, ця дівчина пообіцяла собі, що підійме прапор України для тата. Батько 18-річної львів’янки Олег Височанський захищав східні кордони нашої держави, отримав важке поранення під час боїв за Донецький аеропорт. З того часу виступи на гімнастичному помості мають для Марії Височанської особливий сенс. Вона пишається, що має змогу представляти державу, за яку воював її батько.

У підсумку славень на честь Марічки і її партнерок Валерії Юзьв’як, Анастасії Возняк, Діани Баєвої та Маріоли Бондарчук лунав навіть двічі. Спершу дівчата, які разом виступають у групових вправах, стали разом із солістками-юніорками чемпіонками Європи в командній першості, а згодом виявилися найкращими у виступах з п’ятьма м’ячами. Крім того, особливою є й бронза українських «груповичок» у багатоборстві. Особлива, бо попереднього разу українки здобували медаль континентальної першості в цьому виді програми 23 роки тому.

Загалом на Євро в Києві наші майстрині групових вправ здобули чотири медалі – два золота, срібло і бронзу. Відразу після такого успіху Марія Височанська розповіла «Главкому», як стала гімнасткою, переїхала до Києва і приживалася в Школі Дерюгіних. Спортсменка також торкнулась теми війни.  Розмова вийшла вельми емоційною.

Маріє, для початку скажіть: здобутими на домашньому Євро медалями задоволені чи хотілося більше золота?

Могли виступити набагато краще, але загалом добре й так. Ми працювали на цей результат. У перший змагальний день ми допускали надто багато помилок. Це нас сильно засмутило. Дякую тренерам, що вони зуміли нас у ту непросту мить згуртувати, вселили віру в свої сили. Ми продовжили боротися за ту мрію, до якої йшли так довго. Хоча цей чемпіонат Європи для нас є радше стимулом рухатися до чогось більшого. Ми повірили в себе. Якщо ця віра збережеться, у нас все вийде.

Цьогоріч склад вашого квінтету трохи змінився, у ньому з’явилися нові дівчата. Наскільки ці зміни вплинули на якість виступів?

Було важко. Завжди легше працювати з одними людьми, до яких уже звикла і навчилася відчувати. Нові дівчата можуть бути навіть талановитішими, але і їм треба притиратися, і нам. Хтось по-іншому випускає, хтось інакше приймає. Деталей багато. Щоб спрацюватися, стати одним цілим, потрібен час.

Цей процес уже позаду?

Так. Допущені помилки точно не пов’язані зі змінами. Як на мене, нам забракло змагального досвіду. В команді є дівчата, які на такому рівні у групових вправах ще не виступали. Але загалом ми впоралися. У нашій команді є дві досвідчених дівчини, професійні спортсменки, за плечима яких Олімпійські ігри, не один чемпіонат світу і Європи. Мова про Валерію Юзьв’як та Анастасію Возняк. З їх досвідом нам було трохи легше.

Для вас особисто перенесення Олімпіади з 2020 на 2021 рік – велика проблема?

Звичайно, це був удар. Усі чотири роки тренувань були присвячені цій меті. Ми йшли до Токіо цілеспрямовано і готувалися саме під цю подію. Було важко змиритися, що змагань не буде. Не лише Олімпіади, бо ж цьогоріч ми майже не змагалися. Особисто мене в тренувальній роботі стимулює найперше нагода виступати. Це особливі налаштування й емоції, яких зараз бракує. За таких умов важко постійно приходити в зал і тренуватися, не розуміючи, для чого. Наче й розумієш, що рано чи пізно все закінчиться. Але ж невідомо коли.

Ми звикли працювати системно. Приміром, знаємо, що через два тижні чемпіонат Європи. Максимально концентруєшся, збираєшся силами, ретельно відпрацьовуєш окремі елементи. В нинішніх умовах мотивація тренуватися пропадає. Доводиться себе заводити штучно. Гімнастика – такий вид спорту, в якому важко триматися у формі постійно. В змагальний період це не проблема, можна дозувати навантаження. А з нинішньою ситуацією вперше стикаються навіть тренери, не кажучи вже про нас. Ми не знаємо, як поводитися.

Ірина Дерюгіна" />

Як поводилися ви?

Були дні, коли прокидалася вранці з думками, що не хочу йти в зал. Бо що там робити? Останнім часом стимулом був чемпіонат Європи. Ніхто не вірив, що він відбудеться, але Ірина Іванівна (Дерюгіна – «Главком») запевняла: «Я проведу цей чемпіонат для вас, для всієї гімнастики». І то справді так, бо іноземні суперниці в схожих умовах. Нам потрібні ці хвилювання, сльози радості й горя.

Погано те, що чемпіонат Європи закінчився і ніхто не розуміє, коли буде наступний старт.

Поки намагаюся про це не думати. Хочу відпочити, відновити сили. А далі будемо втягуватися в тренувальну роботу. Не виключено, тренерки вирішать змінювати нам програми. Думаю, в перший після повернення період Ірина Іванівна знайде варіанти, як втримати нас у тонусі.

Де збираєтеся відпочивати?

Хочу бодай на якийсь час з’їздити додому, до Львова, побачити маму й тата, бо я їх не бачила надто довго. Десь пів року. Спершу заважав карантин, потім у мене тренування, а в батьків робота. Попереднього разу тато приїздив до Києва на День незалежності. Брав участь у ході. Ми порозмовляли 15 хвилин перед тренуванням. Можна сказати, що й не бачилися.

У дитинстві художню гімнастику обрали ви чи батьки?

Мама колись була гімнасткою. Але вона боялася виступати, тому коли треба було визначатися з майбутнім, вона обрала навчання. Я була непосидючим малям – стояла на дивані на голові, постійно стрибала, бігала, не любила спати. Тоді мама відвела в гімнастичну секцію. Ні танців, ні музики перед тим, як у багатьох інших дівчат, у мене не було. Хоча на гімнастиці мені теж спершу взагалі не подобалося. Мама водила на тренування, обіцяючи то відвести потім у кафе, то якимось подарунками заманювала. Але мені одначе не подобалося – всі ці розтяжки, вправи. Якось прийшла у зал, сіла біля дзеркала, дивилася на себе і почала плакати. Тренерка побачила, посадила біля себе, дала цукерку і втішила: «Не плач, давай потренуємо інших». Мені здається, що ця мить була переломною. Лагідне слово мене привабило і після того я вже приходила на тренування без особливих нагадувань. Хоча мама, як мені здається, мріяла, щоб я реалізувалася там, де не вийшло їй. Мама – навіть не фанат, а фанатик художньої гімнастики, дивилася всі змагання.

Ви теж?

Пам’ятаю, що мама кликала дивитися Олімпіаду. Але мені не було аж надто цікаво. То переїхавши до Києва, я вже знаю всіх світових гімнасток, слідкую за ними. В дитинстві я взагалі не думала про великий спорт, мене ніколи не сприймали зіркою. Поступово підіймалася – спершу остання, потім п’ята, четверта. Мене тривалий час навіть конкуренткою не вважали. В Україні завжди було три-чотири лідерки, які розігрували медалі між собою. Я в їх число не входила. Тренувалася без особливих планів. У групу мене перевели вже після переїзду до Києва.

«У дитинстві я сказала: «буду олімпійською чемпіонкою світу»

Татові теж подобалося, що донька – гімнастка?

Радше, так. Колись у дитинстві я сказала дослівно: «буду олімпійською чемпіонкою світу». Мені було років шість, але татові ці слова запам’яталися. Він підтримував те, що я займаюся спортом, бо теж завжди вів активний спосіб життя. Непрофесійно, просто бігав у футбол.

Зрозуміло, що всі найперспективніші гімнастки в нашій державі повинні рано чи пізно перебиратися до Києва. Для дитини, яка змушена їхати від батьків, це важко подвійно.

Я дуже боялася. Не лише тому, що їду з дому, а ще й через те, що не знала, чи прийме мене колектив. Добре пам’ятаю мить, коли вперше зайшла в зал комплексу «Атлет». Я увійшла, а на мене всі повернули голови. Всім цікаво, хто ж то приїхав. Але в колектив я влилася на диво швидко. І тренери поставилися добре, і дівчата підтримали. Коли чогось не знала, старші дівчата показували, зокрема коли треба було кудись доїхати.

А ось без мами було дуже важко. Жила в гуртожитку Олімпійського коледжу імені Піддубного. Сильно сумувала. Мама приїздила до мене двічі на місяць. Коли вона їхала, я плакала. А тут збірна, не до сентиментів. Коли тобі важко, ніхто по голівці не погладить, завжди треба бути в тонусі. Постійна дисципліна – два тренування, їсиш і п’єш за графіком, проходиш зважування. То нині здається звичним. А перших три місяці було вкрай важко.

Олімпійська призерка Анна Різатдінова якось сказала: «До Києва я переїжджала не для того, щоб з кимось дружити, а щоб стати сильнішою і вигравати медалі».

Я – інша. У мене в Києві є друзі, навіть найкраща подруга виступає за збірну. Рада, маю тут на кого покластися. Взагалі, я не та людина, яка здатна замкнутися в собі. Відчуваю потребу з кимось поговорити, з кимось посміятися чи комусь пожалітися.

Ви приїхали тренуватися до Дерюгіних, яких у гімнастичному світі іноді ледь не демонізують. Мабуть, ви це також чули. Не боялися?

Чула. Але ще коли їхала, не сильно в ці балачки вірила. Бо знаю, що так говорять люди, в яких щось не склалося. Ні, звісно, в нас жорстка дисципліна. Але, думаю, на рівні національних збірних по-іншому бути не може. І це стосується не лише Дерюгіних чи гімнастики, а й будь-якого іншого виду спорту. В професійному спорті без порядку неможливо. Тренери знають, навіщо вони це роблять. Тим паче, Ірина Іванівна, яка виховала стільки чемпіонок. Знаєте, коли перебуваєш у колективі, якось не помічаєш, що тобі важко. Та й час злетів швидко. Я тут чотири роки, а здається, наче вчора приїхала.

До Києва ви приїхали вже після того, як тато повернувся з війни…

Пам’ятаю, коли бойові дії на сході тільки починалися, тато сказав, що не буде ховатися, якщо прийде повістка. Правда, коли це сталося, він нам нічого не сказав. День, коли тато збирався, запам’ятався мені добре. Була десь шоста ранку, ми спали. «Тату, ти куди?», – запитую, помітивши, що батько збирає речі. «На роботу їду, в Карпати, на три дні», – відповідає. Вже тоді відчула, що то неправда. Взагалі, в мене з татом дуже сильний ментальний зв’язок. У той час, коли тато отримав поранення в голову, в мене впродовж трьох днів була така мігрень, що не могла піднятися з ліжка. І  це за умови, що мені ніхто нічого не говорив.  

Через три дні тато сказав мамі правду: «В мене повістка, я піду захищати Україну». А через місяць ми проводжали батька на схід. Не знаю , чому, але ще тоді відчула, що тато повернеться живим, але пораненим. Теж відчуття.

Що відчуває дитина, тато якої під кулями?

Знаєте, я тоді якось навіть думки не допускала, що може трапитися щось непоправне. Лише десь через пів року після того, як тато після операції повернувся додому, почала все аналізувати і зрозуміла, що могла його втратити. А коли тато був на війні, мама відмежувала мене від усього. Зробила так, щоб я думала лише про школу, гімнастику, родинні справи. Коли запитувала про тата, мама відповідала сухо: «Все добре, я з ним поговорила, вони взагалі не там, де стріляють, вони в безпеці, на навчаннях на підконтрольній Україні території».

Потім дізналася, що то було зовсім не так. Але дуже вдячна мамі, що вона мені не казала правди. А потім, коли тато повернувся з пораненням, але живий, була дуже щаслива. Потім дізналася, що батько був останнім, хто вийшов з Донецького аеропорту живим. Усі його друзі або потрапили у полон і звідти не повернулися, або загинули.

Ви у той час слідкували за новинами з війни?

В мене тоді ще й мама захворіла. Поки вона була у лікарні, я залишилася з бабцею. Ми дивилися серіали. Тоді, у 13-14 років новини мене не цікавили взагалі. Це в останніх два роки почала вникати в те, що робиться у світі.

Згадую другий Святий вечір, перед Водохрещам. Тато вже був у шпиталі в Дніпрі. Передала йому туди сплетений власноруч з синьо-жовтої ниточки браслет. О сьомій вечора ввімкнули телевізор, якраз на новини. Показували сюжет про поранених бійців. Обличчя людини, яка давала інтерв’ю, затерли. Але дивлюся на складені руки і бачу на них свій браслет. Як я тоді розплакалася! «Мамо, диви, це ж тато!» – показую на телевізор і не можу стримати сліз.

Батько змінився після повернення додому?

Так. Він погано спав. Окрім поранення, тато переніс дві контузії, відчував шум у вухах. Якщо раніше під час суперечки тато міг промовчати, то зараз навпаки відразу спалахує. Йому важко стримуватися. І я його розумію. Він втратив на війні багато друзів, молодих хлопців. Він розповідав, що як командир роти говорив бійцям: «Я не буду обирати, хто має йти зі мною. Я йду сам, а ви самі визначайтеся, хто зі мною». Йшли молоді хлопці, яким ледь за 20. Перед відправкою в аеропорт одного, правда, не взяв. Сказав: «Я життя прожив, а ти ще ні. Залишайся». Хоча всі хлопці, за словами тата, були готові йти. Щоб зупинити ворога, щоб їх рідні жили під мирним небом.

Це батько вам розповідав?

Ні. Більше підслухала з того, що він мамі говорив. Взагалі, я просила, щоб тато говорив. Мені ж цікаво знати, як він це витримав. Звісно, він правий, що не розповідає. Бо навіщо травмувати дитину? Але мені одначе це цікаво, бо дуже пишаюся і коли в мене будуть діти, розповідатиму, який у них дідо.

«Усі дівчата налаштовані дуже патріотично»

Тепер ви цікавитеся історією й політикою?

Звичайно, бо людина, яку це зачіпає особисто, вже не має іншого вибору. Почала читати статті, слухати новини. Та й коли тато з кимось із бойових побратимів розмовляв по телефону, завжди прислухалася, про що він говорить. А потім перепитувала, що сказали. «Сьогодні все добре, всі живі», – чула у відповідь. З тих часів почала молитися за нашу армію. Ніби й розуміла, що таке війна, ще до того, як там опинився тато, але по-справжньому почала цінувати людей, які за нас воюють, лише коли відчула цю біду на собі.

Як ви ставитеся до крилатого для нашого спорту словосполучення «спорт поза політикою»?

Та воно б так мало бути в ідеалі. Але річ у тім, що поза політикою спорт не буває навіть без війни. Особливо у таких суб’єктивних видах як наш, де зайняті місця залежать від оцінок суддів. Якщо ти не представляєш певної країни, медаль здобути дуже важко. В України у гімнастиці є авторитет, але важко навіть нам.

На тлі нашого спорту зараз дивують білоруські атлети, які підтримують акції проти режиму Лукашенка. У нас сім років тому було навпаки – Революцію Гідності зі спортсменів підтримали одиниці.

Думаю, з того часу в українському спорті багато що змінилося. Суджу по нашій збірній. Як на мене, усі дівчата налаштовані дуже патріотично. Ми пишаємося нашим прапором, гімном, українською намагаються розмовляти навіть ті дівчата, які виросли в російськомовному середовищі.

У збірній зібрані дівчата з різних регіонів України. Сперечаєтеся через погляди?

Ніколи. Ми всі ідентифікуємо себе українками, а в деталі, які, можливо, породили б суперечки, не заглиблюємося. Принаймні, я на політичні теми намагаюся ні з ким не дискутувати. Не хочеться нікому нав’язувати своєї думки. Та й слухати чужої теж, бо в мене є своя. Ми любимо одна одну, в нас усе добре.

Перед чемпіонатом Європи ви пообіцяли, що на вашу честь пролунає український славень. Що відчули, коли це сталося?

Коли стояла на п’єдесталі і співала гімн, серце в грудях калаталося так сильно, як ніколи. Постійно згадувала тата. Та була щаслива, ще коли побачила, як наша оцінка на табло виростає до першого місця. Зрозуміла, що нарешті наша праця отримає винагороду. Це було щось особливе.

Іван Вербицький, «Главком»