Гравці працюють, а тренер їздить за кордон на заробітки. Провінційна команда стала сенсацією Кубка України

У фойє спорткомплексу Броварського вищого училища фізичної культури висить дві великих картини. На одному полотнищі – портрет великого гандбольного тренера Ігоря Турчина. На іншому – фрагмент матчу за участю очолюваного Ігорем Євдокимовичем київського «Спартака», команди, яка у 70-80-ті роки минулого сторіччя виграла 13 Кубків європейських чемпіонів і двічі перевдягнена у форму збірної СССР здобувала золото Олімпіад.

Це – славна історія нашого гандболу. Історія, від якої залишилися лише далекі спогади. Сучасний жіночий український гандбол – то блідий спогад про минулу велич. Легендарний «Спартак» радше існує, ніж живе. У більшості інших клубів ситуація нічим не ліпша. Виняток становить хіба львівська «Галичанка», чемпіон України шести останніх сезонів, яка минулої неділі, 13 вересня, вчетверте у клубній історії виграла національний Кубок.

У фіналі львів’янки перемогли команду-сенсацію – тернопільську «ТНЕУ-Енерго», колектив, який представляє не елітний, а другий за силою дивізіон, вищу лігу. Історія цієї команди начебто й не унікальна, але на її основі можна проілюструвати загальну картину стану більшості ігрових видів спорту в нашій державі. Картину, яка демонструє парадоксальність того, що відбувається, коли за відсутності особливих умов з’являються гравці рівня національних збірних.

Тернопільський гандбол начебто має традиції. Ще на початку ХХІ сторіччя тодішній завідувач кафедри спорту Тернопільського національного економічного університету (ТНЕУ), а одночасно й гандбольний тренер Василь Грабовенко створив жіночу команду «Академія», яка за нетривалий час пройшла шлях від першої до Суперліги. Василь Наумович формував колектив з вихованок київського, запорізького, закарпатського, хмельницького, херсонського гандболу. Тернополянок у тій команді не було взагалі.

Але той приклад став поштовхом для розвитку дитячих шкіл. Як наслідок, уже в другій половині першого десятиліття 2000-х поряд із назвою команди поступово оновлювався у бік місцевих вихованок її склад.

У нинішній команді-фіналістці національного Кубка нетернополянок у складі лише шестеро. Та й ті є представницями сусідніх областей: Наталія Стасишин, Олександра Шиптицька, Дарина Сторожук і Олена Барабаш приїхали з Волочиська на Хмельниччині, Людмила Дацюк – з Рівного, а Юлія Бойчук – з Городенки на Івано-Франківщині.

Більшість інших гандболісток «ТНЕУ-Енерго» з дитячих років виховував Володимир Лобур, нинішній асистент наставника команди Андрія Верцімаги. «Винятки – Ольга Костецька-Сухецька, яку ми тренували разом із напарником, але оскільки Оля почала виділятися, її забрали в старшу групу до іншого тренера, - згадує пан Лобур. – Та ще воротарка Наталка Чирська – вихованка Олени Пилипюк, колишньої півсередньої «Академії», яка потім виїхала в Ужгород і забрала Наталю з собою. На Закарпатті Чирська відіграла три роки. У принципі, ми всі більшою чи меншою мірою приклалися до виховання цих дівчат, вони всі виступали за збірні області різних вікових категорій».

За словами Володимира Лобура, проблемою в останні роки є навіть саме наповнення дитячих шкіл з гандболу. Дівчата з міста займатися ручним м’ячем не хочуть, а у сільських часто є бажання, та немає таланту. «Втім, за рахунок працелюбності й віддачі через два-три роки занять щось починає виходити, - каже тренер. – Інша річ, що тренувати теж нікому. Оклади гандбольних тренерів у школах є, але працювати після закінчення вузу на них ніхто не хоче. То ж не гроші – з 1 вересня 5000 гривень нараховується, а на руки отримуємо 4000».

«Який у нашого клубу бюджет? Ліпше не питайте, - махнув рукою Андрій Верцімага, молодий тренер «ТНЕУ-Енерго», котрий працював помічником Грабовенка ще в середині першого десятиліття 2000-х. – Не те що я приховую, а соромно зізнатися».

У це важко повірити, але місячний оклад основних гандболісток складає не більше двох тисяч гривень. Ті, хто ще не завершив навчання в Університеті, отримують менше, але мають змогу навчатися безкоштовно.

Не дивно, що ті гандболістки, які вже отримали вищу освіту, тренування поєднують з роботою. Скажімо, Олександра Шиптицька працює офіціанткою в кафе, Юлія Бойчук – менеджеркою цього закладу.

Гандбол для цих дівчат – то радше розвага для душі. Треба було бачити їх щирі сльози після перемоги в півфіналі Кубка над суперліговою херсонською «Дніпрянкою». То були справжні, непідкупні емоції людей, які довели самим собі, що щось можуть і вміють (дивіться відео нижче).

При цьому грати за команди інших міст дівчата теж не поспішають. «То раніше молоді гандболістки їхали, як, кажімо, наша найдосвідченіша гравчиня Зоряна Сігай (у дівоцтві – Ткач) чи капітан команди Юля Бойчук, у Бровари. А нині батьки вже не хочуть, щоб їх діти вирушали кудись далеко, воліють, щоб навіть грали майже безкоштовно, але були вдома», - каже Володимир Лобур.

Звісно, Андрій Верцімага мріє, що його команда повернеться у Суперлігу. Але для того треба вирішити питання з фінансуванням. Наразі витрати на команду покриваються за рахунок «Тернопільобленерго» і ТНЕУ, який приваблює спортсменок найперше змогою навчатися і проживанням у гуртожитку.

«Було б у дівчат по сім-вісім тисяч гривень зарплати, вони б сконцентрувалися на гандболі і не шукали б підробітків, - каже тренер. – А так нам не до спорту. Я теж тренерську діяльність поєдную з викладацькою, на кафедрі спорту ТНЕУ. А влітку, чого гріха таїти, їжджу на заробітки за кордон. Вже не один рік. І цьогоріч теж був».

За підсумками Фіналу чотирьох Кубка України до символічної збірної турніру з тернополянок потрапили воротарка Софія Гуменюк і півсередня Ольга Костецька-Сухецька, котру організатори назвали найкориснішою гравчинею турніру.

Відразу після завершення церемонії нагородження Костецьку-Сухецьку і й іншу півсередню «ТНЕУ-Енерго», Валерію Величанську, покликав до себе президент Федерації гандболу України Андрій Мельник. Щоб запросити до лав національної збірної. Та ось парадокс – обидві гандболістки зібралися завершувати кар’єру.

19-річна Валерія попри весь свій потенціал збиралася покидати гандбол ще раніше. Навіть покидала: готуючись до вступу у військове училище, в 10-11-класах дівчина не тренувалася взагалі. А потім повернулася і, отримавши змогу безкоштовно навчатися в ТНЕУ, поновила виступи. Настільки, що знову увійшла в когорту найкращих гандболісток України. Однак наразі навіть запрошення до лав збірної аргументом для Величанської не є. У Валерії травмовані коліна і вона не хоче ризикувати своїм здоров’ям надалі. Щоправда, пан Мельник начебто пообіцяв Валерії оплатити лікування. Чи вплине цей аргумент – наразі невідомо. Покаже час.

Костецька-Сухецька й узагалі порадила представникам Федерації своє запрошення у збірну адресувати її чоловіку.

«Мені коханий сказав: «Хочеш – грай. Але потім не жалійся, що тебе болять коліна», - розповідає Ольга «Главкому». – Ще не знаю, що вирішу. Точніше, не знаю, чи дозволить чоловік. У збірній колись, ще коли виступала за ужгородські «Карпати», вже була. Взагалі, вважаю, що на запрошення в національну команду заслуговуємо не лише ми з Лєрою, а й деякі інші гандболістки. Інша річ, що досі нас у вищій лізі не бачили».

Ольга заняття гандболом поєднує з роботою тренерки у фітнес-клубі. «Ця праця приносить мені достатній заробіток, я ним задоволена. Мені вистачає на все і навіть більше», - каже MVP кубкового фіналу.   

«Скільки спогадів з БВУФК! Тут розпочалася і тут закінчилася моя гандбольна кар’єра», - виклала через лічені хвилини після фіналу світлину поряд із броварським спорткомплексом у «сторіс» в Instagram Зоряна Сігай, найдосвідченіша в складі тернополянок гандболістка, 1990 року народження. Вона разом з іще трьома подругами за командою хоче іти зі спорту, бо за таких реалій має інші пріоритети. Тренер Верцімага сподівається, що вихід у фінал Кубка посприяє пошукові спонсора для команди, а це у свою чергу дозволить провідним гравчиням залишитися у спорті. «Якщо ні – будемо готувати молодь і боротися за перемогу у вищій лізі. Нам не вперше», - констатує тренер.

Іван Вербицький, «Главком»