Спортивна Тернопільщина проігнорувала смерть легендарного гандбольного тренера Грабовенка

Днями дізнався, що в Тернополі помер гандбольний тренер Василь Грабовенко. Йому було 82. Не пережив другого інсульту. Життя...

Нижче перефоткав своє інтерв'ю з Василем Наумовичем, датоване 27 березня 2002-го. З нього видно, що з іменем Грабовенка історія тернопільського гандболу переплетена з кінця 50-х років минулого сторіччя і майже до останніх днів, бо головним тренером суперлігової команди «Економ-Енерго» він залишався до 2017 року.

Але ось парадокс. Помер Василь Наумович, або Дідо Василь, як його називали в кулуарах кафедри спорту ТНЕУ (колишнього ТАНГу) 19 серпня. І скупа інформація про цю подію була тільки на вузівському сайті. Її не підхопив взагалі ніхто. То за умови, що мова не лише про знаного тренера й спортовця, а й про багаторічного завідувача кафедри спорту в провідному Тернопільському виші, який, між іншим, закінчив третій президент України Ющенко.

Це ще одна ілюстрація до того, в якій ямі знаходиться у нашій державі спорт. Ми звикли бачити вершки, але ігноруємо те, на чому гучні перемоги тримаються. Вчора шукав це інтерв'ю і звернув увагу, як еволюціонувала рубрика «Спорт» у «Новій Тернопільській газеті». З лютого 2001-го, коли там з'явився і до осені того ж року.

Коли туди прийшов, увесь місцевий спорт обмежувався звітами про матчі футбольної «Ниви». Звітами, але не інтерв'ю з героями. Нащо? Для цього треба підійняти з крісла грубу дупу. Легше красти. Тому решта спортивного наповнення - Клички, біатлон (не тернопільський, хоча його там завжди було вдосталь), формула-1, Шевченко-Ребров та інша попса. А, ще Ліга чемпіонів, переповідки про матчі тижневої давнини.

Що у Тернополі була одна з найсильніших жіночих волейбольних команд і загиналася одна з найсильніших чоловічих волейбольних шкіл? Байдуже. Що при ТАНГу створили чоловічу баскетбольну та жіночу гандбольну команди? Ну і що?!

Ось я і вирішив з осені 2001-го, коли мої позиції в ґазеті зміцніли, поступово відходити від попси і популяризувати своє. Рубався страшенно, але попри постійне #НікомуТоНеТреба щотижня новини про виступи професійних команд з усіх видів спорту в мене були. З коментарями тренерів і технічними даними. Хоч їх тоді не було в інтернетах і довелося списувати з живих протоколів, дочікуючись повернення команд.

Давав тоді матеріали про картинг, авіамодельний і водо-моторний спорт. Звісно, познайомився з паном Починком і перші новини про талановиту біатлоністку Оленку Підгрушну давав уже тоді, на початку нового тисячоліття.

Подальші події показали, що то було потрібно лише мені. Бо щойно в серпні 2003-го перебрався до Києва, як та сама жирна дупа швидко повернула рубрику «на круги своя», до дикої попси, а з часом спорту там ставало все менше й менше.

Можу сміливо сказати, що завдяки мені всі згадувані команди вилізли з тіні (про них регулярно писав ще й у львівський тижневик «Спортпанорама»). І після мене вони в ту тінь повернулися.

Тобто, інформація в місцевій пресі з'являється, але не системно. Герої знову не персоніфіковані. Хоча той же БК «Тернопіль» на чолі з тренером Дмитром Забірченком зараз справді крутий. Та й волейбольна «Галичанка» на чолі з колишнім ліберо «Надзбруччя» Віктором Туркулою позицій особливо не втрачає. Добре, є люди, такі як мій брат, які підуть у своє задоволення пофотографувати і час від часу дають обширні фоторепортажі з матчів цих колективів. Але стабільного висвітлення бракує. Його нема. Зрештою, немає в країні загалом. Не лише в Тернополі.

І не сказав би, що в тому винні тільки #репортериБезКордонів. Винні й самі спортовці, які не звикли бути публічними і до кожного написаного про них слова ставляться вельми ревниво. Аж настільки, що іноді дико бикують, не погоджуючись із будь-якою дрібничкою.

Мені в цьому контексті згадалася історія, коли написав інтерв'ю з призерками юніорського чемпіонату Європи з дзюдо Марією Семенюк і Тетяною Чик. Спортсменки родом з Івано-Франківщини, а Тернопіль представляли, бо їх влаштували на навчання в ТАНГ. Під час розмови Марія і Тетяна сказали, що, мовляв, приїхали зараз і не мають за що пообідати, бо в кишені фактично ні копійки.

Звісно, я це виніс у заголовок. Після чого мав цікаву розмову з заслуженим чоловіком, нинішнім завідувачем кафедри спорту ТНЕУ Романом Циквасом. Він мені пообіцяв зламати хребет у темному провулку. Ось скажіть, захоче людина писати про дзюдо, коли з нею так спілкуються? Звісно, я писав, пишу й досі. Але ж не всі такі затяті.

Мушу сказати, що в спілкуванні з Грабовенком у мене якраз проблем і не було. Він людина старого гарту, але з часом мене приймав аж настільки, що кликав і до себе додому, і на 50 грамів з мойвою «на кафедрі», наливайці неподалік від академії. Впродовж двох років ми спілкувалися дуже тісно.

Звісткою про смерть Василя Наумовича обірвалася ще одна нитка, яка поєднує з рідним містом. Впродовж цих 16-ти років ми майже не спілкувалися, але ту школу я запам'ятав. Школу, яка ввела мене у світ гандболу і познайомила з багатьма легендарними людьми на кшталт олімпійських чемпіонів Сергія Кушнірюка і Галини Захарової.

Прикро тільки, що зараз про смерть Василя Грабовенка, людини далеко не останньої в тернопільському спорті, згадую лише я, сидячи в Києві. А офіційний Тернопіль ця звістка якось оминула...