«Ми вболівали за Росію проти США». Як російські пропагандисти використали українських футболістів

Чергову когорту українських спортсменів спіткав приступ «мишебратства». Цього разу - молодих футболістів, членів юнацької збірної України до 18-ти років, яка грала на турнірі в Словаччині. Поряд виступали і навіть мешкали однолітки з Росії. Це дало змогу юнакам тісно поспілкуватися, а російським пропагандистам зі Sports.ru - використати факт спілкування в потрібному їм руслі. На цьому сайті з'явився матеріал, червоною ниткою вздовж якого просякнуті ідеали «спорту поза політикою» і «дружби між народами» й, звісно, української меншовартості на тлі російських колег.

Спершу - перелік прізвищ футболістів, які під керівництвом тренера Олега Кузнєцова виступали на Slovakia Cup-2019.

Воротарі: Олександр Гарапа («Арсенал-Київ»), Валентин Горох (УФК «Карпати» Львів)

Оборонці: Артем Данилюк, Владислав Мудрик, Тимофій Калинчук (усі — «Карпати» Львів), Артем Махонін («Зоря» Луганськ)

Півоборонці: Радіон Посєвкін («Ворскла» Полтава), Вадим Мельнійчук, Вадим Гудзинський (обидва — «Карпати» Львів), Дмитро Сичевський, Дмитро Шамич (обидва — «Оболонь-Бровар» Київ), Тимофій Буханевич («Арсенал-Київ»), Іван Литвиненко (СК «Дніпро-1»), Денис Сорока, Олексій Хижняк (обидва — «Дніпро»)

Нападники: Роман Лісовик, Максим Гірний (обидва — «Карпати» Львів), Олексій Сидоров («Металург» Запоріжжя)

Як бачимо, в 18-ти гравців української збірної відразу восьмеро представляють львівські «Карпати». Акцентуємо на цьому увагу для того, щоб підкреслити, що справа не в походженні футболістів, а в загальному інтелектуальному розвитку і патріотичному вихованні цих молодих людей. Які, мабуть, не відають, хто окупував наші Крим і значну територію Донецької та Луганської областей, не знають, що війна, яку розпочав на нашій території московський окупант, відібрала життя уже понад десяти тисяч українців.

Дуже показовим у цьому контексті є це фото. На ньому гравець СК «Дніпра-1» Іван Литвиненко з тренерським штабом збірної Росії - Алєксандром Кержаковим, Владіміром Бистровим і Алєксандром Філімоновим. Так-так, тим самим Філімоновим, який пропускав від Андрія Шевченка ледь не з середини поля в 1999-му. Литвиненко хизується світлиною в соцмережах. Що цікаво: жоден російський футболіст фото зі справді видатним футболістом, тренером збірної України Олегом Кузнєцовим не виклав.

«П'ять днів збірні жили на різних поверхах одного готелю: ділили ліфти, холи і їдальню, разом дивилися чемпіонат світу з хокею і металися по поверхах, коли в пральні змішали їх білизну. Приємний і несподіваний спалах футбольної дружби вперше з 2014 року, коли російські і українські клуби стали розводити в єврокубках, а збірні - за різними відбірними групами», - коментують ситуацію російські пропагандисти зі Sports.ru. А після передмови дали слово самим учасникам «братання».

Дмітрій Сухарєв, оборонець збірної РФ:

- Перша зустріч з українцями сталася в їдальні: хлопці відразу запитали про одного з наших пітерських хлопців Алєксєя Усанова, з яким вони десь перетиналися: де він, як у нього справи. Трохи здивувався, тому що ми дивилися на них як на потенційних суперників, а вони, не звертаючи на це уваги, впевнено роззмовляли з нами.

Інший епізод. Після матчу з англійцями (програли 0:1) заходжу в ліфт до хлопця зі збірної України, їдемо разом. Думаю: «Зараз буде звичайне мовчання, тому що збірні-суперники не особливо спілкуються». А він питає: «Як там з англійцями? Хто кращі гравці? Які сильні сторони? ». Ми розговорилися, я теж запитав про їх перший матч, а в кінці він мене підбадьорив: «Нічого страшного, удачі».

Після другої гри (ми виграли у Мексики 2:0) говорю в холі по телефону, проходить хлопець зі збірної України і вітає з перемогою: «Ми раді за вас». Не думав, що вони будуть такими відкритими, самі будуть заводити розмови. А так я відмінно до них ставлюся: у мене є родичі в Україні, їздив у дитинстві до них у Херсон.

Звісно, не оминув Сухарєв теми матчу за третє місце, в якому Росія перемогла Україну 1:0: «Ближче до середини другого тайму на нашому гравцеві фолять, капітан України скаржиться: «Чому ви так граєте? Навіщо падаєте як маленькі діти? Ми на вас не фолимо». Зав'язалася невелика сутичка, тривала близько трьох хвилин. Без бійок, просто перли один на одного, розуміючи, що за кулаки будуть дисциплінарні штрафи. Кержаков кричав, щоб заспокоїлися. Тренер збірної України, всю гру просидів на лавці, вибіг до нас, сказав, щоб закінчували цирк і потиснули руки.

Після гри вони привітали нас з перемогою і побажали удачі, подякували за гру. Вони сильно засмутилися, хтось, звичайно, не привітав, але тренерський штаб і багато гравців тиснули руки, розійшлися мирно. А після матчу їх капітан підійшов до нас в готелі і вибачився за слова, після яких почалася бійка. Все відмінно. З деякими хлопцями розмовляли, зустрічалися один на один, обговорювали, як справи в країнах. Вони відповіли: «Що б не відбувалося, ми ставимося до вас нормально». Ми теж».

«Їх капітан» - то гравець «Карпат» Владислав Мудрик. З російськими журналістами він не спілкувався, але відправив через соцмережі ось цей теплий реверанс.

Проте ще цікавіще почитати коментар згадуваного вже Івана Литвиненка: «Та яка політика? Ми про це навіть не думали, відразу нормально спілкувалися. Вони такі ж, як і ми. Жили разом, їли поруч, розмовляли на різні теми, в основному про футбол: який рівень чемпіонату, які зарплати. Все позитивно було. Грали в теніс і більярд, разом купалися в басейні. Обмінялися контактами. Гравці збірної Росії сміялися, коли ми спілкувалися українською. Нічого не розуміли, а ми говорили, що це сербська. Вони вірили. Разом дивилися хокейний матч Росія - США і вболівали за Росію (у чвертьфіналі чемпіонату світу, - прим.). Ну як - особисто я переживав і радів шайбам, інші наші пацани теж».

Тож, як випливає з цих коментарів, українські футболісти самі йшли на контакт і просто добивалися приязності суперників, що стало сюрпризом навіть для самих росіян. Можливо, українські хлопці чинили так по простоті душевній, однак на ділі їхню «позаполітиковість» вкотре використали з політичною метою. І так відбувається вже не вперше.

Іван Вербицький, «Главком»