Потрійний вирок українському футболові
Причини, які вказують, що вітчизняний футбол невиліковно хворий
Минулої неділі у щотижневій програмі «Великий футбол» на спеціалізованому телеканалі Ріната Ахметова з’явився прекрасний сюжет про майже повну відсутність глядацької уваги до матчів національного чемпіонату України і невдалі спроби змінити ситуацію у виконанні президента Прем’єр-ліги Томаса Ґрімма. На противагу демонструвався бельгійський досвід, де клуби зі скромними загалом бюджетами примудряються щотижня збирати повні стадіони.
Усе начебто правильно й чудово. Окрім невеличкого «але», про яке журналісти телеканалу «Футбол» не можуть сказати в силу того, хто є їхнім працедавцем. А ситуація в українському футболі останнім часом складається так, що ключові гілки футбольної влади працюють в інтересах цього працедавця, супутніх з ним команд і персон. Така ситуація пригнічує і фактично відбиває бажання розвивати футбол на периферії, там, де існує чітке розуміння, що з-під крила так званих ґрандів вибратися майже неможливо. Навіть не стільки тому, що той ґранд настільки сильний, скільки враховуючи міць кон'юнктурного муру.
У нашому футболі може й є інтрига, але немає родзинки. Усе те видовище виглядає штучно і простакувато. Дуже показовим у цьому аспекті є приклад скромної Олександрії на Кіровоградщині. Команда з цього невеликого міста з населенням 80 тисяч мешканців цьогоріч може здобути перші в своїй історії медалі чемпіонату України. Однак на диво притаманного в 90-ті роки минулого сторіччя Полтаві, Кривому Рогу чи Тернополю футбольного буму в нерозбещеному видовищами райцентрі зараз немає. Більше того, семитисячний стадіон «Ніка» на домашніх матчах «Олександрії», в ліпшому разі, напівпорожній. Аншлагів не було навіть коли до міста приїздили ґранди — київське «Динамо» і «Шахтар».
Знищення Полтави
В українському футболі ніщо не відбувається просто так. Взяти найбільшу інтригу заключних турів першого етапу українського чемпіонату — боротьбу за місце в першій шістці. Іскорка віри у щось чисте й справедливе з’явилася після того, як львівські «Карпати» не стали лягати в заключному турі під «Маріуполь» і тією нічиєю фактично вибили азовців з першої обойми команд.
Залишалася «дрібничка» - дочекатися, як наступного дня нікому, навіть її власникам не потрібна «Ворскла» переграє ще більш непотрібних безнадійних аутсайдерів з київського «Арсеналу». І свою справу полтавці начебто робили — вели до заключної хвилини 2:1 і контролювали хід подій на полі. Однак незадовго до фінального свистка в справу втрутився арбітр Максим Козиряцький, який призначив у ворота гостей, м’яко кажучи, сумнівний пенальті. Сергій Вакуленко з позначки забив і цим ощасливив своїх колишніх партнерів по «Маріуполю».
Втім, у глобальному розрізі цей вихід до першої шістки фактично фарм-клубу «Шахтаря» «всього лишень» робить й без того незначні шанси «Динамо» на чемпіонство майже нульовими. Адже відстаючи від донеччан на сім очок, кияни можуть розраховувати лише на власні сили, тоді як «Шахтар» отримає ґарантовані +6 у матчі з клубом, вкомплектованим його орендованими резервістами. Кого зацікавить така «інтрига»?
Успіх львівських «пляжників»
До клубу «Львів» натомість не придерешся — до першої шістки команда вийшла виключно завдячуючи власній грі, без сторонньої допомоги. У двох заключних турах «золоті леви» переграли в дербі «Карпати» і в Чернігові «Десну», продемонструвавши при цьому доволі пристойного рівня футбол.
Однак найпарадоксальніше, що цього результату один з найфаховіших українських тренерів Юрій Бакалов добився бразильцями, яких, як жартують у футбольному середовищі, набрав за рандомним набором прізвищ. Бодай трохи пристойного минулого за плечима не має практично жоден із новачків «Львова». Можливо, балачки про те, що команду Бакалов вкомплектував з пляжів Копакабани, є перебільшенням. Проте перебільшенням невеликим. А якщо так, то в пору жахнутися: до провідної шістки в Україні пробивається команда, складена з гравців, які у Бразилії фактично вважалися любителями. Виходить, бразильські аматори сильніші, ніж українські професіонали.
Натуралізація Мораєша
Вінцем ланцюжка абсурдів в українському футболі стала натуралізація 31-річного нападника «Шахтаря» Жуніора Мораєша. Якщо ви думаєте, що це був крок в інтересах національної збірної, то глибоко помиляєтеся. Точніше, у збірній Мораєш, звісно, гратиме. Біда лишень у тому, що національна команда розглядається окремими впливовими людьми вітчизняного футболу не як головна команда країни, а як інструмент для реалізації клубних амбіцій власника найтитулованішого клубу України останніх 15-ти років.
Часи непевності минули і зараз Рінат Ахметов знову розправив крила. Якщо в перші постреволюційні роки власник «Шахтаря» навіть економив на журналістському пулі під час євровиїздів, не кажучи вже про багатомільйонні покупки іноземних футболістів, то зараз ситуація змінилася і тільки в зимовому антракті «Шахтар» придбав трьох якісних іноземців — ізраїльтянина Манора Соломона, а також бразильців Маркоса Антоніо і Тете. Придбав не для того, щоб вони сиділи на лаві запасних, а ліміт на леґіонерів (на полі в матчах української Прем’єр-ліги має бути не менше чотирьох гравців з українськими паспортами на команду) тренера трохи скутує. «Шахтар» потребував додаткових українських персоналій у складі і він їх отримав. Не з числа вихованців клубної академії, звісно. Такі грають у вище згадуваному «Маріуполі». Відтепер українцем буде Жуніор Мораєш, людина принципова аж настільки, що два роки тому змінила ворогуючі табори з динамівського на шахтарський, а нині не соромиться тримати руку на серці, коли лунає славень чужої для нього країни.
Справи донеччан залишалися б їх внутрішніми, якби Мораєш не зайняв чийогось місця у збірній України. Взяти, скажімо, Романа Яремчука з більгійського «Ґента», який у поточному сезоні, м’яко кажучи, не слабшої за українську Ліги Жюпіле забив вісім м’ячів. Однак тепер Романові з огляду на те, що хтось став українцем в інтересах клубу, потрапити до складу збірної буде складніше.
Мораєш буде вже другим після Марлоса бразильцем у сучасній українській збірній. Команді, репутація якої у вболівальницьких колах й без того не бездоганна, до повного щастя залишається ще повернути одіозного Ярослава Ракицького з пітерського «Зеніту». Якщо гадаєте, що такий крок тренера малоймовірний, то глибоко помиляєтеся. Достатньо згадати приклад нападника Євгена Селезньова зразка Євро-2016. Того теж тренери через перехід до російського «Ростова» попервах, щоб не дратувати громадськість, не запрошували, але потім, коли команда виїхала на закордонні збори, повернули. То ж де гарантія, що «в екстренному порядку» на один з наступних поєдинків збірної не буде запрошений Ракицький?
В українському футболі вже неодноразово доводили, що пробивши чергове дно, треба притуляти вухо і слухати, чи не стукають знизу.
Коментарі — 0