Найгарніша пара української легкої атлетики: Фату на нашому весіллі може нести донечка

Чемпіонка світу з багатоборства Гнна Касьянова та бронзовий призер чемпіонату світу з десятиборства Олексій Касьянов пригадали початок своїх романтичних стосунків, розповіли чому не влаштовували пишного весілля і як разом народжували донечку Олександру.

Розмова відбулася у Запоріжжі. Саме тут розпочалася романтична історія Ганни та Олексія, яка переросла у велике кохання.

Ганна: Попри важку дорогу, бо важко їхали сюди, коли потрапили в Запоріжжя, одразу з’явилося відчуття, ніби приїхала додому. І Льоші кажу, чомусь мені здається, що тут люди якісь добрі. Може, тут менше стресу, не так метушливо, як в Києві, чи все ж тому, що це місто мені рідне – завжди дуже приємно тут знаходитися. Я ж у Запоріжжі з 2011 року жила.

Олексій: А я з 2002-го. Батько мріяв, щоб я робив багатоборство. Він сам тренер з багатоборства і знав тренера Дмитра Льопу. У нього були гарні багатоборці, скажімо, родина Бабіїв. Тому Дмитру Івановичу тато вирішив мене передати.  Так опинився у Запоріжжі. Я тут взагалі нікого не знав, жодного родича не було поблизу. Мене теж ніхто не знав. Усі казали: «Той смаглявий хлопець».

Знаю, що на початку життя в Запоріжжі вам довелося стикнутися з багатьма побутовими труднощами?

Олексій: Роки зо два перед Олімпіадою жив на п`ятому поверсі в офісі на Лермонтова (офіс запорізького відділення НОК – «Главком»). Потім кімнату винаймав, батьки допомагали. Поки не видали квартири. Взагалі, своє професійне становлення пов’язую саме із переїздом до Запоріжжя і з тренером Дмитром Льопою. Я тут з 17-ти років, вважаю себе запоріжцем. Хоча і першу батьківщину, Кадіївку на Луганщині, теж люблю.

До того ж можна сказати, що Запоріжжя для вас ще й романтичне місце.

Олексій: Так, вчора навіть сходили з Анею на побачення. Приїхали ж без донечки. У нас одне з улюблених кафе є на бульварі Шевченка, де ми раніше зустрічалися.

Познайомилися теж у Запоріжжі?

Ганна: Ні. У 2007 році на Всесвітній Універсіаді в Бангкоку. Але у кожного на той час було своє особисте життя. Дружили, зустрічалися лише на змаганнях, навіть збори у нас не співпадали. А вперше потрапили разом на збори в 2009-му в Португалії. Я була зі своїм тренером, а Олексій з Дмитром Івановичем. Там не було з ким було спілкуватися, і ми місяць щодня, щовечора спілкувалися з Олексієм. А коли повернулися додому, відчула, що не вистачає цього спілкування. Потім я приїхала на збори до Запоріжжя і Олексій покликав мене на побачення.

Олексій: Я дні за три після повернення до Запоріжжя зателефонував Ані, тому що побачив в ній рідну людину.

Ганна: Може, якби не ті збори, ми б і не познайомилися, не пізнали один одного краще.

Пам’ятаєте, як Олексій робив вам пропозицію?

Олексій: Її як такої не було. Я вже за півроку стосунків вважав Аню своєю дружиною. Ми і жити разом почали швидко. Всім представляв Аню як свою дружину. А потім ми якось вдвох вирішили, що треба оформити стосунки, пішли розписалися. Офіційних заручин як таких не було. Весілля велике не виходило організувати, всі в різних містах живуть. Хотілося узаконити стосунки, але на те, щоб готуватися і велике весілля робити не було вільного часу.

Пригадую, що раніше ви говорили, мовляв, ,урочиста церемонія ще попереду, можливо буде вінчання. Ще є такі плани?

Олексій: Так, є! Хочеться зібрати всіх рідних разом.

Аню, а довгу білу сукню вдягнете?

Ганна: Справа навіть не сукні. Хочеться просто зробити тепле свято, зібрати всіх близьких.

Олексій: До речі, а фату вже може нести наша донечка. Буде красиво.

Ганна: Колись, після завершення кар’єри, коли буде більше часу зорганізувати все це. Поки що все, що відбувається у нас в житті – спонтанне. В пріоритеті – спорт. Хочеться дозволити собі займатися своєю улюбленою справою, поки здоров’я дозволяє і бабусі нас виручають.

На командному чемпіонаті Європи з легкоатлетичних багатоборств в Луцьку ви казали, що відчуваєте ще бажання змагатися. За цей час воно не змінилося?

Ганна: Так, хочеться виступати. Розумієш, що завершити кар’єру можна будь-коли, а повернутися вже навряд чи вийде. Я була без спорту два роки. Зрозуміла, що хочу ще. А коли почала тренуватися – зрозуміла, що і можу ще! Тому будемо цьогоріч віддавати все, що є.

Мета – потрапити в Токіо?

Ганна: Звісно. Без мети тренуватися важко. Спершу ставила собі за мету просто виконати ще одне багатоборство. Хтось ставить перед собою завдання пробігти марафон, а я захотіла зробити ще одне багатоборство. Апетит прийшов під час їжі, і я бачу по результатах, що здатна непогану суму набрати, і, можливо, зачепитися та потрапити на Олімпіаду. Тому мета у мене  - потрапити в Токіо. До неї йду.

Де відкриваєте сезон?

Ганна: Через два тижні в Таллінні буде моє перше багатоборство за два роки. Поїдемо разом, Олексій теж виступатиме.

Олексій: Потім у Сумах виступатимемо на чемпіонаті України. Я, найвірогідніше, в окремих видах, а Аня спробує зробити багатоборство. Я відкрив сезон у Києві. Початок вже покладено.

Донечка теж демонструє спортивні здібності?

Ганна: Вона дуже рухлива дитина – активна, розвинена, фізично і розумово нас дивує щодня, радує своїми успіхами. Думаю, спорт на неї чекає неминуче, він від неї нікуди не подінеться. І дідусь з нею займається, і тато. Саша виробляє акробатичні етюди. Вона стрибає, бігає – взагалі не ходить, завжди біжить.

Олексій: Сашу не зупинити! Дуже швидка, активна. Іноді так швидко біжить, що навіть просвіту між ногами не видно.

Чому назвали донечку Олександрою?

Ганна: За два дні до пологів вирішили.

Олексій: Ми не те щоб обирали, а в розмові зайшло: «Може, Олександра?» І забули. А потім, коли до пологового їхали, вирішили що буде Олександра.

Ганна: Дорога до пологового була дальня, весела. Ми в Броварах живемо, а народжували за Києвом, з іншого боку, зі сторони Житомирської траси. У мене завжди перед очима стояли фільми, де жінки народжують у машині. Я в паніці телефонувала лікарю. Але не все виявилося так швидко – води відійшли о шостій ранку, а народилися ми о 23:50.

Олексій був поряд?

Ганна: Так, він тоді щойно приїхав із зимового чемпіонату світу в Бірмінґемі, в ніч з 5 на 6 березня, а 7-го зранку у мене води відійшли. Я дуже хотіла його дочекатися, вже відчуття такі були, що от-от. А коли шостого Льоша приїхав, Саша вирішила народитися.

Олексій: Аня вранці мене так тихенько по плечу постукала: «Здається ми народжуємо». Так обережно, ніби я після цього міг би далі спати.

Багато чоловіків переконані, що у пологовому залі їм не місце, не варто туди ходити. Ви якої думки?

Олексій: Я цей момент коли пригадую, у мене сльози на очах. Я і без того Аню боготворив, а після тих моментів, то це взагалі – вони найрідніші для мене. Я ці миттєвості так пережив, це такий відбиток на мені залишило, що я не знаю як можна не піти, і не бути поруч з коханою людиною, коли вона тобі народжує дитину.

Чи є у мріях збільшення родини Касьянових?

Ганна: Так, вже хочеться! Ще рік тому не дуже хотілося, було прагнення більше віддаватися Саші, кожну її миттєвість ловити. Вона ще така маленька, щосекунди змінюється. А зараз вже розумію, що Саша підросла і ми готові до наступних малюків.

Олена Назаренко, для «Главкома»