Не діагноз, а вирок: у матчі проти «Луґано» Михайличенко зіграв як Хацкевич
У протистоянні з аутсайдером чемпіонату Швейцарії динамівці були ближчими до поразки, аніж до перемоги
І знову здрастуйте. Що, вже встигли забути про Хацкевича? А дарма. У грі «Динамо» проти «Луґано» колишній керманич «біло-блакитних» незримо був присутній і на тренерській лаві, і навіть на полі. Можливо, наразі він візуально дуже змінився. І став як дві краплі води схожим на свого «спадкоємця» - Михайличенка. Але за суттю – то «обоє рябоє».
Віце-чемпіон України зі швейцарського відрядження повернувся, спіймавши облизня. У нашої команди було все, аби досягнути потрібного результату – перемоги, проте небажання ризикувати, невміння зіграти нестандартно, швидко, через «не можу» забезпечили киянам лише нульову нічию. Такого суперника, як «Луґано», треба було брати голіруч. Не взяли і в повному екіпіруванні. Не дуже-то й хотілося?
«Луґано» зараз – то «Динамо» місяць тому. Швейцарська команда на нинішньому часовому відрізку потрапила в зону підвищеної турбулентності. Її жбурляє з однієї крайнощі в іншу, проте виходу з кризи поки не видно. Команда не виграє в останніх семи поєдинках, через травми втратила ледь не півскладу, і зараз у турнірній таблиці чемпіонату Швейцарії міцно закріпилася серед аутсайдерів. До того ж, у першому турі Ліги Європи луганці поступилися не найсильнішому «Копенгаґену» без особливих варіантів за грою, хоч і з мінімальним рахунком.
Тобто, цей суперник для динамівців – суперник-мрія. Така собі солодка булочка. «Мальме» на «мінімалках». Словом, щоб не виграти в такого «Луґано», динамівцям треба було добряче попітніти. Навіть попри те, що Михайличенко й не належить до сміливців, йому ліпше дмухати на холодну воду, а не сміливо загнати завідомо слабкого опонента «за Можайськ». І навіть попри те, що, незважаючи на поступову реінкарнацію київської команди (в чотирьох останніх матчах – чотири перемоги з загальним рахунком 9:0), уникнути всіх болючих проблем їй ще не вдалося.
Очікування не підмануло: «Луґано» зараз дійсно не в найкращому гуморі. Ця команда – рівня нашої першої ліги. Ну добре, нехай не першої, але аж ніяк не вище нижньої шістки УПЛ. Єдине, що могло їй дозволити триматися якомога довше на плаву – мотивація. Але це поняття настільки ефемерне, настільки легко воно розбивається об чужу майстерність…
А ось що ще суттєво допомогло швейцарцям, так це зайвий динамівський пієтет. Надто вже кияни шанобливо ставилися до свого супротивника, якого вже після першого тайму, а то й раніше, можна було виносити вперед ногами. Михайличенко ж обрав іншу тактику: рвати хворого зуба поступово, потихеньку розхитуючи з боку в бік. Щось у цьому є. Щось, даруйте, мазохістське. Проте, якби кияни таки здобули, вимучили перемогу, їх би за таку манеру хіба що трохи пожурили. Мовляв, переможців не судять. Але вони не перемогли, не вимучили. Ба більше – склалося враження, що в нашої команди й завдання такого не було – перемогти за будь-яку ціну. Надто вже академічно, прямолінійно, а місцями й примітивно діяли кияни. Вони геть нічого не зуміли створити такого, що стало б для аутсайдера швейцарського чемпіонату справжнім ребусом.
У першому таймі з точки зору створених моментів луганці навіть мали привабливіший вигляд. Принаймні, вони зуміли поцілити в поперечку. В гостей був один момент, коли «начудив» їхній голкіпер, який потім сам же і виправив свою помилку, а ще епізод на останній хвилині першої половини зустрічі, коли непогано бив Сидурчук, але його удар також заблокував воротар. Власне, це і весь динамівський скарб у першому таймі. З таким не те що виграти, а й програти можна, аби суперник був сильніший.
У перерві думалось, що ось тепер на другий тайм команда Михайличенка вийде свіжою й мотивованою, й нарешті покаже, хто на полі справжній господар. Як у грі першого туру Ліги Європи – проти «Мальме». Тоді, нагадаю, в першому таймі динамівці також відверто клеїли дурня, а після перерви перевтілилися майже в суперменів.
І правда, перші хвилин сім другого тайму – аж три моменти у виконанні української команди. Подумалося, що «Динамо» також біжить! Проте на цьому все і закінчилося. Фактично не починаючись. Усі подальші динамівські атакуючі потуги були непереконливими, без завзяття й креативу: або навіси Миколенка до центру карної зони, або зміщення Вербіча ближче до центрального плацдарму й удар у бік воріт. Усі ці рухи читалися обороною і воротарем «Луґано». Проте запропонувати щось ліпше цього вечора кияни не змогли. Та й не захотіли. На жаль.
Чому? Вочевидь, тренерський штаб киян вважає, що як мінімум друга сходинка в групі Ліги Європи від них нікуди не дінеться – «Мальме» й «Луґано» дійсно дуже слабкі опоненти, відтак можна не особливо пітніти, зосереджуючись на наступних поєдинках. Узагалі-то, в такому непривабливому, на перший погляд, твердженні є здорове зерно. Дійсно, одне із двох перших місць від киян навряд чи кудись дінеться.
Проте схожа філософія може бути прийнятною для команди, яка дуже міцно стоїть на ногах, і якій абсолютно нічого не треба доводити. Своїм уболівальникам передовсім. У нашому ж випадку ситуація від припущеної відрізняється кардинально. Тому таку сірість у виконанні «Динамо» в поєдинку проти відверто непривабливого в змагальному сенсі опонента можна пояснити або власним невисоким фаховим рівнем, або небажанням грати на жилах для численних (мається на увазі не лише тих, хто був на стадіоні) вболівальників. Або й те, й інше разом. У будь-якому випадку це апріорі не красить Циганкова й компанію. Тому чутки про те, що «Динамо» перебороло кризу, наразі так і залишаються чутками. Поки що динамівський футбол Михайличенка, особливо на євроарені, нічим суттєво не відрізняється від футболу Хацкевича. Це не діагноз, це вирок.
Олександр Васильєв, для «Главкома»