Режисер «Юкі»: Кіно про українців, які вигравали Кубок Стенлі заслуговує, щоб його подивитися на Різдво
Прем’єра унікальної «документалки» – 3 грудня
Завтра, 3 грудня, в українських кінотеатрах відбудеться прем’єра унікального для наших теренів фільму.
«Юкі» – документальна стрічка, присвячена легендарним хокеїстам українського походження, котрі в різні роки здобували найпрестижніший трофей світового хокею, Кубок Стенлі. Унікальність фільму полягає в тому, що його автори вживу поспілкувалися зі всіма головними героями чи їх родичами. А мова про найвидатнішого хокеїста в історії Вейна Ґрецкі, фантастичного воротаря Террі Савчука, Джонні Буцика, Еріка Нестеренка, Ореста Кіндарчука, Джеффа Чичруна, Кена Данейка, Келлі Груді, Руслана Федотенка. Їх історії вражають і надихають. Кожна по-своєму.
З одного боку, тема етнічних українців в НХЛ – не нова. З іншого – за неї досі ніхто не брався в тому форматі, в якому це зробили автори «Юкі». Режисер-постановник Володимир Мула, сценарист Микола Васильков і вся творча група витягли з легенд хокею те, про що вони досі не розповідали ніколи.
Напередодні прем’єри «Главком» поспілкувався з паном Мулою про сам фільм, особливості спілкування з заокеанськими зірками, а також про специфічне ставлення до стрічки з боку українських хокейних еліт.
Володимире, на прем’єру «Юкі» любителі хокею очікували давно. Однак вас не лякає, що ця подія припала на час, коли Україною лютує коронавірус й із дня на день можна очікувати введення локдауну? Відповідно розраховувати на заробіток від продажу квитків украй складно.
Мене не лякає, що в кінотеатрах наше кіно побачить менше людей, ніж якби то було без пандемії. Власне, показ у кінотеатрі ми й попередньо планували лише для того, щоб відштовхнутися для подальших активностей. Найперше розраховуємо, що люди купуватимуть фільм на платформах на кшталт Megogo, Sweet.tv, Divan.tv чи Oll.tv. Також плануємо показ на телебаченні, великі прем’єри в Канаді і США.
З одного боку, шкода, що ми так довго, три роки робили це кіно, подолали стільки труднощів, а тепер маємо складнощі з показом. Хоча то та стрічка, яка вартує, щоб її показати саме взимку, у період різдвяних свят. Втім, ми вирішили більше не вичікувати. Не хочеться ставати заручником кіно, яке ми зробили, але ніхто його не бачить. Треба доводити справу до завершення і рухатися далі, творити щось нове. Вважаю, що ми провели гарну маркетингову і рекламну кампанії. Як для документального кіно, у нас шалена кількість екранів по всій країні.
Також нам важливо зрозуміти, якою буде аудиторія фільму. Чомусь здається, що то буде не лише той контингент, який взяв за звичку відвідувати кінотеатри раз чи двічі на місяць. У нашої стрічки аудиторія ширша і складається з людей, які цікавляться хокеєм і спортом загалом. Крім того, «Юкі» має зацікавити тих, хто себе вважає патріотом України. Думаю, такі люди можуть стати непоганим «сарафанним радіо», прорекламувати фільм друзям і знайомим. Якщо це станеться, отримаємо шанс пробути в прокаті не один тиждень.
«Главком» колись вже розповідав, з якими труднощами ви переконували у доцільності виділення на «Юкі» коштів від Держкіно. В період непевності ви навіть відкривали гаманець в інтернеті, де до підтримки стрічки могли долучитися всі бажаючі. Чи були серед цих людей, серед спонсорів фільму відомі в українському хокеї люди?
На жаль, ні. Певний час ми контактували із власником хокейного клубу «Донбас» Борисом Колесниковим. Він попервах начебто зацікавився, але в підсумку порозуміння знайти не вдалося. Меценатів, які бажали нам посприяти, банально не було. В одну мить я вже навіть думав, що це все. Що вся зроблена до того робота марна і ми справи не завершимо. В нашому випадку фінансове питання відігравало одну з найважливіших ролей, бо всі зйомки проводилися в Північній Америці. Без грошей не зробиш ні хорошого продакшну, ні не підтягнеш кольорів у картинці, щоб вона смачно виглядала. На той момент, як Держкіно виділило кошти, я вже точно знав, куди вони підуть. У нас був на руках контракт з Національною хокейною лігою, домовленість зі спікерами. Ми розуміли, якого відеоматеріалу бракує, які потрібні постановні плани.
Про людей з українського хокею згадав ще й тому, що в соцмережах натрапив на анонс від львівського кінотеатру Коперніка. Там фільм «Юкі» мав презентувати президент Федерації хокею Львівщини, власник клубу «Галицькі Леви» Юрій Романюк…
Звісно, мені показали цей анонс. І тоді я вперше дізнався про існування пана Романюка. На жаль, коли ми прохали про допомогу через пресу й соцмережі, цей чоловік долучатися не забажав. А раз так, то ми не потребуємо його участі в презентації. Не хочу, щоб сторонні люди якось позначали свою причетність до «Юкі». Тому звернувся в кінотеатр Коперніка і наполіг, щоб жодних лекцій перед прем’єрою не було. І це не тому, що я такий гордий і не хочу, щоб мій фільм хтось популяризував. Навпаки. Проте мене обурило, що з нами ніхто не зв’язався, не узгодив, що за спиною всієї творчої команди плануються якісь лекції.
Також люди повинні розуміти: у нас кіно не про український хокей, не про хокей Львівщини, Тернопілля чи Донеччини. В нас фільм про великий внесок українців у північноамериканський хокей. Коли ми працювали над ідеєю стрічки, чітко прописали, що теми українського хокею не чіпаємо взагалі. Метою було показати, наскільки наші герої впізнавані і що крутіше за них немає. Тому ми зупинилися виключно на володарях Кубка Стенлі, людях, які своєю грою і популярністю допомагали розвивати НХЛ. Ми самі підняли планку вимог до себе дуже високо.
Якщо представники українського хокею від співпраці відмежувалися, то чи йшли на зустріч ті, про кого фільм «Юкі» знятий – самі герої, представники української діаспори? Прийнято говорити, що при згадці історичної Батьківщини ці люди проймаються особливими почуттями.
Перше, що потрібно підкреслити – я нікому за інтерв’ю не платив. Хоча з точки зору американських ЗМІ це виглядає дивно. Для них платні інтерв’ю – звична практика. Проте перед тим як дійти до живого контакту, доводилося спершу порозмовляти з людьми через переписку. Там не прийнято знайти телефон і відразу дзвонити, як то буває в нас. Спершу треба переконати потенційного співрозмовника, що ти професіонал і якого роду фільм робиш. При цьому про якусь дружбу після розмови не йдеться. То не так як в Україні – записав інтерв’ю, познайомився і автоматично виникає спілкування, а іноді й дружба. Потім відповідно стаєш заручником ситуації. Бо дружба не завжди сприяє професійним інтересам. Інтерв’ю можуть вийти компліментарними.
У нашому випадку герої перед зустріччю знали, що ми від них хочемо, а наша творча група усвідомлювала, що треба взяти від зірок. Нас ніхто не кликав у ресторан, не накривав на стіл, не запрошував додому, щоб попити чаю. Щось схоже виникло лише через рік чи півтора після нашого знайомства з окремими персонами. До того українське походження мені не допомагало абсолютно ніяк. Лише в процесі спілкування додому запросив дворазовий володар Кубка Стенлі у складі «Філадельфії» Орест Кіндрачук.
Ще одна історія виникла спонтанно. Я летів у Маямі і не попереджував про це Джеффа Чичруна, володаря Кубка Стенлі-1992 у складі «Піттсбурґа». Він живе у Бока-Ратоні, це – півтори години їзди від Маямі. Коли там був, написав Джеффові, ні на що не сподіваючись. Та відповів Чичрун миттєво: «Приїжджай, познімаєш у мене вдома». При цьому ніхто мене не частував. Там це не прийнято. Якщо не помиляюся, Джефф запропонував водички. Але я відмовився. Зробив свою справу і поїхав. Вважаю, що до мене й так проявили багато уваги. Я не мав на меті інтегруватися в їхнє життя. Мені хотілося здобути ексклюзивний контент і зберегти його для історії.
Іншими словами, якогось пієтету до того, що вони говорять для українців, у легенд вже немає?
Пієтет не проявлявся у роботі. Але люди були раді, що таке кіно є. Для них це не було банальне інтерв’ю. Ми не знімальна група з CNN чи Fox Sports, які часто запитують про ті речі, про які зірки звикли говорити постійно. Ми говорили на нешаблонні теми, про українські корені видатних хокеїстів. Показово, що нещодавно, коли попрохав усіх героїв записати короткі відеозвернення до українців, навіть Джонні Буцик, дворазовий володар Кубка Стенлі в складі «Бостона», якому у 85-річному віці важко говорити на камеру, написав побажання на папері. Там зокрема говориться, що він гордий бути українцем і радий, що виходить таке кіно. Джонні не приховував свого походження, просто раніше його про це не запитували. І це стосується всіх наших героїв.
Мене в цьому процесі найбільше вражали історії самоідентифікації людей, у яких українські корені в третьому-четвертому колінах, але вони про це одначе не забувають. Багато хто досі береже сімейні альбоми, які передаються з покоління в покоління. Кожен вклеює туди свої світлини, при цьому підписує, хто на них, місце, де вони зроблені, як прабабуся познайомилася з прадідусем, де вони жили, чим займалися. У нас такого немає, а там – у кожній сім’ї. Дізнавшись про це, зрозумів, чому українство в Канаді таке сильне. Цьому посприяли навіть не українські організації чи церкви, а саме збереження родинних традицій, розуміння процесів, які відбуваються в Україні.
Мене в цьому аспекті вразила світлина, на яку натрапив нещодавно на сторінці форварда «Арізони Койотіс» Джейкоба Чичруна, Джеффового сина. Джейкобова сестра набила собі на руці татуювання з іменем брата українською – Яків. Це люди, які ні нашої мови не знають, ні в Україні ніколи не були. Еміґрував колись їхній дід. Він живе під Оттавою, розмовляє українською. Ми його теж записали. Джефф теж трохи знає українську.
Мабуть, найсильніші враження залишилися від спілкування з Вейном Ґрецкі, якого називають найвеличнішим хокеїстом в історії.
Абсолютно. Хоча він став для нас приємним бонусом. На ту мить, коли згоду на інтерв’ю отримали, вже не вірили, що це можливо. За рік до того розмовляли з Вейновим батьком Волтером. Дуже цікавий чоловік. Також вразило спілкування з сином видатного воротаря Тараса Савчука, Джеррі Савчуком. Безперечно, найемоційніша розмова. Звісно, я трагічну історію Тараса знав добре, тому почуте і побачене вразило. Ми знімали Савчукову могилу, на дачі Джеррі демонстрував нам світлини з батьком. Кожна окремо взята історія, до якої ти стаєш дотичним, вражала і надихала. З кожним наступним кроком розумів, що вже не маю права зупинитися і покинути роботу над фільмом навіть у ті миті, коли наставала зневіра.
Іван Вербицький, «Главком»