рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Легенди канадського хокею Дейв і Вейн Бабичі: В НХЛ – чимало української крові

    інтерв'ю
    • Іван Вербицький
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/babychi.jpg" alt="Вейн і Дейв Бабичі вдруге приїхали в Україну" width="" height="" itemprop="image" /> - Легенди канадського хокею Дейв і Вейн Бабичі: В НХЛ – чимало української крові
    Вейн і Дейв Бабичі вдруге приїхали в Україну
    фото: prosportua.com

    Зірки НХЛ побували в Україні

    У Північній Америці їх іноді об’єднують в єдину спільноту з назвою «юкі». Так іменують хокеїстів українського походження, яких в історії національної хокейної ліги було кілька сотень. Серед них не бракує володарів Кубка Стенлі. Про що й казати, якщо Вейн Ґрецкі, котрого прийнято вважати найкращим хокеїстом усіх часів, корінням з Підгайців на Тернопіллі.  

    Нинішні гості «Главкома» командних трофеїв у найпрестижнішій хокейній лізі світу не вигравали. Проте обоє залишили в НХЛ помітний слід. Мова про братів Бабичів. Вейн Бабич, якому зараз 61, з 1978-го по 1987-й роки виступав за «Сент-Луїс Блюз», «Піттсбурґ Пінґвінґс», «Квебек Нордікс» і «Гартфорд Вейлерз».

    На три роки молодший Дейв Бабич затримався на льоду довше. Тільки в НХЛ він провів майже 20 років: з 1980-го по 1999-й грав за «Вінніпеґ Джетс», «Гартфорд Вейлерс», «Ванкувер Канакс», «Філадельфія Флаєрс», «Лос-Анджелес Кінґс», був срібним призером чемпіонату світу-1989 у складі збірної Канади.

    Нещодавно брати вдруге в житті побували на історичній Батьківщині – на запрошення представників української діаспори відвідали Львівщину та Київ. Власне, під час перебування в столиці Бабичі, попри завантаженість у соціальних проектах, пов’язаних із розвитком українського хокею, виділили час на інтерв’ю. Говорили про яскраву кар’єру братів, гол легендарному росіянину Владиславу Третьяку, життя українців у Канаді та їхнє бачення розвитку українського хокею.

    За два останні роки ми декілька разів були у Бродах, - бере слово Вейн Бабич. - Саме з цього міста походить наш дідусь. Щоразу ми дізнаємося щось нове. Вдалося відвідати місцевий музей, це теж сприяє вивченню нашого коріння. Сестра Сьюзен, яка теж приїхала з нами в Україну, підтримує контакти з кузеною по материній лінії через «Фейсбук». Вона з Тернополя. Потроху збираємо усе докупи.

    До речі, ми дізналися з музейного архіву, що разом з нашим прапрадідом з України в Едмонтон відправилося приблизно 80 людей. Усі вони були з села Білявці на Бродівщині. Неподалік від Едмонтона українська діаспора заснувала місто Мирнам. У 2012 році українські громади Альберти святкували 100-річчя переселення.

    Не думаю, що це аж так легко забути про своє коріння. Тут питання в іншому: тобі необхідно пристосовуватися до місця, де ти живеш, а конкретно – ти йдеш до школи і там мусиш розмовляти англійською, попри те, що вдома використовуєш українську. Тому у нас не так легко забути українське походження. Ми завжди стараємося робити щось традиційне українське - на Паску, Різдво...



    babychi2

    Брати Бабичі грали в одній команді лише нетривалий час, у Гартфорді

    Дейв: Мене мама іноді називала на український манер, Дейцьом. Традиції, наприклад, та ж українська їжа, ніколи не залишать нас. Друге, третє покоління може і вже не знати української мови, але коли ми збираємося вдома, то наші дідусі-бабусі часто розповідають про наше коріння. Ми, а також молодь, слухаємо їх, адже нам усім цікаво, звідки ми, як потрапили у Канаду.

    І от що я скажу: ці люди справді жертвували багато чим, щоб дістатися своєї мрії, мрії про краще життя. Моя мама розповідала, що дід Ілько залишив Україну, коли йому було лише 10. Зрозуміло, що це неймовірно важко – йти на такі кроки у такому віці. Але він зробив свій вибір фактично дитиною. Я часто чую такі історії від своїх друзів, і мені прикро, що наші предки були змушені шукати кращого життя за океаном, далеко від Батьківщини. Тим не менш, неможливо не захоплюватися цими людьми. І це просто чудово, що ми зараз змогли потрапити на Батьківщину.

    Як ви стали хокеїстами?

    Дейв: У наших краях взимку тоді усі грали в хокей, а влітку у бейсбол. І малі, і дорослі.

    Ваше рідне місто в хокейному контексті знамените найперше клубом Національної хокейної ліги «Едмонтон Ойлерз». Ви теж за нього вболівали?

    Вейн: У ті часи команда з Едмонтона ще не виступала в НХЛ, натомість місто було представлене в WHL (Західна хокейна ліга). А по телебаченню показували три канали, матчі транслювали у середу та суботу. При тому, що один з каналів був франкомовним – на ньому транслювали ігри Монреаля. Але нас не зупиняло це – ми дивилися і ці поєдинки. Не лише ми – усі дивилися їх.

    Перших хокейних кумирів пам’ятаєте?

    Дейв: Боббі Орр, дуже подобався швед Б’єре Сальмінґ.

    Вейн: Орр, Ґі Лафлер, Івон Курнуає. А от Ґорді Гоу ми бачили не так часто, адже він грав за «Детройт». А взагалі у часи нашого дитинства все крутилося навколо хокею. Ми полювали за наліпками та картками зі зображеннями хокеїстів, купували їх у магазинах. Словом, хворіли хокеєм.



    wayne-babych0

    Вейн Бабич був легендою «Сент-Луїс Блюз»

    Про совєцький хокей тоді щось знали? Адже в СССР постійно намагалися протиставити себе Канаді.

    Дейв: Усе залежало від часу. Ми починали свою кар'єру, коли ще існувала залізна завіса, розквіт комуністичної системи. Тому протистояння Канади та Совєцького Союзу у 1972 році (так звана «суперсерія» - «Главком») мало величезну популярність. Таку, що нам у школі дозволяли йти з уроків та у спортзалі дивитися телетрансляцію. Ми знали і бачили, що хокеїсти з СССР були справді майстерними гравцями. Але при цьому розуміли, що це протистояння поганих та хороших хлопців. Совєцький хокей вражав не лише сильними виконавцями, а й тим, чим для них була ця гра. Якщо ми тренувалися вісім місяців на рік, то вони - цілих 11! «Ред Армі» (клуб ЦСКА - «Главком») навіть під час відпочинку десь на курортах примудрялися тренуватися.

    Вейн: У 1978 році я грав за Канаду у Москві проти росіян. Це було дві суперсили у світовому хокеї. Ми дізналися, що вони тренуються 800 годин на рік. Тоді як ми – максимум двісті. Але це зрозуміло, адже в СССР хотіли показати, що вони сильніші за Канаду, сильніші за західний світ. Спорт був для них інструментом боротьби, який мав представити усю їхню країну як супердержаву. І де б ми не грали, це завжди виливалося у протистояння двох світів – західного та совєцького.

    Згодом у мене була нагода згадати ті часи. Ми зустрічалися з учасниками тих матчів у Москві під час 60-річчя їхньої федерації та 40-річчя першої суперсерії у 1972-му. Там були Третьяк, Петров, Якушев, Михайлов. Я радий, що мені вдалося поспілкуватися. Тоді, на відміну від хокейних зустрічей, не відчувалося жодної напруги. З іншого боку, я розумію, чому ігри проходили так напружено – ми ні в чому не хотіли поступатися такому сильному супернику. Якщо нас били, мусили відповісти тим же, але вдвічі сильніше. Та й, звісно, ще грали і за герб своєї країни.

    Наскільки відомо, ви закинули Владиславу Третьяку шайбу. Проте в протоколі прізвища Бабич немає...

    Вейн: Так, це був саме я. Я стояв на вкиданні у верхній частині кола, Марсель Діон віддав мені, а у мене вийшов чудовий слепшот. Правда взяття воріт записали на Марселя, незважаючи на те, що шайба явно зайшла у ціль саме після мого кидка. Напевно комусь було не вигідно, аби автором голу був хокеїст з українським прізвищем (сміється).



    wayne-babych1

    Вейн Бабич іноді виходить на лід і понині

    Проте найперше брати Бабичі знамениті все ж не виступами за збірну Канади, а тим, що стали успішними гравцями Національної хокейної ліги…

    Дейв: У НХЛ я провів 19 років і це були чудові роки, де б я не грав – чи у Ванкувері,  чи у Філадельфії, Лос-Анжелесі. Але залюбки б віддав би 10 років кар'єри взамін на те, щоб підняти догори Кубок Стенлі.

    Звичайно, хотілося б, щоб в НХЛ нині було бодай кілька представників українського хокею. Не думаю, що в Україні молоді хокеїсти менш обдаровані чи не мають потенціалу. Найпринциповіша різниця у тому, що в Канаді набагато більше можливостей, де грати, в яких лігах виступати. Це не питання рівня майстерності та того, що в тобі закладено природою. Питання у тому, що у нас ти маєш більше шансів розквітнути та реалізувати свій талант. В Україні цих же можливостей явно бракує.

    Вейн: У Канаді кожне містечко має свою команду, яка виступає у тій чи іншій лізі. Не кажучи вже про великі міста. І мова йде не лише про професійні команди. Маю на увазі усі вікові категорії, починаючи десь із восьми-дев’яти років. В Україні, безперечно, вистачає людей, які хочуть розвивати хокей. Так само тут є талановиті діти, які грають і можуть вирости у хороших майстрів. Але врешті-решт з цим якраз і проблема – лише одиниці пробиваються на хороший рівень, адже тут немає таких можливостей та інфраструктури, як у Канаді.

    Так, ми бачимо, що футболом в Україні займається більшість дітей, бо ж якраз для цього виду спорту є ці можливості. Було б так з хокеєм, було б значно більше хороших гравців. У Канаді хокею ще сприяє погода: коли замерзають ставки та озера, різні водойми – там грають у хокей. Навіть на полях, які використовують фермери. Ми побачили тут чимало дітей, які представляли декілька хокейних шкіл. Їхній рівень цілком відповідає канадським одноліткам. Але потім вони не мають можливостей. Це дуже погано, і ми будемо докладати якомога більше зусиль, щоб допомогти. Ми, а також багато наших друзів у Канаді, які мають українське коріння. Скажу так: Україна може бути на світовій хокейній арені. Звідки така впевненість? Ми вже бачили багато гравців з цих країв – і тих, хто грав у наші часи, і тих, хто був нащадками емігрантів, які перебралися за океан ще у 19-му та на початку 20-го століття - Ґретцкі, Боссі, Гаверчук, Бабичі (сміється). В НХЛ – чимало української крові.

    Дейв: Я у 1981-му грав на чемпіонаті світу у складі збірної Канади із Джоном Огородником. Теж наш хлопець.



    dave_babych3

    Дейв розпочинав кар'єру в НХЛ у «Вінніпеґ Джетс»

    Хто із канадців українського походження був найбільш українським?

    Дейв: Чесно кажучи, не зустрічав серед своїх партнерів чи суперників тих, хто б розмовляв українською. Але то зрозуміло. Це ж Канада і тут ти мусиш розмовляти англійською, а якщо і знаєш українську, то говориш нею лише вдома або з тими, хто нею володіє. Особисто знайомий з багатьма канадськими українцями – Яремчуком, Стебляком, Лещишиним, Чорним, Мельником. У будь-якому випадку, тих, хто зберігає українські традиції, набагато більше, ніж ви думаєте.

    Вейн: Проте зауважте, що ми ніколи не ставилися до вихідців з України по-особливому. Навіть якби суперник був українцем, на льоду ми усі суперники. У грі не могло бути друзів. Після – так, ми могли десь зустрітися та випити пива. Але під час матчів – вороги. Так само, як і совєцькі хокеїсти (сміється).

    Чому, на вашу думку, українці в північно-американському спорті розкрилися найперше у хокеї?

    Дейв: Тут відповідь очевидна: у Канаді значно більше можливостей саме для занять хокеєм. Хоча я особисто знайомий з Террі Данилюком (учасник Олімпіади-1984 у складі Канади – «Главком»). Він грав у волейбол, а потім перейшов на тренерську роботу. Ми грали з ним у бейсбол. Також на думку спадає баскетболіст Келлі Олійник, який виступав за «Бостон Селтікс» (нині представляє «Маямі Гіт» - «Главком»).

    Попри багату на події і клуби кар’єру в НХЛ виглядає, що у братів Бабичів є клуби, які можна назвати особливими – «Сент-Луїс Блюз» у Вейна і «Ванкувер Кенакс» у Дейва. Це справді так?

    Дейв: Я провів по п’ять з половиною років у Гартфорді та Вінніпегу, а у Ванкувері грав сім років. Тож, напевно, ви маєте рацію. Тут важливо, що вболівальники асоціюють тебе з тією командою, де ти грав вже у заключній стадії своєї кар'єри. Мабуть, мене запам'ятали саме як гравця «Кенакс».



    dave_babych5

    Найдовше Дейв Бабич пограв за «Ванкувер Кенакс»

    Вейн: Мені випало покататися по Америці й Канаді. Я грав у Піттсбургу, Квебеку, як і Дейв, у Гартфорді. Думаю, в усіх містах мене люблять (сміється). Але тут ви теж правильно підмітили: «Сент-Луїс» - найнасиченіша частина моєї кар'єри. Тут у мене є декілька рекордів, і вболівальники досі пам'ятають про них. Я насолоджувався грою в усіх командах. Мені подобалося, що вболівальники, тренери та партнери цінували мене. Усі ці команди залишилися у моєму серці назавжди. Зараз я, до речі, вболіваю за декілька команд з НХЛ. Наприклад, за «Чикаґо», адже там головним тренером був мій колишній партнер за «Гартфордом» Джоель Кенневілль, за «Піттсбурґ», адже я не лише грав за нього, а й грав з символом та нинішнім власником Маріо Лемьє. І «Едмонтон» я теж трохи підтримую, адже знаю багатьох людей у структурі клубу.

    Вейне, професійну кар’єру ви завершили доволі рано – у 28 років. Що то була за травма?

    Вейн: Перед сезоном-1986/1987, якраз перебравшись до Дейва у «Гартфорд», я травмував праве коліно і після того не міг використовувати його на повну. У ті роки зі схожими травмами медицина не могла вдіяти нічого, але один лікар з Нью-Йорка сказав, що дасть мені раду. Він зголосився зробити операцію, які тоді лише починали робити. Але навіть після того, як я ліг під ніж та одужав, уже не повністю відчував коліно. Все ще хотів грати, тому повернувся, але то було не те. Коли ти не відчуваєш своєї ноги у повній мірі, на такому рівні грати неможливо. До того ж це небезпечно, адже ти можеш зазнати ще однієї травми. А лікар сказав, що якщо це станеться, я залишуся інвалідом. 

    Дейве, у вас теж була травма, яка, на думку спеціалістів, помітно знизила вашу ефективність як атакувального гравця.

    Дейв: Пошкодження зап’ястя – наслідок декількох бійок, декількох ударів ключкою від суперника. Не знаю, можливо тому під час сезону-1990/1991 у Гартфорді сказали, що більше не розраховують на мене. По-друге, мені робили складну операцію на руці – фактично зшивали все разом у зап’ясті. Тож потім було важкувато витримувати колишні навантаження, прийшлося змінити ігровий стиль. Але дев'ять років я після цього ще пограв (усміхається)

    Аж настільки, що дійшли з «Ванкувером» до фіналу Кубка Стенлі в 1994-му.

    Дейв: Прикро тільки, що не виграв. Важливу роль у вирішальному, сьомому матчі відіграло суддівство. Команди були рівні за силою, усі були заряджені на перемогу. Проте ми отримали більше штрафів, ніж заслуговували. Звичайно, ми могли перемогти. Шкода, що не вдалося здобути Кубок, адже до фіналу плей-оф я йшов фактично 15 років своєї кар'єри. Чесно кажучи, мені важко зараз назвати причини нашої поразки, адже зізнаюсь, що досі не передивлявся жодної з тих ігор. Все, що я можу сказати, зараз, це точно пам'ятаю, що мав неймовірні відчуття, перебував на моральному піднесенні. Але до того моменту, як ми програли у сьомому поєдинку серії. Завжди повторюю, що моя кар'єра була справді чудовою, але коли розумієш, що не вигравав Кубка Стенлі, стає трохи сумно.

    Лідером того «Ванкувера» був росіянин Павєл Буре.

    Дейв: Він був нашим бомбардиром. Природжений снайпер, без нього ми б не потрапили у фінал. До речі, у тому плей-оф я декілька разів асистував йому, тому без мене він би не закинув стільки шайб (сміється). Також у моїх командах у різні роки було ще двоє чудових гравців-росіян – Алєксандр Могильний та Ігорь Ларіонов. Це неймовірні хокеїсти. Ігорь, мабуть, найрозумніший гравець, з яким мені доводилося коли-небудь грати.


    Брати Бабичі обіцяють приїжджати в Україну і в майбутньому (Фото: Іван Вербицький, Главком)

    Після семи сезонів у «Ванкувері» ви в 1997-му опинилися в «Філадельфії Флаєрс». І, мабуть, досі пам’ятаєте прізвище Артура Бертолоцці…

    Дейв: (після паузи). Лікар? Він справді допоміг мені у скрутний момент. Моя стопа була зламана у трьох місцях. Але він не сказав мені про це. Лише для того, щоб не боліло, заморожував ногу та робив декілька уколів. Але як би там не було, це не вирішило проблему до кінця. Якби не ця травма, то два-три роки я б ще пограв. Та й зараз я б не проти вийти на лід. До речі, наступне покоління хокеїстів, яке прийшло після нас, не стикалося зі схожими проблемами, адже медичне обслуговування в НХЛ зараз на значно кращому рівні.

    Не в останню чергу й тому, що тоді суд хоч і не визнав провини Бертолоцці, але постановив, щоб клуб відшкодував вам понад мільйон доларів втрачених заробітків.

    Дейв: Можливо, це теж вплинуло.

    В Україну ви приїхали вже вдруге. Тягне на історичну Батьківщину?

    Вейн: Нас запросили дієві представники української діаспори Нестор Будик і Верн (Мирон) Затворницький. Вони захопилися ідеєю посприяти відродженню українського хокею і залучили до цього процесу нас із братом. Тож побувавши торік на Львівщині, ми захопилися ідеєю приїхати сюди ще раз. На цей раз ми відкрили для себе щось нове, познайомилися з новими людьми. І я думаю, що будемо продовжувати приїжджати сюди.

    Що вас вразило в Україні?

    Дейв: Помітив дуже багато схожого з Канадою. Особливо що стосується сільськогосподарських та фермерських угідь. У міст Києва та Львова теж є дещо схоже з канадськими і американськими містами. Але тут важливе інше: це дуже красиві, неймовірні міста.

    А стан сіл, приміром, Білявців, звідки ваші корені, не засмутив?

    Вейн: Можливо, трохи були здивовані. Деякі будинки нагадували ті, про які нам розповідав батьки, а їм дідусь – побілені хати з дерев'яними дахами. Хоча деякі будинки виглядали фешенебельно. Звісно, хотілося б щоб українці жили краще, так, як ми живемо у Канаді та США.

    Іван Вербицький, «Главком», Артем Ананьєвський (переклад)



    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ