День, коли Грузія вступить до НАТО

Поширеною є думка: мовляв, Грузія з усіх сил рветься до НАТО, а в блоці шукають причини і приводи, щоб відмовити Тбілісі у членстві. Так, думка така існує, але вона хибна.

Звідки це НАТО?

Для того щоб зрозуміти суть питання, звернімося до його історії. Перший заклик Грузії вступити у НАТО був озвучений у листопаді 1988 року на перших протестних акціях. Ще існував і навіть комусь здавався непорушним Радянський Союз, ще не було трагедії 9 квітня, яка призвела до десовєтизації Грузії і підйому національно-визвольного руху. Ще навіть не була скасована стаття в Конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС. А на проспекті Руставелі вже лунали промови про приєднання до альянсу, ворожого СРСР. У більшості союзних республік ще вірили у перебудову і писали на плакатах «Ленін, партія, Горбачов», а грузинські інсургенти писали «NATO welcome». Отож можна констатувати факт –  у суспільній свідомості ідея здобуття національної незалежності і вступу в Північноатлантичний блок були тотожні, причому сам вступ уявлявся чимось само собою зрозумілим.

Відомий грузинський дипломат Зураб Абашидзе, перший посол Грузії в НАТО, розповідав авторові цих рядків, що при першій зустрічі з представниками нових незалежних держав тодішній генеральний секретар НАТО Манфред Вернер був шокований радикалізмом учасників зустрічі, а головне – повним нерозумінням ними завдань і філософії Альянсу. Втім, це й не дивно, адже більшість з тодішніх представників колишніх союзних республік мали уявлення про НАТО, виходячи з лекцій з наукового комунізму, і були розчаровані, коли раптом виявилося, що «агресивний блок», який нібито стільки років мріяв про захоплення нашої рідної землі, раптом відмовляється від привабливих пропозицій про це саме захоплення. У підсумку зустріч закінчилася тим, що генеральний секретар найпотужнішого у світі військово-політичного союзу відкинувся у кріслі, а його губи постійно шепотіли «О, майн Год». При усьому романтизмі початку дев'яностих, в нових незалежних державах жили радянські люди, які мали дуже слабке уявлення про те, що відбувається по той бік «залізної завіси», яка щойно завалилась.

Від перших кроків до аспірантури

Після проголошення незалежності у квітні 1991 року уряд Звіада Гамсахурдії не звернувся до Брюсселя з проханням про прийняття у блок тільки тому, що незалежність Грузії не була визнана жодним членом Альянсу. Громадянська війна 1991-93 років (Цхінвальський регіон, Тбілісі, Імеретія, Мегрелія, Абхазія), втрата контролю над частиною Цхінвальського регіону і переважної частини Абхазії, вимушений вступ Грузії в СНД, посилення російського впливу в Грузії майже зняли питання про інтеграцію до НАТО. Однак політика тодішнього керівництва, спроби військового перевороту в Грузії, два замахи на життя президента Едуарда Шеварднадзе і, головне, абсолютно неконструктивна, спрямована на посилення конфліктів, позиція Москви стосовно сепаратистських регіонів, в яких були розміщені російські миротворці, до кінця 1990-х років підштовхнули керівництво Грузії до більш тісної співпраці з Північноатлантичним Альянсом.

Неабияк цьому сприяло приєднання Грузії до програми «Партнерство заради миру». Після того, як Грузії вдалося домогтися рішення Стамбульського саміту ОБСЄ про виведення російських баз з території країни, ніяких формальних причин, що перешкоджають проголошенню курсу країни на вступ до НАТО не залишилося. У 2002 році президент Грузії Едуард Шеварднадзе відкрито заявив про прагнення Грузії вступити в НАТО, і ця заява була цілком і повністю підтримана грузинським суспільством, з небагатьма винятками.

Згодом НАТО стало не просто необхідним елементом, а й певним символом бажання грузинів вступити у сім'ю європейських націй. За цей час змінилася як Грузія, так і НАТО. З моменту вступу до Ради північноатлантичного співробітництва в 1992 році і приєднання до програми «Партнерство заради миру», Грузія не приховувала свого бажання стати повноправним членом Північноатлантичного Альянсу. Проте всім було очевидно, що злиденна країна зі зруйнованою інфраструктурою і невирішеними конфліктами в регіонах, яка загрузла в корупції, ніяк не може претендувати на вступ до НАТО. Більше того, сам альянс тоді не бачив будь-яких преференцій у вступі Грузії в блок. На відміну від країн Балтії, чия незалежність ніколи не ставилася під сумнів на Заході, і які досить швидко провели реформи, що дозволили їм стати повноправними членами європейської сім’ї, Грузія виглядала глибоким «совком» з нальотом азіатчини, а бажання і фантазії частини еліти мало кого цікавили. Крім того, ні російський фактор, ні ситуація на Близькому Сході не давали особливого приводу для занепокоєння. Навіть теракт 11 вересня, який додав блоку нову функцію боротьби з міжнародним тероризмом, не актуалізував Грузію в порядку денному НАТО. Найактуальнішими країнами, що вимагали особливої уваги, тоді виглядали Росія і колишні радянські республіки Центральної Азії.

Ситуація змінилася після 2003 року, коли команда, що прийшла до влади, почала проводити в Грузії реформи, які реально наближали країну до західних стандартів. Поряд з цим грюкання у двері альянсу ставало усе наполегливішим. У НАТО трохи здивувалися, але не почати співпрацю вже не могли. Після візиту Джорджа Буша у Тбілісі у травні 2005 року, у суспільстві з'явилася впевненість, що ми не тільки прагнемо, а й будемо у НАТО найближчим часом. За майбутнє членство в НАТО Грузія заплатила найвищу ціну, яку тільки могла заплатити. Звичайно, мова йде про життя молодих військових, які загинули в ході миротворчих операцій НАТО в Іраку і Афганістані. У 2004 році Грузія отримала «індивідуальний партнерський план», а в 2006 році «прискорений діалог» з НАТО.

У Брюсселі почали серйозно готувати план дій щодо членства Грузії в НАТО, і здавалося, що Грузія, як і Україна, отримає його вже на Бухарестському саміті 2008 року. Сформований консенсус щодо вступу в НАТО був настільки сильним, що після важкої внутрішньополітичної кризи Михайло Саакашвілі використав референдум стосовно членства в НАТО на позачергових президентських виборах в січні 2008 року для отримання додаткових голосів. Тоді за вступ до НАТО проголосувало понад 77%. Але варто зазначити, якби референдум був проведений раніше і без прив'язки до президентських виборів, відсоток підтримки був би значно більшим. Сам же Саакашвілі отримав на виборах 52%.

Але тут виникла «несподівана» перешкода – позиція Російської Федерації. Керівництво Росії зробило все, щоб не допустити надання плану дій Грузії. Більш того, Москва тоді, мабуть, уперше застосувала «м'яку силу» для блокування невигідного для себе рішення, за допомогою кулуарних домовленостей з тодішньою владою Нідерландів та Іспанії. Більше того, на саміт приїхав сам президент Росії Володимир Путін, який у своєму виступі на засіданні ради «Росія-НАТО», що проходило в рамках саміту, перерахував усі поступки, на які пішла Росія. Зокрема, Путін нагадав, «як без конфліктів пройшов процес об'єднання Німеччини. Ми вивели свої війська з тих країн, в які тепер активно просуваються інші військові контингенти. І у 80-ті, і в 90-ті роки наша країна зробила дуже багато для просування процесу контролю над озброєнням. Ми суттєво скоротили, у тому числі і в односторонньому порядку, хочу це підкреслити, шановні пані та панове, в односторонньому порядку, свої стратегічні, тактичні, звичайні арсенали. Ми демонтували радіолокаційні станції в Красноярську і Скрунде, ми закрили повністю військові бази у В'єтнамі в Камрані і, слідуючи наполегливим проханням наших американських партнерів, закрили військову базу на Кубі». І тут же заявив про спроби демонізувати Росію, натякнувши на такий потужний інструмент, як забезпечення енергетичної безпеки Європи. Надворі був лютий 2008 року, ще не було ні світової кризи, ні падіння цін на енергоресурси.

Те, що на саміті у Бухаресті в лютому 2008 року Грузії не було надано ПДЧ, реально турбувало тільки експертів і аналітиків. Пересічні громадяни цілком були задоволені фразою «Грузія буде членом НАТО», сказаною за підсумками саміту. Серпнева агресія Росії була важкою психологічною травмою для населення. Проте поки влада Грузії підносила цю агресію як ще один, причому найвагоміший, аргумент на користь вступу країни до Альянсу, популяризації НАТО в Грузії доволі сильно сприяло відкриття офісу зв'язку та військові програми і навчання, інформація про які постійно з'являється в грузинських ЗМІ.

Дві зміни парадигми

Після зміни влади у Грузії та впровадження парадигм «треба домовлятися з Росією» і «Саакашвілі несе свою частку відповідальності за війну 2008 року», рівень підтримки НАТО в грузинському суспільстві почав скорочуватися. Сказати, що скорочення було критичним - 10% за 10 років - з 2008 до 2018, не можна. Однак даний тренд відзначався практично всіма аналітиками і особливо західними дипломатами. Ситуація погіршувалася абсолютно нерелевантним питанням - чи приймуть Грузію в НАТО на наступному саміті. Створення неправдивих очікувань укупі з розчаруванням після кожного саміту НАТО діяло на громадську думку далеко не кращим чином.

Ситуація почала змінюватися у зв'язку зі зміною статусу Росії на міжнародній арені. Сталось це після анексії Криму, і особливо після втручання у вибори в США і ряді країн Європи, скандалів, пов'язаних з втручанням в громадянську війну в Сирії і інших країнах. Санкції, що послідували за цим, позбавлення місця в G8, і інформаційна кампанія щодо стигматизації Росії, яка почалась у провідних світових, а значить і в грузинських ЗМІ, призвели до нових надій, пов'язаних з можливістю вступу в Альянс. Доповідь Люка Коффі (директор Центру міжнародних досліджень американського фонду Heritage Foundation) і останні заяви колишнього генерального секретаря НАТО про те, що наявність окупованих територій не є непереборною перешкодою для вступу Грузії в НАТО, вибили з рук противників вступу головний аргумент. А саме за його допомогою велася пропаганда проти НАТО в Грузії. Мовляв, країну ніколи не приймуть до Альянсу через Абхазію і так звану Південну Осетію. Нова інформаційна парадигма противників НАТО - навіщо нам в НАТО без Абхазії і Цхінвальського регіону, явно слабша за попередню. На сьогоднішній день прихильники вступу в НАТО у Грузії в абсолютній більшості.

Тобто після 2012 року ми маємо два протилежних тренди. Внутрішній, який пов'язаний з тим, що прийшла до влади «Грузинська мрія» взяла курс на «нормалізацію» політичних відносин з Росією. Втім, ця «нормалізація» дуже швидко зіткнулася з двома обставинами непереборної сили, ім'я яким Абхазія і так звана Південна Осетія. Спроба переконати суспільство в тому, що в усьому винен Саакашвілі виявилася вкрай непереконливою, і навіть більше, породила певні підозри щодо істинних намірів влади, а спроби політичного діалогу з Москвою ці підозри тільки посилили. Заради справедливості слід зазначити, що даний тренд пов'язаний з серйозним послабленням уваги Сполучених Штатів до регіону. Але практично синхронно з цим трендом, з різницею у півтора року, з'явився й інший тренд, зовнішній. Анексія Криму і агресія на Донбасі стигматизувала Кремль, і не враховувати цю обставину керівництво Грузії не могло. У цій ситуації грузинська влада вибрала варіант політичного анабіозу, мінімальної активності і намагань не дратувати північного сусіда. Це цілком влаштовувало західні країни, але не влаштовувало Москву, для якої тактика створення конфліктів, аби потім ними торгувати з Заходом, стала найважливішим інструментом зовнішньої політики.

Що сьогодні

Події з появою в кріслі спікера парламенту Грузії депутата Держдуми РФ Сергія Гаврилова призвели до масових протестів і розгону демонстрантів з непропорційним застосуванням сили, що не могло не відбитися на відносинах Грузії як з Росією, так і зі Сполученими Штатами. І якщо реакція Сполучених Штатів була вельми млявою, то Москва використовувала цей кейс для того, щоб зміцнити свої позиції у Грузії.

Незабаром після «ночі Гаврилова», побувавши в Москві, представники грузинської партії «Альянс патріотів» (відвертого провідника інтересів Кремля в Грузії) в ефірі свого партійного телебачення «Об'єктив» озвучили умови Кремля. Серед них: відмова від використання термінів «окупація» і «сепаратисти», готовність вести переговори з колаборантами як зі стороною конфлікту, і, звичайно ж, відмова від ідеї вступу до НАТО. Суть мема, який впроваджують у свідомість грузинського обивателя, така – в НАТО нас ніколи не приймуть, тому що у нас територіальний конфлікт з Росією. А за наше прагнення до НАТО Росія нас сильно покарає. Далі варіації від «Москва все нам поверне, якщо ми відомовимося від прозахідної політики» до «Ну, а куди нам діватися - Росія сильніша»...

Своєрідною відповіддю на цей мем стала заява колишнього генерального секретаря НАТО Расмуссена про можливість вступу Грузії в НАТО за умови нерозповсюдження 5 пункту на окуповані території, як це було із Західною Німеччиною в 1955 роцію. Тоді згадана умова 5 пункту не поширювалася на зону окупації радянської армії у східній Німеччині. Судячи з реакції проросійських сил в Грузії, дана заява дуже стривожила Москву. «Альянс патріотів» навіть зібрав акцію протесту в майже тисячу чоловік у стилі Yankee go home. Формальна причина (модератор панелі, присвяченій впливу Росії в Грузії, Девід Крамер  в категоричній формі попросив піти депутатку від «патріотів» Ірму Інашвілі, яка прийшла без запрошення) була тільки приводом.

Постає резонне питання –  чому Москва і пов'язані з нею сили в Грузії настільки болісно відреагували на пропозицію Расмуссена, невже вони всерйоз побоюються, що Грузію завтра візьмуть до НАТО? І відповідь на це питання - так, побоюються. Звичайно, мова не йде про те, що завтра стара Європа раптом змінить своє ставлення до питання про вступ Грузії. Але справа в тому, що при існуючій моделі, якщо у Північноатлантичного блоку з'являється термінова необхідність прийняття Грузії, наявність окупованих територій може бути використано противниками, як обставина непереборної сили. Не формальна обставина, як нам намагалися часто довести, мовляв, щось там записано у Статуті НАТО. У Статуті НАТО нічого подібного не записано. Але по факту, якщо не обумовити нерозповсюдження п'ятого пункту на окуповані території, це може бути використано як загроза прямого зіткнення з Росією. Тобто мова про те, щоб заздалегідь обговорити всі нюанси, необхідні для вступу Грузії в НАТО у разі потреби для самого НАТО. Чи може така необхідність виникнути в ближчому майбутньому? Скажімо так, ймовірність такого розвитку подій на сьогоднішній день набагато вища, ніж до 2014 року.

Сама по собі реакція на пропозицію Расмуссена стала важливим індикатором впливу Кремля на політичні сили в Грузії. Тобто практично усі політичні сили, орієнтовані на Брюссель і Вашингтон, почали пояснювати населенню необхідність і важливість цієї ініціативи. Політичні сили, орієнтовані на Москву, - навпаки, стали кричати про зраду, мовляв, Захід пропонує Грузії НАТО в обмін на відмову від Абхазії і Цхінвальського регіону.

Але найцікавіша – реакція влади, представники якої заявили, що Грузія вступить в НАТО тільки повністю. Ніби хтось пропонував щось інше. Расмуссен - не офіційна особа. До речі, приблизно, те ж саме сказав і Джеймс Аппатурай (спеціальний представник генерального секретаря НАТО у країнах Закавказзя і Центральної Азії, - ред.), але ж йому це належить за посадою. Пропозиція була зроблена в тестовому режимі, і офіційно вона може прозвучати тільки як пропозиція про вступ в НАТО, чого поки, як ви самі розумієте, немає.

Взагалі питання про вступ в НАТО є ключовим для визначення зовнішньополітичного вектора Грузії. Попри те, що це питання закріплене у Конституції країни, важливо не те, що написано, а те, що робиться. З одного боку, за час правління тієї ж «Грузинської мрії» зроблено дійсно чимало. Сьогодні Грузія набагато більше готова до вступу в НАТО, ніж багато східноєвропейських країн, які вже вступили у блок. З іншого боку, недостатньо активне просування Грузії цим шляхом, маса втрачених можливостей і постійне озирання на Кремль з боку влади, не можуть не викликати занепокоєння.

...У розпал війни у Перській затоці генерал збройних сил США Джон Шалікашвілі на питання, «чи близька перемога», відповів: «Ми не перемагаємо, поки CNN не повідомить про те, що ми перемагаємо». На питання, коли ми вступимо в НАТО, можна відповісти також: коли CNN повідомить про це. Але для того, щоб ми почули цю новину, необхідно багато і наполегливо працювати, і головне, скористатися вікнами можливостей, що відчиняються. А в тому, що вони будуть, мало хто сумнівається...

Гела Васадзе, провідний експерт Грузинського центру стратегічного аналізу (GSAC), для «Главкома»

Матеріал підготовлений у рамках роботи Південнокавказької філії Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння («ЦИАКР-Южный Кавказ»), Тбілісі

Російськомовну версію читайте тут