«Протасевич не досидить свій строк. Жоден з білоруських політв’язнів не досидів»

Історія правозахисника Володимира Яворського – не менш трагічна, ніж історія десятків, а, можливо, і сотень політв’язнів Білорусі. Єдиний виняток, що Яворський – громадянин України. Разом із дружиною, білоруською правозахисницею, та чотирма дітьми вони впродовж останніх років проживали у Білорусі. Однак спецслужби країни видворили Яворського і він нині вимушений проживати в Україні разом із сином, тоді як його дружина з трьома іншими дітьми лишилась у Білорусі. Приїхати до чоловіка вона не може, бо проти неї силовики відкрили кримінальне провадження і заборонили виїжджати з країни. Альтернативи розставанню не було: інакше Яворський ризикував втратити сина і власне здоров’я.

В інтерв’ю «Главкому» правозахисник каже, що український уряд і пальцем не поворухнув, щоб допомогти своєму громадянину. І розповідає про методи роботи спецслужб автократичної країни, а також про суспільні настрої і особливості правосуддя у Білорусі.

«Режим розробляє спецоперацію з атаки на тих людей, які втекли з Білорусі»

Роман Безсмертний в нещодавньому інтерв’ю «Главкому» назвав Білорусь «країною-спецслужбою». Як сталося, що ви з дружиною – обидва правозахисники - і чотирма дітьми там оселилися?

Якийсь час ми з дружиною фактично жили на дві країни, а у 2012-го році ми остаточно перебралися у Білорусь, хоча я продовжував працювати у двох країнах. У Білорусі були різні періоди. До 2018-го року була, я б сказав, «відлига», багато чого дозволялося. Так, там автократичний режим, там важко жити, важко працювати. Але ж правозахисники працюють не там, де легко, а там, де треба.

Зараз так склалося, що я мусив переїхати до України з 9-річним сином (тим, якого білоруські силовики погрожували забрати до інтернату, - «Главком»), а дружина з трьома дітьми – у Білорусі.

Як довго ще це триватиме?

Ми ніяк не можемо вплинути на цю ситуацію, щось змінити. Моїй дружині заборонений виїзд з Білорусі, проти неї порушена кримінальна справа. А я – нев’їзний до Білорусі. Проти мене немає кримінальної справи, але спецслужби Білорусі зробили усе, щоб мене вигнати з країни.

Коли ви почали помічати, що за вами стежать, прослуховують?

Певні натяки були ще восени минулого року. Річ у тім, що у серпні ми, правозахисники, брали інтерв’ю у жертв режиму і занотовувала їхні свідчення. Цю інформацію ми доправляли у слідчі органи. Вже тоді ми мали кілька жорстких розмов зі слідчими: вони нам потім телефонували і запитували, мовляв, чи є у нас докази того, про що йшлося у цих свідченнях. Якщо немає, то проти нас порушать кримінальну справу за підбурення до заворушень. Тоді проти дуже багатьох правозахисників справді порушували кримінальні справи за організацію чи підтримку масових безпорядків. Так вони називали всі виступи громадськості з серпня 2020 року.

Тоді ми ненадовго виїхали з Білорусі, але за кілька місяців повернулися. З лютого ж цього року ситуація суттєво загострилась. На початку лютого в один день було проведено обшуки більш ніж у ста правозахисників по всій країні. Після цього за нами з дружиною і почали стежити. Ми знали, що про нас запитують інформацію.

Такий тиск спиняв ваших колег?

Різні ситуації були. Десь третина правозахисників виїхали з Білорусі, ще третині виїзд заборонили. Більше десяти були заарештовані.

Режим вас видворив з Білорусі. Чи немає у вас побоювань, що це не остаточна мета, і що на вас чи ваших колег, які виїхали, може чекати доля Романа Протасевича?

Вони хотіли нашій родині насолити, просто попсувати нерви.

Я підозрюю, що історія з Протасевичем – це лише початок стратегії режиму. Думаю, режим розробляє спецоперацію в Польщі, Литві, Україні з атаки на тих людей, які втекли з Білорусі. Багато білоруських правозахисників нині переховуються в Україні, і вони бояться, що їх можуть схопити.

«МЗС України обрало стратегію невтручання – не хоче псувати стосунки з Білоруссю»

Давайте поговоримо про обшуки, які проводилися у вас вдома у квітні. Що шукали, що знайшли?

Обшуки проходили у справі проти моєї дружини. Їх було два: 5-го і 12-го квітня. Шукали якісь гроші, гранти, які дружині, за версією слідства, виплачували на ведення її діяльності. Звичайно, цього всього не знайшли, бо звідки цьому взятися? Позабирали якісь документи, старі телефони.

Вже повернули?

Звісно, ні. Їх зараз, як кажуть слідчі, аналізують, досліджують. У Білорусі взагалі, як правило, вилучених під час обшуків речей не повертають. Є навіть така версія, що це такий спосіб збагачення.

Взагалі під час обох обшуків порушень було чимало. До мене не пускали адвокатів. З десяти присутніх людей могли представитися тільки двоє. Ордер на обшук, який вони показували, містив дуже неконкретні формулювання – жодних причин, виписані якісь загальні підстави. Але є і позитив – принаймні, мені нічого не підкинули.

Під час другого обшуку мене забрали у відділ, там побили. Не сильно, але побили. Мій допит почався з фрази про те, що мене зараз арештують щонайменше на три доби, а мою дитину заберуть і помістять у дитячий будинок.

До речі, чи був сенс вимагати безплатного адвоката, від держави?

Ні. Такі адвокати можуть хіба що переконувати клієнта з усім погодитися та в усьому зізнатися. Толку від них немає жодного.

Чи є сенс кудись скаржитися?

В Білорусі – немає. До Європейського суду з прав людини не поскаржишся, адже Білорусь не є членом Ради Європи. Ми зараз опрацьовуємо різні варіанти: відкриття кримінальної справи в Україні, звернення до міжнародних інстанцій.

Проблема у тому, що Міністерство закордонних справ України обрало стратегію невтручання. Я, наприклад, не знаю достеменно, чи дозволений мені в’їзд у Білорусь у найближчі 10 років. Так, слідчий на словах сказав, що ні, але жодного відповідного документу я не бачив. Днями на звернення декількох правозахисних організацій мені офіційно відповіли, що не можуть нічим допомогти, не можуть дізнатися, чи є у мене дозвіл на в’їзд у Білорусь, «бо ці матеріали – конфіденційна інформація», яка захищається законом про захист персональних даних. У Білорусі навіть закону такого немає!

Взагалі ж це досить дивна позиція, бо уряди усіх країн пишуть запити і взагалі якось намагаються допомогти своїм громадянам, якщо на території іншої країни з ними стається якась біда. Взагалі цікавий момент: фактично МЗС нічого не зробила й у відповідь каже, що і не може нічого зробити для захисту прав своїх громадян. Мені надали лише відписку про те, що вони не будуть цим займатися. У мене є підозра, що МЗС просто не хоче псувати стосунки з Білоруссю.

І коли ви зможете побачити сім’ю – невідомо.

Так, ця ситуація може тривати роками. Уся надія на Офіс генпрокурора, який може відкрити кримінальне провадження про вчинення злочину проти громадянина України. В ОГ зараз думають над цим, вони знають, що я готовий свідчити.

А що вам дасть відкриття такої справи?

Відкриття справи дає мені надію на те, що колись ті люди, які проводили у мене обшуки, і ті, хто є замовниками проведення цих обшуків, будуть проїздом в Україні. І, якщо вони будуть у розшуку, їх схоплять. Бо встановити їх особи є можливість. Тому я сподівають на справедливість у цій справі, на те, що ті люди будуть покарані. До слова, я вважаю великою помилкою українських політиків те, що після Революції Гідності певні люди не були покарані за свої злодіяння.

У кількох інтерв’ю ви висловлювали думку, що Україна недостатньо реагує на порушення прав людини у Білорусі. Як мала б відреагувати?

Перш за все, Україна є третім по величині економічним партнером Білорусі. Зрозуміло, що ці гроші йдуть на підтримку режиму. Урізання економічних стосунків з Білоруссю вже б болюче по ній вдарило.

Крім того, існує співпраця між правоохоронними органами. Служба безпеки України виконує запити білоруських правоохоронців, які шукають втікачів з Білорусі, причому саме за участь у протестах. СБУ ловить цих людей. Відповідно, цю співпрацю теж логічно припинити. Наразі ж крім гучних публічних заяв Україна ніяк не протидіє режиму Лукашенка. Водночас від Європи і Сполучених Штатів Україна вимагає гостро реагувати через напад Росії і ображається за відсутність такої реакції. Я вважаю, це політика подвійних стандартів.

«Близько 80% білорусів зараз категорично не сприймають систему»

Які нині суспільні настрої в Білорусі – особливо після історії з Протасевичем? Революції поки не виходить. Люди перелякались чи налаштовані продовжувати опір?

Опір відбувався впродовж кількох останніх років, його чинила опозиція. Нинішній протест відрізняється від попередніх, він охоплює всі прошарки суспільства: пересічні громадяни, представники малого і великого бізнесу… В усіх прошарках є величезна недовіра і незадоволення системою. Абсолютно всі проти влади, бо те, що вона витворяє, знаходиться поза межами здорового глузд. Звичайно, на усіх невдоволених тиснуть, проти них відкривають кримінальні справи. Але треба розуміти, що нинішній протест – це гра «вдовгу». Білоруси самі себе називають нацією партизан. Вони будуть дуже довго діяти проти режиму підпільно. Ще одна особливість цього протесту – це відсутність лідера як такого. Так зроблено спеціально, бо авторитарний режим одразу нищить лідера, а тут такого немає. Світлана Тихановська не є лідером, але навіть у тез, які вона виголошує, є кілька авторів, це група людей, її соратників. Вважатися лідером може Віктор Бабарико, який зараз у тюрмі, - це справді знакова постать, він багато зробив для Білорусі.

Насправді у Білорусі є багато людей, які могли б стати лідерами, очолити країну. Значна частина з них через переслідування мусила виїхати за межі країни. Просто коли ЗМІ підконтрольні владі чи цензуровані, то цим лідерам нема де про себе заявити.

На вашу думку, яка подальша доля Протасевича?

Він не досидить свій строк. Жоден з білоруських політв’язнів не досидів свій строк. Завжди практика була така: пересаджати всіх, потім помилувати в обмін на скасування усіх санкцій. Але зараз це навряд можливо буде слідувати цій схемі. По-перше, вже є дуже багато загиблих. По-друге, є багато правозахисників та активістів, яким режим настільки зіпсував життя, що вони йтимуть до кінця.

З 3 червня проти Білорусі запроваджено санкції Агентством авіаційної безпеки Європейського Союзу (EASA), США продовжили санкції проти Білорусі. Так, можливо Лукашенко спробує обміняти ув’язнених на скасування санкцій, але вони надто серйозні. До того ж, стільки життів скалічено… Знаєте, в Україні часто кидаються фразами на кшталт «тут репресії», «ознаки тоталітарного режиму», але люди просто не знають, що це таке. По нашій справі силовики забрали дівчину-перекладача і просто тримали її чотири доби в одиночній камері на стільчику в десятиградусній холоднечі. На тому ж стільчику вона і спала.

У Лукашенка були свої прихильники. Чи зміг він зберегти їх?

Ні. Дуже показовою є історія братів Девятовських: Олега, екс-нардепа від провладної партії, і Вадима, олімпійського призера у метанні молоту. Ці люди завжди в перших рядах відстоював Лукашенка. У серпні минлого року під час одного з протестів вони просто сиділи у кав’ярні, куди влетів ОМОН. Спецпризначенці арештували абсолютно всіх, хто перебував у закладі. Що було з ними у наступні кілька днів – достеменно невідомо. Відомо, що їх сильно били, знущалися. Після того спортсмен намагався накласти на себе руки – є підозра, що щодо нього чинили сексуальне насильство. Все оточення Девятовських були в шоці. І таких випадків сотні: коли навіть ярі фани Лукашенка випадково потрапляли у цей конвейєр насилля – і ніяк не могли себе захистити.

За моєю оцінкою, близько 80% білорусів зараз категорично не сприймають систему. Я взагалі сподіваюсь, що за кілька років цей режим паде, бо ніякого соціального підґрунтя, підтримки серед населення він не має. Не можна ж безкінечно воювати зі своїм народом!

Наталія Сокирчук, «Главком»