Чому, на відміну від Росії, у нас ніколи не буде ніякої деспотії
Тиснути на український народ – то собі на біду!
З досвіду. 24 лютого 2022 року, з самого ранку я мав телефонну розмову з багатьма українськими політиками, депутатами.
З іншого боку, я говорив з сватом, який тоді був на Донбасі, терміново збирали Мішу на війну. І він пішов воювати вже ранком наступного дня. Говорив з теробороною, щось терміново купляли, возили, їздили кудись. Хаос, але керований. Досі памʼятаю ті черги до військкоматів.
Так от. Політики були найбільш неспроможні, нездалі й налякані. Казали щось тіпа: мабуть, нам всім ****!
Звичайні, прості люди були цілеспрямовані, організовані, безстрашні, рішучі і круті!
Для мене це досі найбільше Диво в історії України!
Бо я аж по той час не знав і не бачив цього народу. Та, мабуть, і сам народ себе не знав.
Саме тому, на відміну від Росії, у нас ніколи не буде ніякої деспотії.
Не такі тут люди живуть!
Минулого року орки били по енергетичній інфраструктурі, аби народ натиснув на владу.
То – дурна помилка. Хр*н ти на нього натиснеш. Народ у нас твердіший, ніж будь-яка влада.
Тиснути на український народ – то собі на біду!
Бо воно нібито, «несе Галя воду» і «садок вишневий коло хати»… А потім раптом: Ой, на горі, та й женці жнуть!
Ховайтеся всі!
Я так бачу по селам Черкащини, Вінничини, Полтавщини, як на війну першими пішли якісь хронічні неприкаянні. Сільські пассіонарії. Вони стали Героями і Воїнами. Вони самі не знали, що вони Воїни. Нудилися тут сварщиками і трактористами. Треба було чекати історії й нагоди. Іноді – цілими віками…
Бути героєм і воїном – не проста штука. Воно не само по собі. Я бачив, як людей нудило і рвало від власної рішучості. Їм було погано. І страшно. Це – страшно. Це завжди страшно.
Але вони таки йшли. Йшли!