Ніч, коли Україна втратила сон
«Нічого не зміниться. Янукович бандит. Потопить в крові»
Вісім років тому я сидітиму за монітором комп'ютеру, дивитимусь у два телевізори і не знаходитиму собі місця. В Києві жорстоко б’ють людей. Єдиний телеканал, 5-й, в режимі реального часу повідомлятиме страшні подробиці. І ще інтернет-стріми, які з’явилися якраз під час Майдану.
Пару днів тому я повернулась з Києва. Була там в першу ніч, коли все починалось. Зупинилась в готелі Козацький, щоб бігати заряджати телефон. Тодішні пости мої – звичайна інформація і фото знайомих та незнайомих людей, які вийшли на Майдан, щоб заявити по свій європейський вибір.
Таксист, який везтиме мене до готелю, скаже: «Баламутять воду. Нічого не зміниться. Янукович бандит. Потопить в крові».
«Не посміє, не посміє», − казала я у відповідь.
Ще пам’ятався гамірний, святковий, добрий Помаранчевий Майдан. І цей, Євромайдан, починався теж так. Усміхнені люди з прапорами своєї країни і Євросоюзу вийшли під дошкульний дощ. Було багато обіймів і посмішок.
Коли я поверталась до Одеси, міліціянти вже виставляли турнікети. Ну і ялинка, як же без ялинки?
І от ніч з 30 листопада на 1 грудня. Звіряче побиття. Кидаюсь з кута в кут по кімнаті. Безсилля роздирає навпіл. Новини страшні.
Бачу і чую, що починають бити колег. Починаю збирати прізвища постраждалих, місце і обставини побиття. Пишу у Фейсбук. Мені пишуть у відповідь, надсилають фото, через мене шукають рідних і колег...
Країна, моя країна здорових людей, теж не спить.
10 прізвищ, 15, 25, 57… Список збільшується. І розходиться тисячами шерів у Фейсбуці.
На ранок вже була купа заяв і реакцій від колег, медійних організацій з усього світу.
І ніхто не знав, що буде далі. Окрім одного – ми не заб’ємося в нори, ми не злякалися.
1 грудня 2013 року на Майдан вийшов мільйон громадян України.
З листопада 2013 по лютий 2014 постраждало 160 журналістів. Двоє були забиті насмерть.