Чи треба змушувати українців читати книги?

Українці читають мало. Книжки не купують. Тому майже немає класних книжкових магазинів. Але все зміниться, бо нарешті відкрився класний книжковий у Києві. Далі буде мережа по всій Україні.

Ось що заявив на початку серпня засновник та CEO Fedoriv Group Андрій Федорів. Чим дав активним мешканцям соцмереж черговий привід для п`ятихвилинки ненависті на свою адресу.

Чотири роки тому тогочасний міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Тимофій Милованов заявив, що давно не читає книг, оскільки вважає їх неефективним способом здобувати знання. Тоді він закликав не вестися на «рецепт», що, мовляв, прочитавши 50 книг, ви станете успішними. «Так, ви підніметеся в розвитку, але всі книги відстають від сучасності, щонайменше, років на 10. Справжня культура – вона жива», – сказав пан Милованов. Не пояснивши, до речі, що розуміє під справжньою культурою. Також він назвав читання «развлєкухою, а не освітою».

Згадується опитування, яке провели серед лідерів парламентських політсил напередодні виборів 2012-того року. Одним із пунктом стяло питання, які п`ять книжок вони респонденти прочитали останнім часом. Так-сяк відповіли всі – крім головного «регіонала» Миколи Яновича Азарова. Він прямо дав зрозуміти: книжки, як і читання загалом, не входять до сфери ані його особистих інтересів, ані інтересів тогочасної партії влади.

Новітні «книгоскептики» Милованов та Федорів або належать до нинішньої «партії влади», або є її симпатиками. Тож проглядається цікава тенденція, яка, одначе має знак «мінус» та не корисна для популяризації читання в Україні. Наближені до влади люди знецінюють читання як процес і демотивують українців сприймати читання як елемент дозвілля. А купівлю книжок не вважають обов`язковою. Бо навіщо, коли нема чого читати.

Згодом пан Федорів попросив вибачення за некоректні вислови. Проте це не розв'язало проблеми як із доступом до книжок в Україні, так і з якісним читанням. А вона справді існує. Український інститут книги опублікував список працюючих на цей момент стаціонарних книгарень, і можна переконатися: вони переважно у Києві та обласних центрах і їх мало.

Так, є ще інтернет-книгарні, які теоретично можуть забезпечити читацькі потреби в будь-якому куточку нашої країни. Але книжка – товар, який купують частіше внаслідок саме тактильного контакту. Тож розвиток саме стаціонарних книгарень та книжкових мереж в перспективі поліпшить ситуацію з читанням та книговиданням. Книжковий магазин повинен повернутися в міській інтер`єр та стати його елементом – таким самим, як кав`ярні, що відкриваються нині на будь-якій вільній площі.

Звичайно, потреба в книжках менша, ніж потреба в каві. Але якщо кава пропонується, не дивно, що її п`ють, навіть якщо саме в цю хвилину не дуже хочуть. Ніде у світі, в жодній країні, навіть найуспішнішій, не читає сто відсотків населення. Проте сто відсотків населення ніде і кави не вживає. До речі, алкоголю теж, як і м`яса, риби, овочів.
Проблема в тому, що книгарню навіть у Києві не всюди просто знайти. А в малих містах вони відсутні як явище вже давно. Люди там за десятиліття просто втратили звичку купляти книжки, бо ж не бачать перед собою місця, де вони продаються.

Хоча вихід є. Це бібліотеки. Вони є всюди, де їх не знищили російські бомби й ракети. І зараз активно списують російську та російськомовну літературу. Причому чимало бібліотекарів почали робити так, не чекаючи офіційного розпорядження. Звільнене місце теоретично має зайняти книжка українська. І звідси починаються проблеми, про які пан Федорів не говорить, бо не помічає через нерозуміння предмета розмови.

Гаразд, гарний знайомий Андрія Федоріва запускає, цитата, класний книжковий. Яким товаром буде наповнюватися магазин? Питання лежить у тій самій площині, що й оновлення й регулярне поповнення бібліотечних фондів.

Відповідь не сподобається ані видавцям, ані книголюбам: частина книжок видається в нас без поправки на реальні читацькі потреби. Без дослідження ринку. Та без відповідної, агресивної в хорошому смислі цього слова промокампанії.

Я далекий від думки, що сегмент, який маю на увазі, безнадійний. З досвіду – а він у мене скоро як тридцятирічний, – знаю: продати можна будь-яку книжку, якщо знати її аудиторію та правильно позиціювати. Бідося, що на всі ці красиві й корисні справи ані у видавця, ані у книгарні нема ресурсу. Тому на українському книжковому ринку більш-менш успішно працюють книжки українських авторів, які є публічними чи/та медійними персонами та/або займаються самі собою. І перекладна література, переважно жанрова, де авторів особливо представляти не треба.

Що ж робити з книжками, які видані, але з різних причин не зацікавили читача? Правильно, під виглядом благодійної акції передати в бібліотеки! Товар, який не продається або продається погано через відсутність попиту – його не створили, навіть штучно! – віддають до книгозбірень. Де такі книжки теж не матимуть попиту! Читачі приходять зовсім по інше. І не знайшовши цікавих для себе пропозицій, поступово перестають приходити. Ось звідки ростуть ноги в тези «українці читають мало».

На короткий час ситуація поліпшилася. Від 2018 року бібліотеки отримали змогу впливати на державні закупівлі. Бібліотекарі складали списки потреб, і пріоритети тоді не сподобалися дуже багатьом. Адже заявки формувалися на основі реального читацького попиту. Читач же хоче читати більше перекладних детективів, мелодрам, пригодницьких романів та фантастики. А з українських авторів – лише невелику кількість не обраних, а перевірених читанням.

Викладені тут висновки зроблені не на голому місці. П`ять місяців я займався книжковим волонтерством, збираючи гроші через соцмережі й закуповуючи книжки для поповнення бібліотечних фондів, звільнених від російського. Заявки подало 150 бібліотек, переважно сільських. Більшість заявників дуже просила не просто книжок, а саме читабельних, популярних, навіть називали прізвища авторів. І водночас нарікали: благодійники дають, дякуємо, звісно, тільки ж усе не те…

Отже, щоб українці більше читали, не досить збільшити кількість видань українською та книгарень, хоча це дуже важливо. Але ще важливіше – вивчати читацький попит. Так, сьогодні книготорговці й бібліотекарі в один голос відзначають підвищений попит на книжки українських авторів. Проте чомусь уперто замовчується інший бік проблеми: «книжка українського автора» ще не означає читабельності видання. Громадянство та етнічне походження, а також – демонстративний патріотизм не є читацькими пріоритетами.

Здолати очевидну кризу читання можна швидше, якщо не лише видавати й створювати місця для продажу. А видавати насамперед те, що має більше шансів продатися й бути купленим. Поки що книжковий бізнес в Україні – один із найбільш чесних. Нема вливань у промо, нема регулярних екранізацій, нема зовнішньої реклами, нема потужних програм із популяризації читання як якісного дозвілля. Якщо на фоні цього всього якісь книжки продаються краще за інші – це неупереджений, не штучний, справжній читацький вибір. Попит натомість має формувати видавець і продавець. І тоді читатимуть охочіше.