Курс на конфронтацію. Чим завершився візит Путіна до Китаю

Візит російського президента Володимира Путіна до Китаю 16-17 травня засвідчив, що китайський лідер Сі Цзіньпін не готовий пожертвувати особливими політичними і економічними відносинами з Москвою. Навіть заради європейського і американського ринків товарів і технологій, так необхідних кризовій китайській економіці. Навіть під страхом американських санкцій, у т.ч. проти китайських банків, залучених до співпраці з російським ВПК.

Вірніше, санкції Китай лякають, і Пекін насправді не хотів би жертвувати своїми економічними інтересами на Заході. Але, здається, китайські товариші поки що сподіваються, що вони можуть ще якийсь час поторгуватися, «пропетляти», роблячи вигляд невинних і нейтральних миротворців, акцентуючи увагу на непостачанні озброєння Росії та обмежуючись загальними запевненнями щодо «строгого контролю» у питанні поставок товарів подвійного використання. Останнє, хоча й звучить лояльно до Заходу, фактично нічого конкретного не означає, принаймні в плані припинення такого постачання.

Як зазначається у спільній заяві, підписаній обома лідерами 16 травня, відносини між двома державами досягли «найвищого за всю історію рівня – рівня відносин всеосяжного партнерства та стратегічної взаємодії, що вступають у нову епоху».

Сторони розглядають одна одну як «пріоритетні партнери». І це – в час неприкритої збройної агресії Москви, яка засуджується всім цивілізованим світом. Але, виходить, не Китаєм.

Сторони висловлюють готовність «продовжувати поглиблювати всеосяжну стратегічну взаємодію, надавати одна одній рішучу підтримку у захисті життєво важливих інтересів, включаючи питання суверенітету, територіальної цілісності, безпеки та розвитку».

Російська сторона підтверджує відданість принципу «одного Китаю», твердо підтримує дії Китаю щодо об’єднання. Китайська сторона, в свою чергу, підтримує зусилля Росії щодо забезпечення безпеки та стабільності, національного розвитку та процвітання, суверенітету та територіальної цілісності, виступає проти втручання ззовні у внутрішні справи Росії. Виходить, війна, яку веде Москва проти України і яку Пекін чомусь називає «кризою в Україні», є для Китаю легітимним інструментом захисту Росією власних національних інтересів?

До питань стратегічної взаємодії очевидно можна віднести і «побудову справедливого та раціонального багатополярного світоустрою», а також спільне протистояння «державам, які звикли мислити згідно з логікою гегемонізму та політики сили, прагнуть підірвати загальновизнаний світовий порядок, що ґрунтується на міжнародному праві, підмінити його «порядком, заснованим на правилах». Безперечно, тут маються на увазі в першу чергу США та інші країни лідери вільного світу.

Москва та Пекін будуть і «надалі поглиблювати довіру та взаємодію у військовій галузі, розширювати масштаби спільних навчань та бойової підготовки, на регулярній основі проводити спільні морські та повітряні патрулювання».

Передбачається і розвиток практичної співпраці, зокрема в питаннях енергетики, постачання нафти, природного газу, зрідженого природного газу, вугілля та електроенергії; реагування на надзвичайні ситуації, космічного моніторингу, авіаційно-рятувальних технологій; цивільного авіабудування, суднобудування, автомобілебудування, верстатобудування, електронної промисловості, металургії, розробки залізорудних родовищ, хімічної промисловості та лісопромислового комплексу; інформаційно-комунікаційних технологій, у тому числі в таких галузях, як штучний інтелект, зв'язок, програмне забезпечення; космосу, навігаційних супутникових систем ГЛОНАСС та Бейдоу; мирного атому; сільського господарства; використання Арктики.

Планується також постійне нарощування масштабів двосторонньої торгівлі та оптимізація її структури, забезпечення стабільності і безпеки інвестицій, нарощування частки національних валют у двосторонній торгівлі, інвестиціях, кредитуванні та інших економічних операціях, забезпечення безперебійного функціонування каналів розрахунків між економічними суб'єктами Росії та Китаю, зміцнення співпраці у сфері банківського та страхового регулювання.

Навіть якщо з цього переліку на практиці буде реалізована лише незначна частина політичних домовленостей, він виглядає досить демонстративно на фоні недавніх дискусій Сі з європейськими партнерами та їхніх закликів припинити підтримку держави-агресора.

Не менш демонстративними були й чисельні обміни запевненнями між Путіним і Сі у дружньому характері відносин, між державами і між лідерами, що особливо часто було чути від Путіна. Це й не дивно, враховуючи надзвичайну залежність Росії від Китаю, який зараз відіграє для Москви, заблокованої санкціями, роль рятувального кола і основного вікна у цивілізований світ.

Візит засвідчив також дуже специфічне і дуже гнучке розуміння обома лідерами основних засад міжнародного права і міжнародної безпеки.

На фоні очевидної для всіх збройної агресії Росії, яка порушує всі існуючі базові норми міжнародного права, дуже дивно виглядають чисельні усні і письмові запевнення лідерів у відданості міжнародному праву і Статуту ООН, у т.ч. захисту територіальної цілісності і суверенітету.

Відповідь, очевидно, криється у зазначеній у спільній заяві готовності сторін «твердо відстоювати непорушність підсумків Другої світової війни і післявоєнний світопорядок, що склався, закріплені у Статуті ООН». Тобто – розділ Європи на зони впливу Росії і Заходу? Та особливі права переможців в РБ ООН, з можливістю блокувати всі невигідні для них рішення завдяки праву вето?

У цю логіку вкладається і засудження обома сторонами кроків, які здійснюються «в обхід РБ ООН», однак, з метою притягнення до відповідальності агресора, яким стала одна з держав-засновниць ООН і постійний член Ради безпеки Росія. Зокрема це стосується вилучення активів та власності іноземних держав, санкцій, використання багатосторонньої або національної юстиції.

Вписується у цей контекст і положення спільної заяви про те, що для стійкого врегулювання «української кризи» необхідно «усунути її першопричини та дотримуватися принципу неподільності безпеки, враховувати законні інтереси та стурбованість усіх країн у сфері безпеки».

У світлі «непорушності підсумків Другої світової війни і повоєнного світопорядку» першопричинами «української кризи»» очевидно можна вважати розпад СРСР і розширення ЄС і НАТО, як і спрямованість України до інтеграції у ці структури? Що, як вважає Росія, підриває її безпеку?

Виглядає на те, що для Путіна поняття міжнародного права, справедливого світопорядку і захисту територіальної цілісності фактично є тотожним поняттю відновлення колишньої імперії. На жаль, підпис Сі під спільною заявою, а також його незмінна позиція щодо політичного врегулювання «кризи в Україні», яка була активно підтримана Путіним, свідчить, що Китай в принципі готовий сприйняти цю логіку. Звичайно, в рамках можливого в даний історичний момент.