Як нам повернути вкрадені твори мистецтва
При підготовці мирної угоди між Україною та РФ, треба включити реституції вкраденого з 2014 року
19 січня 2001 року, перебуваючи в епіцентрі касетного скандалу після вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, президент України Леонід Кучма прилітає до Берліна.
Як саркастично зауважив журнал Spiegel, «заради такого гостя, у компанії якого не дуже то і хочеться красуватися, у робочому графіку канцлера Шрьодера знайшлося близько 35 хв». Тож по суті, єдиною причиною, чому попри «Кучмагейт» ця зустріч взагалі відбулася, було лише те, що саме у цей день глава української держави публічно анонсував безоплатну передачу у дар Німеччині «архіву Баха». На доказ серйозності своїх слів Кучма вручив Шрьодеру один із найбільших шедеврів зі славетної нотної колекції – рукописну збірку партитур хоральних піснеспівів, перекладених для органу самим Бахом.
У 80-х роках минулого століття подружжя – Девід та Габі Трейсі придбали будинок в американському місті Ріджфілд, штат Коннектикут. Перед цим зазначену будівлю кілька разів перепродавали. До початку 60-х її господарем був самотній чоловік, про якого було відомо, що він був солдатом швейцарської армії під час Другої світової війни. Саме від нього у будинку залишилися меблі та кілька картин. Найбільше подружжю Трейсі подобалася величезна картина, розміром два на три метри, із вершником у багатому вбранні. Вона була особливою гордістю господарів і вони обов’язково демонстрували її своїм гостям.
Проживши у Коннектикуті 30 років, американці вирішили переїхати до іншого штату, виставили свій будинок на продаж, зокрема і їхню улюблену картину. Подружжя сподівалося, що вони отримають за неї $5 тис., однак аукціонний дім Potomack Company, через який вони збиралися її продати, приголомшив подружжя американських пенсіонерів новиною: виявилося, що це картина українського художника Михайла Паніна «Таємний виїзд Івана Грозного перед опричниною». Вона зникла з колекції Дніпропетровського художнього музею ще під час Другої світової війни, і продати її не можна, бо вона у розшуку (цю картину було повернуто в Україну у 2020 році, – «Главком»)
Ці дві історії згадалися мені після історії з викраденою колекцією картин Херсонського художнього музею, експонати з якої вже з'явилися у Сімферополі.
Тема воєнних трофеїв не є новою. Та ж багата колекція Лувра сформувалася під час італійських походів французьких королів, а особливо збагатилася під час італійської кампанії Наполеона.
Більше ста років Греція веде перемовини з Британським музеєм про повернення скульптур з Парфенона. Єгипет намагається повернути собі скарби своїх фараонів. Туреччина веде перемовини з Берлінським музеєм етнографії про повернення скарбів легендарної Трої, нишком вивезених Шліманом. Тут є чому повчитися, і з чого почати.
Перший шлях – офіційно міждержавний. Я згадав про візит Кучми, але це був не унікальний випадок. Радянські керівники любили дарувати картини та антикваріат з колекцій Ермітажу, коли треба було задобрити міжнародних партнерів, чи зробити широкий жест на підримку політичних союзників. Так було у середині 50-х років минулого століття, коли Микита Хрущов повернув «молодій німецькій державі робітників та селян» декілька сотень тисяч творів мистецтва, вивезених у 1945-1946 роках до СРСР.
Тому цілком реально при підготовці мирної угоди обов'язково включити реституції вкраденого з 2014 року. Більше того, є перелік творів, які лишилися у російських музеях з часів СРСР. Але для цього потрібно вже зараз вести реєстр втраченого. І йдеться не тільки про державні, а й про приватні колекції.
І тут вартий уваги німецький досвід, який легко реалізує Михайло Федоров – це створення спеціальної платформи Lost Art, на якій будь хто зацікавлений може повідомити про вкрадений витвір і яка потім, у координації з основними аукціонними домами та колекціонерами, дає інформацію, застереження, про пошук артефакту.
По суті ми підійшли до другого шляху, це – пошуки втрачених творів на приватно-державному колекційному рівні, де потрібна координація мистецтвознавців, юристів, дипломатів, спецслужб. Скоріш за все, доведеться створити агентство з реституції як офіційну структуру, що вже зараз почне вивчати світовий досвід, готувати документи до майбутніх переговорів. І неофіційний культурологічний «моссад», бо у нашу цифрову добу будь-які рухи таких речей відслідковувати легше.
Але повернути буде все так же непросто. Бо і ворог розуміє, що кожна картина – це частка нашої душі.