Чому Україна не може перебудуватись на «військову економіку»

В Україні вирує дискусія щодо військової економіки, виробництва дронів, переведення всіх ресурсів на військові рейки, тощо.

Якщо ви помітили, я ніколи не вживав у своїй аналітиці термін «військова економіка».

Більше того, вважаю цю модель неможливою для реалізації.

І не тільки в Україні, а й будь-де у 21 столітті (приклад КНДР, думаю, розглядати не варто).

Зверніть увагу:

навіть в РФ, де система планування та силового примусу значно потужніші за Україну, ніхто не ризикнув запровадити модель військової економіки (імені Малишева).

Так, саме Малишев, на честь якого названо танковий завод у Харкові, був одним із технократів воєнної сталінської моделі економіки під час Другої світової війни.

Технократом воєнної економіки нацистської Німеччини був відомий архітектор і менеджер Шпеєр.

Військова економіка базується на примусовій та низькооплачуваній праці «на мінімалці» або за «харчі».

У Сталіна був ГУЛАГ та майже дармова праця робочих уральських заводів за «пайок».

У Гітлера – праця в'язнів концтаборів.

За що Шпеєр і отримав свої 20 років на Нюрнбергському процесі.

Саме тому, у форматі економіки споживання 21 століття, в умовах інформаційного суспільства, модель військової економіки неможлива навіть в РФ.

А в Україні і поготів.

Більше того, її запровадження завершилось би дуже швидкою катастрофою.

А що тоді потрібно?

Мобілізаційна економіка. Або військове кейнсіанство.

Це коли держава створює економічні стимули для забезпечення перемоги у війні.

До речі, модель мобілізаційної економіки була під час Другої світової війни у Великій Британії та США.

Саме тому, там не було такої яскравої фігури як Шпеєр.

У англійців був хоча б Клемент Еттлі, заступник і політичний супротивник Черчілля одночасно.

Саме той Еттлі, що виграв у куміра британців Черчілля вибори у 1945 році.

Еттлі сформував модель мобілізаційної економіки.

А у США і згадати особливо нема кого, окрім Рузвельта.

Чому?

Тому що там функцію економіки забезпечували не окремі технократи, а системні умови та налаштування стимулів.

А далі – творча енергія підприємців.

Саме тому, США остаточно подолали Велику Депресію 30-х років лише під час Другої світової війни.

Тоді ж відбулась системна індустріалізація країни, нова урбанізація, залучення у робочий клас жінок та расових меншин, що мало довгострокові політико-економічні та соціальні наслідки для країни в цілому.

Згадаймо лише трудовий фронт.

Люди не працювали за копійки. Навпаки, суспільні доходи та накопичення динамічно зростали.

В Україні немає свого Шпеєра, хіба є люди, яким здається, що вони «шпеєри».

Але це тільки здається.

Проте у нас є творча енергія мас.

Саме тому, нам потрібно налаштовувати стимули та створювати системні умови для появи мобілізаційної економіки.

Наприклад, окрема платформа держзакупівель, в тому числі у оборонному замовленні, для малого і середнього бізнесу.

Надання Генштабу права на фінансування науково-дослідних та конструкторських робіт, промислових зразків, моделей та інновацій.

Створення цифрової платформи «вулиця майстрів» для відбору найкращих винаходів та технологій у секторі оборони.

Ця платформа має функціонувати у інтерактивному режимі, із зворотнім зв'язком виробників та військових.

Тобто, «вулиця майстрів» – це цифровий інструмент для запуску горизонтальної конкуренції між винаходами.

Системний коворкінг та бізнес-акселератор, коли держава стає своєрідним «бізнес-ангелом»таких проектів.

А потім Генштаб через систему попередніх замовлень «витягує» переможців по вертикалі, забезпечуючи вже ринкову конкурентоспроможність для вітчизняних виробників.

Своєрідна вертикально-горизонтальна акселерація проектів оборонного замовлення.

Але для цього необхідно надати Генштабу право на фінансування наукових та інноваційних розробок на стадії ідеї.

І тоді ми виграємо «дронову війну».

Наразі, весь наш дискурс зосереджено лише навколо «кому дали» і «кому не дали», кого запросили на нараду, а кого – ні.

З таким підходом у технологічній війні точно не перемогти.