Як нам просувати інтереси України у світі? Відповідь лежить у нас перед очима

Епізод зі збором Національного музею історії України на демонтаж МАФу РПЦвУ біля фундаментів Десятинної церкви – надихаючий і показовий одночасно.

Надихаючий – бо закрили дуже швидко, «з гіркою», за масової участі.

Показовий – бо ми добре мобілізуємося проти чогось поганого.

Час виходити на наступний рівень – збиратися за щось хороше.

Різниця в тому, що мобілізація за щось – це творча діяльність, що вимагає довгої волі і терпіння дочекатися результатів.

Проти чогось – це, як правило, завжди про тактику. За щось – більше відповідає гучному слову «стратегія».

Так от. Приклад стратегії, яка могла б бути.

Ми не виживемо як країна в скільки-небудь цілому вигляді без західної (зокрема – європейської) підтримки. Нам потрібні європейські гроші і зброя.

Для цього нам потрібна підтримка європейських суспільств. Бо суспільства нарізають завдання політикам і впливають на рішення.

Підтримка України у важливих для нас європейських суспільствах знижується або нестабільна. Актуальна потреба – постійно говорити з цими суспільствами, щоб зберегти/збільшити підтримку. А вони дуже різні.

Потрібні адекватні засоби (канали та контент).

Причому не політики і не офіційні особи. Час, коли українські лідери могли безпосередньо говорити із західними суспільствами і ламати установки західних політиків, закінчується. Рандомні депутати теж можуть діяти за обмеженим спектром завдань.

Потрібні інші інструменти, здатні 1) апелювати до широкої аудиторії 2) на тему війни. Спробуйте ще прорватися з контентом про війну на якийсь пристойний майданчик і назвати речі своїми іменами.

Усе банально, очевидно, нічого нового. Треба просто робити.

Так ось є інструмент із правильним контентом, який може зайти на статусні європейські майданчики і говорити з людьми про війну, гнучко адаптуючись до ландшафту конкретної країни.

Це – музеї

Не можна переписати п'єсу або перезняти фільм під завдання в кожній конкретній країні. А музейну виставку – елементарно адаптувати.

Логіка підказує, що раз є актуальна потреба, треба масштабно інвестувати в цей інструмент.

Так. Але ні.

Якщо музей зараз попросить бюджетні гроші на закордонний проєкт, почнуться крики, що все треба на фронт! Адже так?

Якщо музей почне збирати гроші через донати/спонсорів, почнуться ті самі крики, що нехай хтось інший це фінансує, а люди/бізнес нехай донатять на фронт!

Хто? Ось хто? Якщо державі не можна і людям/бізнесу теж не можна?

Робити на коліні з підручних засобів якісні проєкти неможливо. Жахливо страждає ефективність. Залежність очевидна. Можна взяти мільйон євро і купити кілька сотень снарядів. Якщо взяти той самий мільйон євро і дати правильному музею, він витопче півЄвропи! І згенерує політичну підтримку мільйонів на 100-200, плюс розпушить ґрунт для роботи публічних осіб – аудиторія трохи краще розумітиме Україну, стане трохи лояльнішою. Головне, що створюють музеї – стійкі довгострокові зв'язки.

Не вірите? Просто поцікавтеся, наскільки тісні навіть зараз зв'язки російських музеїв із колегами, а через них – із впливовими колами за кордоном. Кенселити Ермітаж – приблизно те саме, що кенселити Чайковського. Але Чайковський про «СВО» нічого не напише. А Ермітаж підіграє Кремлю аж бігом. Там де треба і так як потрібно. Це розмиває санкції і формує атмосферу «не все так однозначно». Це – стратегія, в яку інвестували десятиліттями.

Якщо брати тему війни в концентрованому вигляді, у Києві мінімум три музеї можуть грати в цю гру на високому рівні.

Перший – Національний військово-історичний музей України (у системі Міноборони). З наочного – ростехніка і стіна пам'яті на Михайлівській, «парад» на Хрещатику, російські танки в Європі тощо. Нещодавно була чергова виставка в Брюсселі. Це все – на ентузіазмі і з мінімальним ресурсом. Можна краще. Тут найбільший потенціал щодо співпраці, тому що є доступ до артефактів і прямий вихід на партнерську мережу музеїв оборонних відомств. І тут буде найкраща колекція.

Другий – Національний музей історії України. Першу виставку про оборону Києва робили ще навесні 2022 року. Створено найкращу виставку (де-факто – меморіал) про оборону «Азовсталі». Хто не був – дуже рекомендую. Ком у горлі. Є невелика, але якісна експозиція про Ягідне (Чернігівщина, школа, де в підвалі тримали десятки людей). Це – музей №1 країни, він робить сильні в стилістичному і смисловому плані історичні проєкти, задає планку. Але також без ресурсу. Хоча міг би легко виходити на майданчики №1 у ключових країнах.

Третій – Національний музей історії України у Другій світовій війні. Перебуває в пошуку свого позиціонування. Найбільш атрактивний в Україні за рахунок великої території та Батьківщини-Матері, але при цьому може генерувати контент для роботи за кордоном.

Об'єктивна потреба в довгострокових інтересах оборони – забезпечити кожному з цих музеїв «видатки на розвиток», розкидати завдання і вперед!

(є й інші музеї, в т.ч. – регіональні, не перераховую всі, тут основні для ілюстрації).

Але.

Уявіть, що Міноборони в поточній ситуації відсипле своєму музею мінімально адекватний «бюджет розвитку». Це означає збільшити поточний мікроскопічний у 50 разів. Звучить страшно, але в сумі це буде мільйона півтора євро на рік. Мізер на тлі загальних витрат і потенційних результатів. Але скільки буде апоплексичних ударів, істерик і непритомностей у прямому ефірі? Все ж на фронт! А тут якийсь музей! Спасибі, хоч не цирк!

Істеричний потенціал такий, що може дестабілізувати оборонне відомство, все керівництво буде змушене виправдовуватися, чому армія гола-боса, а музей жирує?!

Те ж саме НМІУ. За спробу адекватно профінансувати музей Мінкульту згадають не тільки заброньованих жонглерів, а й узагалі всі гріхи від створення світу. Хоча в тому ж НМІУ кілька співробітників воює...

Через що завдання майже непідйомне. Хоча життєво необхідне. І за підтримку музеїв треба хвалити, а не розпинати.

Бо. Якщо ви знаходите для музею грант якоїсь дуже цивілізованої і ніжної країни, не факт, що ви зможете розставити потрібні акценти. Вам підкажуть, що не можна писати «вбиті російськими окупантами» – це «жертви конфлікту», не варто закликати до «покарання агресора», треба «відновлювати мир», підтримувати українську армію – це взагалі немислимо, бо робить стороною «конфлікту». Про роль України в колективній обороні – це поза пріоритетами, тощо. Замкнуте коло.

Висновки

Український наратив може системно просуватися тільки за рахунок українського бюджету або внесків українських громадян/бізнесу. Інші джерела – швидше виняток, партнерська допомога – приємний бонус.

Я до чого.

Якщо якийсь із музеїв знову оголосить збір, але вже під якийсь проєкт на військову тематику, не варто кричати «схаменіться, всі на фронт!». Не готові підтримати грошима – допоможіть інформаційно. Бо музеї можуть дотягнутися туди, куди ніякими іншими засобами не дістати.

І це я взагалі не зачіпаю тему роботи всередині країни на забезпечення єдності та вирішення інших прикладних завдань.

Якщо в інструменти роботи з аудиторіями інших країн не будуть інвестувати українські громадяни безпосередньо або через бюджет – ніхто цього не зробить. Тому що всі інші зацікавлені, щоб таких інструментів у нас не було і ми були повністю залежні.

У нас багато мудрують, що «війна надовго» і «треба грати в довгу». Кожна балакуча голова це талдичить. Так грайте в довгу!!! І людей орієнтуйте.