Українці та суперечки. Може час вже подорослішати?

Один раз напишу і буду давати посилання на цей пост, чому я щось не пишу. Тому якщо він вам не подобається – не обов'язково мені про це казати, ви можете просто відписатись і не виходити з теплої ванни ненависті своїх до своїх. Я нікого не змушую і нічого ні від кого не вимагаю. Можливо це навіть рефлексія для самого себе, щоб тримати правильний курс.

Отже.

Я не пишу нічого з більшості срач-кейсів лише з однією причини: найчастіше мені просто соромно щось писати про це, бо мої дурниці прочитають військові, які щодня ризикують життям.

Бо майже кожен срач, крім корупційних, нічого спільного зі справжньою метою нації вижити і перемогти не має. Найчастіше срач розводиться винятково заради процесу і швидкого самоствердження (повірте мені, я багато срачів в своєму житті ініціював).

Проте зараз зовсім інша ситуація. Нам тільки здається, що війна більше не повернеться на вулиці Києва. Захист всіх міст тримається на титановому канаті хоробрості військових. Якщо він обірветься – нас затопить.

Інколи здається, що всі і всіх ненавидять. За політичні погляди. За мову. За смаки. За поведінку. За неправильний коментар чи за мовчання.

Особливо часто мене питають щодо останнього: чому я мовчу про це або це, де моя позиція про це і це.

Де ж моя позиція…

Проблема людини, яка багато знає – відповідальність. Я бачу, що частина людей в срачах дуже хоче влади і грошей (від малого до великого). Інша частина ці гроші і владу лихорадочно захищає (від малого до великого). Частина хоче просто уваги будь-якою ціною (теж саме). Ще частина шукає просто легких перемог тут і зараз, щоб спокійно піти спати, наліпивши який-небудь ярлик на співгромадянина.

І всі талановито – ми ж українці – один одного закопують.

Не знаю, що я можу корисного додадти в цей хаос і безлад.

Коли я піднімаю голову і раптом потрапляю в якийсь срач, мені хочеться лише одного: щоб всі палкі прихильники будь-яких політичних лідерів усвідомили, що вони не вороги один одному.

Що війна до останнього «порохобота» / «зелебота» / етс (ненавиджу ці назви, це зневага до мільйонів людей, подобаються вони вам чи ні) призведе лише до випалення й так невеликої нації, яка ще не так давно, насправді, обрала собі президентом зека, а ще до цього – комуністів у всі види рад.

Тобто нація зростає, дорослішає і розвивається. Можливо – повільно. Можливо – робить помилки. І головна, як на мене – невміння дискутувати так, щоб не вбивати один одного, не переходити на образи, не спалювати мости, не клеїти ярлики, якими зручно швидко перемагати, а намагатись в кожному українці шукати союзника, щоб перемогти головного ворога.

Я вас дуже прошу: спробуйте не винищувати один одного, бо це все одно нічого не дасть. У вас нічого не вийде, крім одного: ви ніколи не зможете з цими людьми говорити, знаходити спільну мову і будувати країну. І вам може здаватися, що це класне рішення. Але уявіть, якщо б ми просто ненавиділи більшість людей, які обрали Януковича, а не намагались пояснити / говорити / доводити.

Ненавидіти – це позиція слабкої людини, яка не вміє довести, що її шлях вірний. А це вміння треба набувати так, щоб вас чули і дослухались. Натомість ненависть і зневага до співгромадян веде в нікуди, не дає рішенння. Пошук спільного дозволить збудувати міцну країну.

Якби хтось мене запитав, я б порадив: знімайте портрети, шукайте спільні цінності.

І хочу ще дещо додати. Якщо раніше це все було лише в межах ФБ, то тепер хаос ненависті потроху переходить і в ТГ. Доводиться відписуватись від «політичних» пабліків, бо немає сил обирати сторони, а від мене вимагається щодня це робити.

Я обираю – буди громадянином, будувати громадянське суспільство.

Мені немає чого додати в ці високі дискусії про найкращих і найжахливіших. Бо в нас країну бомблять щодня, велитенський шматок захоплено, сотні бійців щодня гинуть чи отримують поранення.

Що ще я можу тут додати?

Якщо хочеш побачити людину справжньою – подивись на неї під час війни.

«Підірвався на міні. Але все гаразд, всі живі, що там у вас?».

Та нічого, друже, нічого важливого. Дякую за службу. Дякую, що захищаєш.

Працюємо далі.