Ковбой чи президент? Зеленському у Вільнюсі не слід було атакувати з наскоку

Президент Володимир Зеленський та його команда в'їхали до Вільнюса, як у ковбойському фільмі, – зі стріляниною з люф. Зеленський використовував мову, незвичну для держчиновників і дипломатів. У своєму твіті зажадав поважати Україну і запропонувати їй членство в НАТО, назвавши відмову від цього «безпрецедентною і абсурдною, коли не встановлені терміни ні для запрошення, ні для членства України». Потім розкритикував «розпливчасте формулювання про умови».

З одного боку, Зеленський правильно злиться. НАТО поводиться дволико з часу саміту в Бухаресті в 2008 році, на якому Києву запропонували майбутнє членство без визначення дати та без запрошення України до Плану дій щодо членства.

НАТО завжди виправдовувалося, чому не може запропонувати Україні членство. Єдиний випадок, коли це було не так, був у 2006 році, коли керівництво США, президент Джордж Буш-молодший та віце-президент Дік Чейні, наполягали на наданні Україні ПДЧ на Ризькому саміті. Була лише одна перешкода – тоді президент Віктор Ющенко вважав, що не запропонувати Юлії Тимошенко посаду прем'єр-міністра важливіше, ніж вступ України в НАТО.

У 2023 році в України був другий шанс. Але цього разу Зеленський його змарнував. Замість того, щоб стріляти з усіх люф, як ковбой, Україна мала діяти спокійніше та розумніше. Замість того, щоб вимагати членства, Зеленський та його команда мали заявити, що вони чудово розуміють, що Київ не може приєднатися, доки не закінчиться війна. Натомість Україну слід запросити до ПДЧ, яке діятиме як кімната очікування до кінця війни.

Опинившись усередині ПДЧ, країни, зрештою, приєднуються до НАТО. Назад дороги немає, тільки вперед. Україні в рамках ПДЧ буде гарантовано майбутнє членство після перемоги у війні та підписання мирної угоди. Україна всередині ПДЧ не спричинила б війни НАТО з Росією, оскільки країни, які беруть участь у ПДЧ, не можуть посилатися на статтю 5 Статуту НАТО, яка передбачає колективну оборону. В рамках ПДЧ Україна могла б провести стандартизацію з НАТО, військові реформи та навчання за стандартами НАТО. Хоча корупція обговорювалася як проблема, яку Україна має вирішити, щоб вступити в НАТО, це завжди було відволікаючим маневром. Якби низький рівень корупції був критерієм для членства, принаймні половина членів НАТО мала б вийти з блоку.

Два інші критерії, які вимагало НАТО, виконані. Першою була заява про те, що запрошення України до НАТО "спровокує" Росію. Це більше не має жодного значення після російського вторгнення та війни.

Другою була заява про низьку суспільну підтримку на південному сході України. Недавнє опитування показало, що 89% українців підтримують членство України в НАТО, у тому числі 79% на сході та 86% на півдні країни.

Декларація «Великої сімки», ухвалена за підсумками саміту НАТО, знаходиться між туманними «гарантіями безпеки» Будапештського меморандуму 1994 року та «гарантіями безпеки», що ґрунтуються на двосторонніх договорах.

Декларація «Великої сімки» пропонує Україні більше, ніж вона отримала у Будапештському меморандумі в обмін на відмову від ядерної зброї. У той же час декларація «сімки» пропонує менше, ніж те, що США та НАТО запропонували Ізраїлю, Тайваню та Південній Кореї.

Українці помилково вважали, що Будапештський меморандум дав Україні «гарантії безпеки», але це не так. Ми були свідками, як у 2014 році Будапештський меморандум виявився порожнім папірцем. Різні західні та українські ЗМІ тепер повторюють ту саму помилку, заявляючи, що декларація «сімки» дає «гарантії безпеки», але це не так. У декларації немає слова «гарантія». Декларація «Великої сімки» не дає гарантій, що юридично зобов'язують, у тому вигляді, в якому міжнародні договори США дають гарантії Ізраїлю та Тайваню. Якщо в декларації «сімки» немає слова «гарантія», то їх не слід називати «гарантіями безпеки».

Вони, безумовно, є більшими, ніж марні «гарантії безпеки» Будапештського меморандуму, але до реальних «гарантій безпеки» ще далеко. Ось чому Україна всередині ПДЧ була б своєрідним чином під гарантією, тому що Росія навряд чи нападе на країну всередині зали очікування в НАТО.

У Вільнюсі замість членства в НАТО Зеленський отримав «декларацію» – статус, який не гарантується міжнародним правом. Замість того, щоб прагнути максимуму, чого ніколи не було, Зеленський та його команда упустили можливість забезпечити шлях України до членства, якби попросили запрошення до ПДЧ.

Леонід Кучма отримав марні гарантії безпеки у Будапешті, Ющенко – порожні обіцянки у Бухаресті. Зеленський – розпливчасту обіцянку майбутнього членства у Вільнюсі. Це радше втрачена можливість, ніж прорив.