Саміт НАТО: добре і погане для України

Ми не чекали проривів на саміті. Відмова НАТО від ПДЧ була відомою і достатньо передбачуваним майже максимумом, на який могли погодитися всі члени Альянсу. Те, що планка України була вища і амбітніша було правильним – і воно могло дати результат. Підстави для таких сподівань були навіть вчора і сьогодні зранку. Чому? Бо це рішення на тисячу відсотків політичне. В цьому немає жодних технічних чи бюрократичних елементів. Це – чиста політика. І політично США (це головне, хоч вони були не єдині) не готові були до стратегічного і цілком логічного (!) рішення. Це – велика помилка, яку, втім, у Вашингтоні скорше за все сприймають як обережність і раціональний підхід (війна, есклація з РФ, торги чи-то переговори, Вашингтонський саміт 2024 тощо).

Добре, що закріпили відмову від ПДЧ. Добре, що не стали формулювати про членство в НАТО, коли «війна завершиться». І не тільки тому, що тоді це успіх Росії і продовження війни нескінченно довго, а більшою мірою тому, що «НАТО після війни» – це супутник корейського сценарію для України. Заморозьте лінію розмежування в обмін на членство «решти території» в НАТО – формула не нова, так що добре, що завершення війни умовою все-таки не називали.

Але погано, що чітких критеріїв, часових рамок, та й сигналу більшого, ніж був у Бухаресті – не прозвучало.

І Річна національна програма замість ПДЧ, і «коли всі союзники будуть згодні і всі умови виконані» – це розпливчаста формула, яка може обернутися фінсько-шведським сценарієм, тобто швидко і без перепон, а може залишитися Бухарестом на дуже довго.  Бо, знову ж таки – все залежатиме від політичного рішення.

Тінь Росії і формування політики щодо України з оглядкою на Росію – все ще присутнє в ухваленні рішень наших союзників. Хоча те, що Росія – загроза, звучить чи не в кожному абзаці підсумкового документу. І от з цією короткозорістю нам досі доводиться боротися.