Чого не вистачає українській армії прямо зараз

Головна проблема в обороні України зараз – відсутність адекватного захисту від першого удару російською «довгою рукою». Себто, оперативно-тактичними ракетами.

У нас немає адекватної протиракетної оборони – втім, її майже ні в кого немає, а в нас ще й велетенська територія, прикривати важко. І ще у нас поки що немає можливості адекватно відповісти власними ракетами. Україна має проекти своїх ОТРК, але вони у стадії прототипів та перших робочих зразків. Це дуже складно та дорого. Років за п'ять за умов достатнього фінансування чи за кілька років за умов форсованого ми могли б себе повністю убезпечити, але ж проблема у нас зараз.

Себто, у випадку повномасштабного конфлікту майже напевно найбільшим шоком стануть перші кілька діб. За них росіяни спробують відстріляти по нас ОТРК, нанісши максимальний урон. В першу чергу – складам, штабам, інфрастуктурним об'єктам та пунктам дислокації військ. Але це росіяни, тож важко виключати і атаки по мирних цілях – як за прямим умислом, так і внаслідок міткості системи «на кого впаде».

До речі, хороша новина: вони криві та косі стрільці. В тій же Сирії «Калібри» летіли куди завгодно, окрім цілі. Це дає обережну надію. Але покладатися лише на неї не варто

І дуже багато залежить від того, якими ми вийдемо з цих кількох днів, коли в них стане менше ракет, а в нас пройде перший шок. Під «ми» я маю на увазі як Збройні Сили України, так і політичне керівництво, і активних громадян, і простих посполитих.

Далі росіяни матимуть переходити до авіаційної та наземної фаз операції. Якщо ми зможемо зберегти ППО, перше не буде легкою прогулянкою. А ось третє у будь-якому випадку буде найскладнішим. Настільки, що у випадку, якщо українці встоять, не впадуть і не побіжуть, для агресора краще буде від цих планів відмовитися. Бо в нього просто немає стільки військ, щоб наступати на організовану оборону.

Якщо ми пересидимо та переживемо перші кілька днів, ракетну фазу, у якості згуртованого організму, якщо не піддамося паніці і не дамо ходу провокаторам, якщо ЗСУ збережуть керованість, а громадянське суспільство – організованість, десь на четвертий день вторгнення вже буде приречене.

Бо росіянам придеться перти на організовану, озброєну, та вкрай мотивовану силу. І тут багато залежить від мирного населення. Від вас, наприклад

Слід буде в перші дні налагодити усе необхідне забезпечення одне одного. Як ми це робили на Майдані. Попіклуватися про обігрів, про медицину, про евакуацію, про сховище, один про одного.

Слід буде набратися мужності та завалити роти. Не повторювати істерик зразка 2014-го року, коли пишноциці матрони носилися фейсбуками з воплями «Мені тут кума племінника скинула скрін, де написали, що наших хлопчиків всіх з'їли, ЦЕ ПРАВДА???!!!», не розганяти неперевірену інформацію, не нагнітати паніку.

Слід буде розібратися із ватниками, які є в кожному місті. І з панікерами, які неодмінно з'являться

Кожного провокатора чи дезертира треба буде ставити на місце так, щоб іншим більше не хотілося це робити, хай які б відмазки в нього не були.

Слід буде посилювати ЗСУ там, де ворог намагатиметься послабити. Де треба – компенсувати матеріальні втрати волонтеркою. Де треба – самому вступити до лав війська. Ми це вміємо, вже робили.

Слід буде перенести перший натиск, як один багатомільйонний Майдан.

І тоді другого, можливо, і не буде. А якщо буде – то завершиться він для агресора невимовно трагічно.

Як казали на Майдані – стоїмо.