Схоже, що антикорупційна інфраструктура в Україні «захворіла»
Сто років тому наші діди й прадіди впустили перемогу з рук. Не треба йти цим шляхом
Є така штука – автоімунні захворювання. У всіх нас є імунна система, яка захищає організм від чужинців. Як тільки з'являється чужинець (вірус, мікроорганізм), вони гуртом нападають на нього і розривають на шматки.
Але часом буває так, що система дає збій. Вона не здатна визначити, хто свій, а хто чужий; що важливо, а що ні; що робити, а чого не робити. І починає рвати на шматки всіх підряд. Організму при цьому ведеться набагато гірше, ніж від атаки чужинців, адже імунні клітини свої, власні, виплекані, від них захисту нема.
Антикорупційна інфраструктура – це така імунна система. Непримиренна до чужинців. Це одна з найголовніших систем суспільства, без неї воно швидко помирає, роздерте корупцією.
Схоже, у нас автоімунне захворювання.
Якби імунні клітини мали KPIs, напевно, головним показником їхньої ефективності була би кількість вбитих ними клітин. Чужих, якщо організм в порядку. Своїх, якщо маємо справу з автоімунним захворюванням.
Автоімунне захворювання не виникає на рівному місці. Наука вивчає, як може статися збій системи. Але коли вже збій стався, в хід іде все: відверті фотофейки та відеофейки, редагування текстів та картинок заднім числом, використання давніх новин, ніби вони сталися зараз, підміна понять тощо. Ціль виправдовує засоби.
Але це помилка. Бо ціль не виправдовує засоби, тим більше хибна ціль.
Адже люди – не клітини. У них є свобода волі, ієрархія цінностей, тобто одні цінності важливіші за інші – наприклад, всенародна перемога важливіша за власну правоту, істина важливіша за втрату обличчя, значна втрата життів важливіше за значну втрату грошей тощо, або ж навпаки.
Мені дуже прикро, що люди, яких я вважав своїми друзями й завжди підтримував і захищав (і напевно буду підтримувати й надалі, бо вже зрозуміло, куди все йде в країні), нині втратили орієнтири.
Розгром міністерства оборони під час війни – це гірше за будь-які інші лиха. Навіть за корупцію – вона у нас поки що повсюди, але не забуваймо, хто основний ворог. Одна людина може бути замінена, навіть міністр. Вибити одночасно низку ключових людей – набагато гірше. Підірвати механізми роботи цілої структури та зробити так, щоб ніхто не хотів туди йти, бо «прокляте місце», а ще розірвати процес взаємодії з західними партнерами – ще гірше. Перші атаки були успішними – значить, далі буде, і буде інтенсивніше.
Зараз напишуть, що я захищаю корупціонерів. Тут я відповім, що це визначатиме суд після слідства. Ми знаємо, що суспільство в цілому довіряє антикорупційним органам, тож мали би працювати саме вони, – але суспільство хоче крові негайно.
І тут ми підходимо до другої проблеми.
Суспільство в цілому (а також певна частина політиків) вже вирішило, що ми перемогли на фронті. А значить, тепер ціна експерименту не така висока, і можна спробувати.
Це дуже, дуже велика помилка. Це омана.
Ми не перемогли, і наша перемога навіть ще не гарантована.
Сто років тому наші діди й прадіди впустили перемогу з рук. Не треба йти цим шляхом.
У перші дні вторгнення суспільство згуртувалося, зціпило зуби, замкнуло лави навколо держави, якій ніколи не довіряло, та навколо лідерів, рейтинг яких тоді впав до безнадійно низької позначки. Це було запорукою перемог.
Хочете розслабитися? Рано, дуже рано.
До речі, всі (всі!) чиновники воєнного часу будуть після війни сидіти в тюрмі. Бо вони порушили мільйон правил, процедур й настанов, щоб зробити неможливе, і зробили це. Коли йшли на службу, були свідомі цього. В їєрархії цінностей перемога стояла вище особистої свободи.
Суспільство має поставити перемогу вище будь-яких інших цінностей, аж поки вона не буде отримана. Бо якщо ні, то все решта неважливо. Якщо ні, то чиновники, громадські активісти та журналісти лежатимуть на узбіччі в однакових чорних мішках – бо це було перше призначення тих мішків.
Ми ще не перемогли.
Автоімунне захворювання сильно знижує наші шанси на перемогу.