Чому нас вчить кейс Арестовича?

Прошло трохи часу після трагедії у Дніпрі і після обурливих висловлювань «головного заспокійливого країни», то ж можна проаналізувати ситуацію спокійно і, сподіваюсь, без зайвих емоційних викривлень.

Перше питання – що сталося?

Друге питання – чим закінчилося?

Третє питання – і що з цього?

Одразу скажу, що не буду оцінювати поведінку Арестовича бо нічого нового не скажу, версій вже звучало вдосталь, а моя власна думка – це моя власна думка і вона навіть мені вже не дуже цікава. Зосереджу увагу саме на суспільній реакції та її причинах і механізмах.

Поїхали!

1. Що сталося?

В першу чергу критика суспільства – це реакція болі. Обурливість критиків Арестовича – це прояв шоку, гніву та страху від трагедії. Суспільство продемонструвало відторгнення самої ідеї співучасті «наших» у тій болі, яку нам спричиняють «чужинці». І тут Арестович з притаманною йому інтонацією цинізму та відстороненості був приречений отримати на горіхи від людей, для яких емоційна складова від трагедії значила більше, ніж раціональна складова.

По великому рахунку сталася помста суспільства своєму елітарному експерту. Арестовича стало настільки багато в усіх ефірах, а його думка стала настільки всеохватною і стосувалася настільки широкого кола питань, що це вже відверто дратувало все більшу і більшу частину населення. І, що важливо, велике значення мала відсутність емпатії експерта саме в момент найсильнішого страждання суспільства. Раціональний підхід у вигляді тлумачення версій події не має йти одразу після трагедії. Для цього необхідно витримати паузу. Чого Олексій Арестович робити не вміє.

2. Чим закінчилось?

В будь якому конфлікті завжди хтось щось втрачає, а хтось – набуває. Такими є умови гри з нульовою сумою. Соціальний конфлікт між конкретною персоною та уявною спільнотою (за Б. Аронсоном) і є такою грою.

Арестович втратив посаду. Правда посада ця – позаштатна. Тобто її фактично не має – немає формальних ознак посади (запис у трудову книжку, вислуга, статус держслужбовця, гарантована відпустка, вихідні та інше) та немає винагороди за посаду(зарплатні, окладу, відрахувань у пенсійний фонд). Але є статус! І це теж багато чого вартую. Як і втрата цього статусу. Тут, як кажуть, краще не мати честі, аніж публічно її втратити. Тобто Олексій Арестович втратив ніщо, але не можна сказати, що він нічого не втратив.

А хто є тим, хто отримав щось та що саме він (чи вони) отримали? Особливість такого типу конфліктів як раз і полягає в тому, що ніхто конкретний не отримує конкретну винагороду. Посада Арестовича не переходить до іншого кандидата. Втрата повноважень Арестовичем не надає повноважень комусь з його критиків. Винагорода розподіляється між усіма переможцями і набуває рис гомеопатичного засобу. Тобто переможці здобули ніщо, але не можна сказати, що вони нічого не здобули.

Виходить цікава картина. Перехід уявного статусу від одного до всіх, хоча ніхто з усіх не зможе скористатися цим статусом.

3. І що з цього?

А тут випливає декілька цікавих речей.

• Ситуація цього кейсу демонструє, що люди потребують від експертів не тільки і не стільки експертизи, скільки емоційного супроводу та турботи. Не завжди експерт має зосереджувати увагу на версії. Інколи необхідно бути просто емпатиком, а не експертом. І це не дуже гарна новина для експертизи, тому що демонструє тимчасову (я сподіваюсь що саме тимчасову, а не постійну) нездатність маси сприймати версії травмуючих подій з холодною головою. Тобто потреба у «заспокійливому» нікуди не поділася і замість одного Арестовича ми потребуємо іншого.
• Змінюється (хоча б і тимчасово) вимога суспільства до експертів. Зростає довіра до офіційних джерел інформації і зменшується довіра до непрофільних носіїв версій. Наскільки цей випадок має шанс перетворитися в тренд поки ще зарано казати, але початок дуже важливий. Експерти зараз виконують функції інформаційної еліти і така зміна настроїв взагалі визначає здатність суспільства до споживання корисної інформації.
• В котре актуалізується цінність етики та моралі. Етична оцінка вища за оцінку раціональну. Не всі версії слід озвучувати, тому що навіть версія може стати травмуючим фактором, який викликає бурхливу емоційну реакцію.
• Посилюється інститут репутації. Можна сказати, що репутація – це кримінально-виконавчий кодекс етики, це інструмент контролю низів над верхівкою, це ознака суб’єктності широкої маси у її взаємодії з елітарною складовою суспільства.

Тобто з одного доку ми все ще потребуємо арестовичів, але з іншого нам простіше ставити їх на місце. Чи це добре, чи погано – подивимось в майбутньому. А поки тримаймося. Війна триває.