Чому українцям так важливо дізнатись ім'я розстріляного воїна
Черговий злочин не залишає нас байдужими, ми не отупіли від горя та болю
Чому українці як божевільні включилися до досить безцеремонної гри вгадай ім'я загиблого героя? Чому ми в масовому порядку порушуємо межі чужого горя і перетворюємо ритуал визнання героїзму в поле детективного розслідування, з озвучуванням версій імен, посилань на горювання родичів і багаторазове обурення звірствами проклятих агресорів?
Як не дивно (чи може бути цілком закономірно) така наша поведінка обумовлена цілим комплексом вельми суперечливих з моральної точки зору речей. Відзначу кілька із них.
Перше – праведний гнів. Черговий злочин не залишає нас байдужими, ми не отупіли від горя та болю, ми, як і раніше, реагуємо, ми досі здатні відчувати чуже горе як своє. Щоправда, наша реакція найчастіше зовсім не раціональна і призводить до того, що нам необхідно добудовувати мозаїку злочину. Заповнити порожнечі. Нашої русофобії недостатньо і щоб відчути її в повну силу нам необхідна вся картина злочину. Безіменний герой є символічним, але не конкретним. І щоб зазнати ще сильнішого гніву ми потребуємо конкретного імені. Вбивство людини з конкретним ім'ям та прізвищем робить трагедію остаточною та посилює наш гнів. Тому потрібне ім'я.
Друге – повне співчуття. Складно виявити співчуття на повну силу по відношенню до безіменного героя. Парадоксально, але співчуття теж має ступінь прояву. І бажання відреагувати співчуттям на повну силу змушує нас добудовувати мозаїку своєї емоції. І знання імені людини, яка загинула так гідно, дозволяє завершити зведення конструкції співчуття і відкриває дорогу найсильнішим емоціям.
Третє – підтвердження цінності людини. Тут більше філософії та символізму, ніж психології та раціональності. Довгі століття Україна перебувала у полоні держави, основу якої становило повне знецінення людського життя. Мільйони українців, які загинули у сталінських таборах, або в бездумних атаках на ворожі позиції, або померли в безвісних селах від голоду – всі ці люди не залишили по собі жодної пам'яті. Я маю на увазі спогади про конкретних людей з іменами та долями. Нелюдська система не дозволила зберегти для історії їхню індивідуальність.
Навіть цифри людських втрат залишилися незрозумілими. Скільки загинуло? Сім мільйонів, вісім, дванадцять? Кривава імперія не лише пожирала мільйони життів, а й знищувала саму пам'ять про них.
У зв'язку з цим збереження імені людини, яка так героїчно прийняла смерть, стає найважливішою справою, не менш важливою, ніж прояв гніву по відношенню до агресора. Можливість дізнатися ім'я загиблого захисника – це протиставлення традиціям кривавої імперії, яка так старанно знищувала будь-яку індивідуальність.
Ось тому ми й ліземо за чужі персональні межі, тупцюємо по чужому горю. Тому що воно для нас не чуже, тому що нам теж треба відчути причетність та розділити свої власні страждання.
І так, безумовно така наша поведінка лише посилює страждання людей, які втратили своїх рідних. Хвора реакція хворого суспільства, якому теж боляче. У нас попереду ще багато таких ран і таких реакцій. Дуже багато.