Три речі, які тривожать в контексті обміну поміж Росією та Заходом

1. Легалізоване право на насилля

Даруйте, але якщо Путіну так легко забрати своїх шпигунів та вбивць, то це означає, що він і далі відправлятиме у західні столиці своїх шпигунів і вбивць. Для ліквідації неугодних. І це відкриває скриньку Пандорри… Ну і звісно це сигнал власним шпигунам і вбивцям: вас не кидаємо, якщо ви виконуєте накази і залишаєтеся вірними режиму.

Достатньо показово, як російські пропагандистські ЗМІ називають вбивцю Красікова «ліквідатором терориста», героїзуючи його образ. І як не соромляться розповідати, що Красіков – фсбшний подєльнік Путіна, який виконував його найкривавіші накази. Фактично, це зізнання в терористичній сутності російської влади вже навіть без прикрас.

2. Електоральна логіка, яка превалює над держаними інтересами та міжнародною безпекою

Очевидно, що цей обмін був потрібен Джо Байдену для виборчої кампанії. Зустріч і обійми американського журналіста Евана Гершковича, звільненого з російського полону, мав стати красивим і людяним елементом виборчої кампанії. І таки став ним, хоча вже в скарбничці Камали Гарріс, яка разом з Байденом перша обіймала Гершковича.

І те, що ціною цього був міжнародний злочинець Красіков, а також певний шок у столиці Німеччини, з якою Вашингтон домовився про звільнення Красікова, виявилося вже другорядним фактором. Бо картинка переважає сутність, І їй, виборчій картинці, програли інтереси міжнародної безпеки.

Хоч я жодним чином не знецінюю того факту, що США боряться за кожного свого громадянина і що тут йдеться про людську долю.

3. Захід починає вибудовувати стосунки з Росією поза українським контекстом

Цим обміном Захід продемонстрував, що має власні інтереси і переговорні позиції з Росією. І що війна в Україні, найбільша війна після Другої світової війни, розвʼязана Росією, може в цих стосунках не враховуватися. Росія тримає в заручниках тисячі українських полонених, жоден з них не став предметом цих переговорів.

Більше того, Захід визволив з полону російського режиму політвʼязнів, які вже з перших своїх публічних заяв починають керуватися знову таки не правовою, а саме електоральною логікою. Я про заяву Володимира Кара-Мурзи про необхідність розділити санкції проти росіян і проти російської влади, і росіянам їх помʼякшити.

Це загравання з потенційним електоратом, а це означає, що його розглядають як альтернативу путінському режиму і можливу наступну політичну владу в Москві.

Для мене це свідчення того, що Захід так і не зрозумів сутності російського імперського менталітету, де запит на «сильну і жорстоку» руку та, відповідно, перманентну війну, формує сам російський народ. І що ліберальні часи там ставалися саме в момент певного зламу і були винятком, а не правилом.

Тому я значно більше ставлю на умовного Патрушева, аніж на умовного Кара-Мурзи чи Навального… І це точно варто враховувати в сучасному контексті агресивності ядерної держави, виробляючи стратегію приборкання цього монстра.

І останнє. Цей обмін про те, що потепління можливе, що з Путіним готові домовлятися, а не карати, і що Захід обирає примирення, а не покарання. І це позиція слабкого, бо не покаране зло завжди повертається…

Ставки в цій грі – можлива третя світова війна…