Довга війна. Україна переживає важке випробування

Наприкінці літа в Україні традиційно розпочинався політичний сезон. Після Дня Незалежності – 24 серпня – політики поверталися до парламентської та іншої роботи, проявляли себе в різних медійних та публічних активностях. Проте цей звичний календар змінило широкомасштабне вторгнення росії, яке розпочалося 24 лютого 2022 року. Півтора року широкомасштабної війни дали шанс змінитися практично кожному, хто цього прагнув. На жаль, кремль практично вбиває щодня в Україні людей, які були та могли стати драйверами перетворень, проте виявився неспроможним вбити прагнення України бути незалежною.

Російсько-українська війна фактично стала війною за Незалежність України, хоч формально розпочалася понад 30 років після її проголошення в серпні 1991-го. Тепер ми знаємо, що правильно говорити про відновлення незалежності України, проте подібні нюанси будуть обговорюватися та дискутуватися після завершення бойових дій. Запекла та масштабна війна не лише демонструє спроможність Української держави до незалежного розвитку. Вона фактично завершує процес розлучення двох частин колишнього Радянського Союзу – метрополії та колонії. І тому є підстави сподіватися, що в нинішніх, визнаних світом кордонах залишиться лише одна учасниця найбільшої за масштабами війни в ХХІ столітті – Україна. На росію ж очікує шлях демонтажу імперських конструкцій та зміни власної ролі у світовій політиці. Проте про це ми ще поговоримо в майбутньому. І трохи нижче в тексті.

Мільйони громадян України довели після 24 лютого 2022 року, що незалежна Українська держава для них – не порожній звук. Процес мобілізації та повернення з-за кордону для участі в бойових діях, піднесення перших тижнів після початку широкомасштабної агресії, консолідація нації як така назавжди залишаться в скарбничці новітньої вітчизняної політичної історії. Навіть характер вимушеної української еміграції (наймасштабнішої в історії української нації та непередбачуваної за своїми наслідками) може бути корисним для майбутньої України, звісно, за певних векторів державної міграційної та гуманітарної політики. Буквально протягом 2–3 тижнів (прошу не вважати це цитатою з Олексія Арестовича) Україна з допомогою своїх громадян зруйнувала міф про себе як failed state. Міф, який насаджувався російською пропагандою роками та десятиліттями, міф, який можна назвати наріжним каменем політики кремля щодо України. Масштаб бойових дій, можливо, не дозволяє усвідомити цей факт, хоч насправді він є очевидним.

Україна як каталізатор зміни підходів Заходу до росії

Україна переживає випробування війною в статусі держави перехідної демократії з цілим букетом хвороб свого розвитку та невивчених уроків зі становлення держави в умовах трансформації економічного та політичного ладу. Попередній колективний досвід у цьому питанні був або невдалим (визвольні змагання 1917–1921 року), або геть нерелевантним (участь українців як мешканців європейських імперій у світових війнах). Сьогодні Україна здобуває досвід власної стійкості в протистоянні з ворогом, для якого знищення Української держави є одним із ключових геополітичних завдань. Ситуація потребує оригінальних підходів та вивірених рішень, без яких не лише наближення бажаної Перемоги є проблемою. Громадяни України довели, що з ними необхідно та потрібно вести діалог на рівних, мінімізуючи маніпуляції та пересмикування.

Витримавши перший удар, Україна вистояла та поступово перетворилася на каталізатор зміни підходів Заходу до росії. Нагадаємо, що кремль протягом десятиліть формував власний образ як передбачуваного (та вигідного) партнера для США та ЄС, демонстрував готовність до діалогу, проте проявляв себе час від часу. Мюнхенська промова путіна та агресія росії проти Грузії виявилися сигналами, які Захід відверто проігнорував, у будь-якому разі відповідь на ці кроки росії виявилася заслабкою. Напад рф на Україну проігнорувати неможливо через масштаб протистояння та його можливі наслідки для Європи. Саме тому Україна має позиціонувати себе як вістря в глобальному протистоянні Добра і Зла, позиціонуючи власну перемогу як можливість для цивілізаційного імпульсу щонайменше Європи. Завдання непросте, однак його виконання може забезпечити помітні дивіденди.

Москва часто програвала битви, проте вигравала переговори

Відтак варто наголосити, що гіпотетична, на рівні припущення поразка України відкриває росії не лише можливості повного домінування на пострадянському просторі, що буде полягати у швидкій зміні влади в низці республік колишнього СРСР. Подібний сценарій є драматичним викликом, оскільки забезпечує можливість кремля отримати оперативний простір для розширення масштабів власної агресії в Європі. Про це не варто забувати, з огляду на те, що Москва часто програвала битви, проте вигравала переговори. Впевнений, подібні розрахунки в керівництві рф існують і тепер.

Машина державного управління України проходить тест-драйв в умовах війни. З одного боку, окремі неефективні напрями та рішення є природним наслідком неготовності суспільства до широкомасштабного вторгнення. З іншого – зміни, які сталися після Революції Гідності в армійському, гуманітарному, інформаційному середовищі мають розглядатися як передумови майбутньої перемоги. Тому необхідно вже сьогодні систематизувати досвід та створювати підвалини для формування українського варіанту deep state, необхідного для повоєнної відбудови країни. У цьому питанні спостерігається прагнення ЄС стати оператором відновлення України, проте завершення бойових дій та заходи з процесу перебудови системи міжнародних відносин можуть проявити нових акторів (наголос на а, тобто гравців) у цьому питанні.

Атракціон геополітичної мімікрії

До речі, буде помилкою вважати, ніби росія не намагатиметься зачепитися за право існувати у євразійському просторі. Припускаю, що нам ще доведеться спостерігати атракціон геополітичної мімікрії з відомими та поки що невідомими політичними гравцями, які будуть переконувати в недоцільності дезінтеграції рф у нинішньому вигляді. Вони шукатимуть підтримку на Заході та Сході, будуть доволі переконливими, проте дозволити їм перемогти не можна. Збереження росії після поразки в російсько-українській війні спричинить швидке поширення бацили реваншу в державі, яка становитиме загрозу не лише найближчим сусідам, і це необхідно розуміти вже сьогодні. Про історичний досвід Москви свідчить кульбіт Сталіна, який розпочав Другу світову війну як союзник Гітлера, а завершив у таборі переможців нацизму, де його перебування не ставили під сумнів.

Масштаб завданих російською агресією Україні збитків та руйнувань не дозволяє припускати швидку нормалізацію відносин із рф. Подібного запиту сьогодні не існує, і про це потрібно говорити. Доцільно згадати, що примусова нормалізація відносин між Києвом та москвою останньо здійснювалася після поразок українських прагнень, тому необхідно шукати новий візерунок відносин. Зокрема, формувати спільний наратив Балто-Чорноморського регіону, створювати альтернативу «русскому миру», пропонувати, скажімо, «новий прометеїзм» у спільному польсько-українському виконанні.

Українці вже не будуть нацією гречкосіїв

Одним із головних підсумків російсько-української війни стане завершення процесу формування української політичної нації. Думаю, ніколи більше в сприйнятті світом українці не будуть нацією гречкосіїв, проте будуть позиціонувати себе як воїни. Перебіг бойових дій та характер втрат не дозволяє напевно спрогнозувати відмову від використання рудиментів проросійських наративів у політичному житті України. Однак відповідний електоральний сегмент буде мізерним. Проте не менш важливим виглядає недопущення стрімкого зростання популізму, реанімація запиту на швидкі рішення у виснаженому війною суспільстві. Це питання відповідальності не лише політиків, але й військових, волонтерів, активістів, елемент загального дорослішання політичної нації.

Ми не знаємо, коли закінчиться російсько-українська війна. Проте не маємо сумнівів у перемозі України та її впливі на довколишній світ. Впливі, який змінить систему безпеки та створить передумови для перетворень у Європі.

Джерело: Ukrajinský žurnál