Нове Розстріляне Відродження
«Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати...»
Віка пішла 1 липня. В день народження закатованого російськими окупантами Володі Вакуленка, чий щоденник вона власноруч розшукала – і опублікувала.
Так, ніби це Володя її покликав. Ніби його власних сил – його власної історії – було недосить, замало, щоб свідчити перед небом і землею на всі потомні віки про нове Розстріляне Відродження. (Я довго вірила, що цим разом ми його уникли – що заготовані москвинами при вторгненні «списки на знищення» для кожного міста, мобільні крематорії й мішки для масових могил пропали марно). Віка перша з-поміж нас усіх впізнала цей черговий елітоцид, назвала його на ім'я – в тій самій передмові до Вакуленкового Щоденника, котру сьогодні цитують усі:
«...збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.
Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину «Вальдшнепів» Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати...» (с)
І ось тепер ненаписані твори Віки Амеліної – в тому самому ряду. І вона – там, серед них: її зустрічають Куліш і Підмогильний, Хвильовий і Зеров, Симоненко, Горська і Стус... І Володя Вакуленко – крайнім з ряду.
Високого їй неба на цьому найвищому з платонівських бенкетів.
А нам усім – сил довести помсту до Перемоги.