«20 днів у Маріуполі». Фільм, що шокував світ

24 лютого 2022 року, за годину до того, як перші бомби впали на Маріуполь, туди приїхала група українських журналістів: фотокореспондент і оператор Євген Малолєтка, режисер і кореспондент Associated Press Мстислав Чернов та їхні колеги з Frontline і АР. Через тиждень вони залишилися єдиними медійниками в охопленому вогнем місті. Фото розбомбленого росіянами пологового, зроблені Євгеном Малолєткою, облетіли увесь світ.

Сотні, якщо не тисячі хвилин відео, знятих понад рік тому, знайшли своє продовження у стрічці. Фільм розбитий на дні від початку вторгнення і до складнощів із виїздом на неокуповану територію України, і супроводжується закадровим голосом Мстислава Чернова, який не тільки коментує події на відео, а й ділиться власними переживаннями.

Фільм дає відповідь на питання, як українські журналісти змогли не потрапити до лап росіян, де знаходили інтернет, щоби передати унікальні фото і відео та чому навіть під час повномасштабної війни для деяких маріупольців все було «не так однозначно».

«Я не хочу помирати»

Команда журналістів приїхала до Маріуполя, як зізнаються вони самі, за годину до початку вторгнення. «Ми були тут вісім років тому, коли Росія намагалася його загарбати. І, без сумніву, вона спробує знову», – говорить автор фільму Мстислав Чернов, чиї коментарі супроводжують весь фільм. Зйомки у перші хвилини – наслідки перших вибухів і перша мирна жителька, з якою поговорив автор. Перелякана жінка вибігла на вулицю і плачучи сказала російською: «Сын на работе. Куда мне бежать?». А потім продовжила українською: «Куди ховатися, куди мені бігти, скажіть, будь ласка?!».

Мстислав порадив їй сховатися у підвалі і сказав, що по цивільних не стріляють. «Не знаю, продовжити знімати, чи спробувати її заспокоїти», – коментує він.

Перші години війни. Величезна черга з автівок, що намагаються вибратися з лівого берега Маріуполя, ближчого до зони боїв, до безпечніших районів. Тоді ще у місті не було відомо, що швидко безпеки не стане кругом, оскільки росіяни наступають з усіх боків. Але ніхто, і самі журналісти також, ще не хочуть вірити, що це не чергове загострення на Донбасі, а початок повномасштабної війни.

Згодом журналісти зустріли саме цю жінку вже у підвалі і вона нагадала, мовляв, ви ж казали, що по будинках не стріляють, а у мій прилетіло. Мстислав Чернов перепросив.

«Немає наказу евакуюватися. Але дехто виїжджає. Справжніх бомбосховищ немає. Люди ховаються у підвалах», – констатує голос за кадром.

На третій день вторгнення місто почали оточувати. Виїхати до цього встигла лише чверть містян.

В укритті плаче дівчинка. Каже, що не хоче помирати. Ранком прокинулася від вибухів і зрозуміла, що почалася війна.

Окрім підвалів багатоповерхівок люди ховалися у фітнес-центрі Terrasport. Одна з жінок там зізнається, що прийшла виключно заради дитини. Інакше сиділа би вдома.

«Незрозуміло, за що усе це? Чим завинили люди, які просто жили? Я не розумію, що відбувається. Це просто якийсь треш», – каже вона.

В укритті – десятки жінок і дітей.

«Дивлячись на всіх цих дітей я думаю про своїх двох доньок, яким також довелося залишити свій дім. Новини надходять з усієї України. І я не можу позбутися відчуття, що з цим містом станеться щось жахливе», – ділиться Мстислав власними переживаннями і передчуттями.

«Нехай будуть прокляті хто це накоїв»

Декілька днів журналісти провели в одній із лікарень у Маріуполі. Тут були військові, які могли захистити, тут можна було підзарядити гаджети і укритися від обстрілів. І тут же – чи не найбільша концентрація болю і жаху, свідками яких стали журналісти.

«Швидка» привезла до лікарні чотирирічну Ангеліну. Бригада лікарів намагалася її врятувати, але не вдалося. Один з лікарів дав волю емоціям: «Покажіть цьому путінському х**у очі дитини! Так він «рятує». Добре, що ви, преса, це знімаєте». Інші лікарі не стримують сліз.

Лікарям стає все важче працювати. Проблеми з електрикою, інтернетом, починає бракувати ліків, знеболювальних. Морги переповнені, розповідають автори фільму. «Всі міжнародні журналісти, яких ми зустрічали у місті, його покинули», – каже у фільмі Мстислав Чернов. Журналісти мусять виходити з лікарні, аби зловити зв’язок і мати змогу передати до редакції фото і відео. Якщо на початку повномасштабної війни обстріли були переважно на Лівобережжі, то через тиждень під вогнем опинилося усе місто.

Швидка забрала з багатоквартирного будинку жінку з пораненнями після вибуху. Лікар розповів про пожежу у дворі, займання автомобілів і багато уламків. Російська Федерація каже, що не стріляє по цивільних. Але лікар впевнений, що у тому дворі були тільки цивільні. Жодного військового.

16-річний хлопець грав з друзями у футбол біля школи №29, коли почався обстріл. Хлопцю відтяло ноги. Лікарі врятувати не змогли. Над померлим ридає батько.

«Як хвороба війна охоплює усе місто», – міркує за кадром Чернов. Морги переповнені. Комунальники ховають людей у братських могилах:

«Я не знаю, хто винний, хто правий, хто це все розпочав. Але нехай будуть прокляті, хто це накоїв», – каже один із них. Ймовірно, не всі в окупації наважувалися казати на камеру, хто винен.

Один із лікарів пропонує журналістам спуститися до підвалу. Там показує багато трупів – це ті, кого медики не змогли врятувати. Тіла не поховані, просто загорнуті в одяг, простирадла.

Лікарі працюють без електроенергії, води і опалення. Кажуть, що є «нюанси» із забезпеченням, не вистачає анальгетиків. Хтось перебуває на робочому місці тиждень без перерв, хтось довше.

Раптом до відділення забігають чоловік із дитиною на руках, і за ними жінка. «У нього кров на голові, що робити?», – кричить вона. Дитина на руках – це Кирило, йому 18 місяців і він не дихає. Лікарі роблять масаж серця, намагаються повернути до життя, але зусилля марні: малюк помер.

Далі сталася трагедія, яка набула неабиякого резонансу завдяки відео, що його вдалося зняти і передати команді міжнародних журналістів, разом з українцями. Росіяни скинули авіабомбу на пологовий будинок. У фільмі кадри з місця подій переплітаються із заявами російських пропагандистів і високопосадовців, таких як глава МЗС Лавров, чи посол РФ в ООН Небендзя. Вони говорять про українські фейки у той час як журналісти на власні очі спостерігають увесь цей жах.

«Знімайте, як нас українська армія бомбить»

«Що більше люди розуміють, що потрапили у пастку, то більше вони впадають у відчай», – ідеться в оповіді фільму. На кадрах мародери грабують магазин. Продавчиня або власниця намагається спинити крадіїв. Зупинила чоловіка з м’ячом.

«Ти зараз будеш у м’яч грати? Ви люди чи звірі? Куди ви сюди лізете?»,  – обурюється вона.

За декілька секунд у кадрі з’являються військові, вони також кричать людям припинити грабунок і закликають об’єднатися

«Це ж ваш будинок, навіщо ви грабуєте? Вам же тут жити!», – кажуть вони.

«Коли ми були у лікарні, лікар сказав мені: війна як рентген. Хороші люди стають кращими, а погані – гіршими, – мовить голос за кадром. – Але ж причини не тільки у відсутності їжі і води. Це ізоляція, неможливість зв’язатися з рідними, дізнатися, що відбувається в інших містах».

Люди заряджають телефони від генераторів не для того, щоби зателефонувати комусь – за повної відсутності зв’язку ця розкіш уже не доступна. Заряджають, аби користуватися ліхтариками.

В об’єктив потрапляє заплакана жінка з речами. Вона питає, що ж це таке відбувається, що їй доводиться полишати власний дім. Відмовляється визнавати, що хтось свідомо намагається знищити її саму і її житло. Відмовляється представитися. Чоловік за нею відмовляється сказати щось на камеру і посилає журналістів «на х**».

Здавалося б, цілком логічно зараз хотіти розповісти усьому світу про беззаконня, яке вчиняє над ними Росія. Та вочевидь, пропаганда зробила свою справу. І не всі можуть повірити, що Росія – агресор, навіть якщо цю агресію бачать на власні очі. До того ж роки роботи російських пропагандистів, які після 2014 р. часто приїздили на зйомку на окуповані території акурат перед обстрілами, даються взнаки. І для частини людей особа з камерою – ворог за умовчанням.

 «Я розумію їхню злість. На їхню країну напали. Це наша країна також», – коментує Чернов. 

Журналісти спілкуються з групою місцевих, які ховаються в укритті.

«Знімайте, як нас українська армія бомбить», – говорить чоловік у чорній куртці з каптуром.

Втім були і ті, для кого було очевидно, хто і на кого напав. Жінка у підвалі плаче і розповідає, чого хоче найбільше.

«Додому хочеться, на роботу хочеться. Місто шкода, людей шкода. Дітей шкода», – примовляє вона. На питання, чи має для неї значення, кому належатиме місто, відповідає: «Я не хочу, щоби воно Росії належало. Я не хочу жити у Росії, я хочу жити в Україні. Не хочу ніякої тут Росії, не хочу. Зовсім не хочу. Ані трохи не хочу»

Шлях додому

Тим часом фронт наближається і для українських журналістів виникає небезпека, що росіяни зайдуть у лікарню і їх знайдуть. Російські танки вже видно з верхніх поверхів. Працюють снайпери, які уже поранили на виході з лікарні одну з медикинь. Журналістам вдається зафіксувати, як один з танків повертає башту і стріляє просто по багатоповерхівці. Ці кадри також облетіли світ і стали доказом того, що росіяни свідомо знищують цивільних.

Стає очевидним, що солдати, які перебувають у лікарні, не зможуть нічого зробити, коли росіяни зайдуть. А це лише питання часу.

Журналісти знайомляться з поліцейським на ім’я Володимир, який каже, що хоче зробити заяву. Записують у два дублі, українською і англійською мовами:

«Російські загарбники скоїли тяжкий злочин. Вони завдали удару по центру Маріуполя. Вони зруйнували пологовий будинок. Російські війська здійснюють воєнні злочини», – каже він.

Поліцейський звертається по допомогу до світової спільноти. Він також показав журналістам єдине місце у Маріуполі, на проспекті Будівельників, де ще пробивався інтернет і звідки вони змогли передати відео, розбиті на короткі ролики по 10 секунд. Це дало змогу продовжити роботу і передати фото і відео до редакції.

«Володимир сказав, що кадри з пологового будинку змінять хід війни. Але як більше смертей можуть щось змінити?», – коментує Чернов.

Тим часом у лікарні продовжують працювати медики. Хірурги перевантажені, їм бракує знеболювальних. Тут же народжують жінки, які вижили у розбомбленому пологовому.

«Лікарня стала прихистком для тих, хто втратив житло, або кому страшно перебувати у підвалах. «Прийшли до брата, всі разом. Щоби не так страшно було. Спустилися до підвалу. З дітьми, жінками пішли до підвалу. І прилетів снаряд у двір. Нас засипало у погребі. Двох дітей не врятували. Дівчинку семи років і хлопчика п’яти років. Що вам розповісти? Що ми два тижні у пеклі?», – розповідає жінка, яка тепер живе у лікарні.

Команда журналістів розуміє, що далі не може залишатися у Маріуполі і слід шукати можливості виїхати. Це надзвичайно складно, оскільки місто уже оточене, усі виїзди контролюють росіяни.

«Якщо росіяни вас спіймають, то вони змусять сказати, що все, що ви опублікували, було брехнею», – каже поліцейський Володимир.

З редакції надійшла інформація, що з міста гуманітарним коридором їхатиме колона у супроводі Міжнародного комітету Червоного Хреста, до якої слід доєднатися. Володимир запропонував скористатися його автомобілем, на якому він вивозитиме і свою родину. Журналісти погодилися.

«Ми з Володимиром проїжджаємо 100 км окупованої території, 15 російських блокпостів. Камери – під сидіннями», – мовить автор фільму. На світанку автомобіль із поліцейським з родиною і журналістами наздогнав колону Червоного хреста.

«Я подякував офіцерові за те, що вивіз нас. Він відповів: дякую, що розповіли історію цього міста», – завершив свою розповідь Мстислав Чернов. 

Михайло Глуховський, «Главком»

Фото наданi Міжнародним фестивалем документальних фільмів DocudaysUA