«Війна химер». Кіноісторія про Донбас, життя, смерть та любов

Фільм «Війна химер» українських режисерок Марії і Анастасії Старожицьких потрапив до конкурсу європейських документальних фільмів Одеського міжнародного кінофестивалю, який триває цими днями у Південній Пальмірі. Після успішної прем’єри фільму на цьогорічному весняному фестивалі Docudays у Києві, в Одесі фільм боротиметься за перемогу у своїй категорії ще з сімома конкурентами, зокрема, з іншою українською стрічкою «Головна роль» Сергія Буковського. Проте Старожицькі скромно заявляють, що перемога не є їх головною метою. Режисерки хочуть, аби їхня робота привернула увагу до проблеми не розслідування причин Іловайського котла і з’явилися гроші на наступні зйомки.

«Війна химер» - художній фільм, знятий на документальному матеріалі. Принаймні так його позиціонують авторки. Стрічка про війну і любов, стосунки добровольця на позивний «Лавр» і його дівчини на ім’я Анастасія, яка веде щоденник і записує свої роздуми та думки свого нареченого про пережиту війну. Режисерки називають свою роботу універсальною історією стосунків молодих людей, яка притаманна будь-якій війні.

Головний герой, повернувшись з війни розмірковує взагалі про доцільність війни. Але якщо фільм - це універсальна історія стосунків і трансформації ставлення до війни, то невже всі добровольці, взявши до рук зброю і зазирнувши в очі смерті, кардинально змінили погляд на колись ухвалене рішення піти на фронт? На ці та інші запитання «Главком» шукав відповіді в бесіді з режисерами.

Анастасія та Марія Старожицькі

Ваш фільм знімався протягом 2014-2015 років. У чому бачите різницю того часу, коли йшли активні бойові дії, і нинішнього тривалого затишшя на фронті? 

Марія Старожицька: У фільмі є певна відповідь на запитання про те, що змінилося після подій 2014 року, після того, як добровольці пішли на фронт і очікували, що з дня на день вони дійдуть до кордонів й визволять Україну. Вони ж бо прощалися з рідними всього на кілька тижнів, вважали, що короткострокова війна є продовженням Майдану. Мовляв, як швидко закінчився Майдан, так швидко мала би закінчитися і війна.

І коли головні герої фільму «Лавр» і Настя поїхали на війну в 2015-му, то «Лавр» тоді так і сказав: це уже не та війна. Пам’ятаю, ми поїхали на Великдень до Пісків. Було оголошене перемир’я, але обстріли не припинялися, вони були дуже жорсткими. Так чи інакше, характер війни змінився з часом. У фільмі ми проживаємо певний відтинок часу, який був у нашій історії.

Ваша стрічка нагадує традиційне українське поетичне кіно, ви використовуєте у ньому багато порівнянь, узагальнень. Таким був задум?

Анастасія Старожицька: У нас не було мети зняти поетичне кіно, як не було і фільму, на який ми орієнтувалися. «Війна химер» народилася з розмови двох людей. Був написаний текст, під який ми підбирали відео. Свою роботу під час зйомок називали кінощоденниками, бо такою були історії за формою. Настя пересувається по відлунню війни й веде свій щоденник, а «Лавр», який бере безпосередню участь у бойових діях, пише свої сторінки цього щоденника.

Марія Старожицька: Певна поетичність з’являється від того, що наші персонажі є людьми, які образно мислять. Закадровий текст – це майже дослівний запис того, що «Лавр» і Настя говорили насправді. Тому це - художній фільм на документальному матеріалі. Всі рефлексії «Лавра» щодо загиблого побратима, щодо загиблих друзів, щодо того, як він почувається в цьому світі, щодо того, що він лишився поміж двома світами – це все він справжній, він такий як є.

У фільмі багато відеоматеріалу, знятого операторами різних ЗМІ. Як збирали все докупи?

Анастасія Старожицька:Ми знайомі з усіма людьми, які потрапили до нашого фільму. Є відео у фільмі, які сам «Лавр» знімав, коли безпосередньо йшли бойові дії. Цікавий факт, що коли він виходив з оточення, то свою флешку з цим відео, викинув про всяк випадок. Для того, аби при триденному виході з оточення в разі потрапляння в полон у нього це відео не знайшли. Він знає, куди викинув, нині ця флешка десь лежить у землі на Донбасі. Коли завершиться війна, сподіваємося її знайти. Коли вже робили фільм, постала потреба знайти відео виходу хлопців з оточення. Проте відео такого не було, довелося відтворювати ті події. Під час війни загинув «Літак», який також є у нашому фільмі. Його побратими, Максим Фіногін («Лекс») і Олексій Фокін («Заноза») пройшли полон і змогли зберегти флешку, на яку самі знімали відео допиту російських полонених танкістів, які розповідають, що зайшли на територію України. Флешку у резинку спортивних штанів зашили і таким чином зберегли. Звичайно, цим наражалися на смертельну небезпеку. Макс Дондюк і Макс Левін також знімали фото і відео, їхні роботи є у фільмі. Вони були на передовій разом із бійцями батальйону «Донбас». Але, наприклад, вихід з оточення – це наша реконструкція. Ще трохи відео надали нам друзі з різних ЗМІ, за що їм велика подяка.

«Лавр» після виходу з полону і повернення додому переймається філософським питанням: а за що ця війна? Якщо «Лавр» є уособленням добровольця, то невже всі добровольці не розуміли, куди йдуть і за що воюватимуть?

Анастасія Старожицька: Не в тому річ. Річ в тому, що добровольцям притаманні думки про смисл того, чого вони там. Так сталося, що ці хлопці, взявши до рук зброю, військовими не стали в підсумку все одно. Принаймні, більшість із них. Яка відмінність військових від добровольців? Перші мають обов’язково слухатися наказів, а другі... Виявилося так, що добровольці самі думають про те, що їм робити і як. Тобто вони не підпорядковані військовій дисципліні, яка притаманна солдатам. Ці люди пішли на фронт зі своєю філософією і повернулися з нею, звичайно, змінившись. І це не тільки про «Лавра» мова, це мова про його побратимів, які пішли на фронт у складі батальйону «Донбас». Головний герой нашого фільму думає, що краще би люди не воювали, а мірялися, хто більше дерев на планеті посадить. Тобто він вийшов з війни не з бажанням руйнувати, а з бажанням створювати.

Марія Старожицька: Ось в цій «Іловайській трагедії», або як її ще називають, «Іловайській зраді», «Іловайській битві» хлопці, які залишилися живі й вийшли з оточення, хочуть знати, хто ж винен у тому, що сталося? Нині саме це для них найголовніше питання – розслідування тієї трагедії. Досі немає результатів, а воно ж у них болить. Нашим фільмом ми хочемо про це постійно нагадувати. Ми присвятили наш фільм Вадиму Антонову на позивний «Літак», якого ми знали з Майдану. Хочемо своїм фільмом всюди і завжди нагадувати про ті події, наголошувати на необхідності розслідування.

Наш фільм – це універсальна історія про війну, кохання і смерть. Ми ніде у стрічці не називаємо нічого конкретно: ані населені пункти, ані приналежність хлопців до того, чи іншого батальйону, ані їхніх імен, лише позивні. На самому початку картини є кадри навчань хлопців із розвідроти у Нових Петрівцях. Ці всі красиві люди згодом загинули від пострілу танка. «Восьмий», «Бані», «Бірюк», «Тур», «Ахім», «Ред», яких ми знали особисто, яких «Лавр» згадує у фільмі.

В Україні людей, які виступають із закликами проти війни, часто звинувачують ледь не у зраді. Ваш фільм виглядає антивоєнним. Чи не критикували вас за це? 

Ми не обирали, не вишукували героїв «для балансу». Ми знімали універсальну історію для будь-якої країни, для будь-якої війни. На будь-яку війну ідуть молоді хлопці, на будь-яку війну їх проводжають кохані, з будь-якої війни вони повертаються не такими, якими туди йшли.

Посттравматичний повоєнний синдром – це дуже страшна історія, розуміння людей є дуже важливим особливо у цій ситуації. Ми у стрічці розповідаємо те, що пережили самі, і більше нічого.

В українських добровольців у вашому фільмі відкриті обличчя. Однак під час війни це може бути небезпечно…

Анастасія Старожицька: Бійці, яких ми знімали, погодилися, що їхні обличчя потраплять стрічку. Тобто вони погодилися взяти участь у фільмі, а не у випуску новин. Картина ж виходить через кілька років після зйомок, тому не було жодної небезпеки, що їх відкритістю скористаються вороги. На початку фільму йдеться про хлопців, які готуються в Нових Петрівцях, це розвідувальна рота. За три місяці опісля вони загинули від пострілу танка, перебуваючи в одній пожежній машині. Тоді вони були в колоні, яка виходила з Іловайського котла. Був серед них боєць на позивний «Ахім», який не хотів показувати своє обличчя. На нашому відео він був у балаклаві. Потім, після його загибелі, коли ми познайомилися з його сім’єю, виявилося, що відео, яке у нас є, взагалі єдине: так сталося, що раніше хлопця ніхто не фільмував. А відео – це ж пам’ять.

Марія Старожицька: У нас ніде немає назви батальйону «Донбас». Прямо не ідеться про Іловайський котел. Тобто у фільмі географічні назви є, але жодної розповіді про конкретну битву, конкретну місцевість, конкретний батальйон, де саме перебувають військові, немає. Ми свідомо ішли на те, аби зробити історію хлопця і дівчини, які пройшли війну, універсальною для будь-якої війни, для будь-якого світу.

Чи спілкуєтеся з героями стрічки після завершення роботи над нею, як змінилося їхнє життя?

Марія Старожицька: До війни вони були затребувані, від них залежала доля країни (наприклад, участь у Революції гідності). Після того, як вони повернулися, виявилося, що бійці опинилися сам на сам з сім’ями загиблих побратимів. Вони тепер на себе перебрали той біль втрат.

Анастасія Старожицька: «Лавр» тепер каже, що в нього не одна мама, а більше. Мами загиблих побратимів тепер кличуть синами тих, хто лишився живий. І вони мають бути для всіх синами, які допомагають, а не яким допомагають.

Марія Старожицька: «Лавр» зараз з іншими побратимами будує під Івано-Франківськом реабілітаційний центр «Бандерівський схрон». Допомагають іншим, подібно до того, як допомагають анонімним алкозалежним. Тобто сам виліз із цього і далі іншим допомагаєш. Разом з Ігорем Чернецьким (Ігор Чернецький – боєць АТО, волонтер, голова правління громадської організації «ФОНД Руху Михайлівський», - «Главком») хлопці будують цей центр. Вони збирають доброчинні внески, весь час держава їм відмовляє, пояснюючи, що й так багато реабілітаційних центрів. А те, що державні центри не надають якісної допомоги, про це ніхто не говорить. Розумієте, ветерани йшли на війну з метою продовжити справу Майдану. Вони повернулися, і виявилося, що країна не змінена.

Ви наполягаєте на універсальності, волієте не ототожнювати стрічку з конкретними людьми, військовими підрозділами чи локаціями. Та виходить, що все ж таки це фільм саме про батальйон «Донбас»?

Анастасія Старожицька: Якби це був суто художній фільм, то не було би цих шевронів «Донбас» на рукавах, або можна було би й інші шеврони почепити. Але у документальному матеріалі є конкретний шеврон, конкретний батальйон, художніми засобами збалансувати ми не можемо. Ми ж знімали те, що бачили. Звичайно, конкретні шеврони можуть викликати в українців, які обізнані з темою, якісь певні позиціонування.

Марія Старожицька: Ми хочемо показати наш фільм на передовій. Чекає на нас кіноклуб у Бахмуті. Плануємо поїздити по тих місцях, де ми знімали це кіно, починаючи зі Слов’янська. Тобто через три роки ми приїдемо туди, де знімали. Хочемо також повезти фільм у ті міста і містечка, звідки родом наші друзі, які загинули. Хочемо показати картину їхнім друзям, рідним. На всіх показах, на усіх фестивалях ми говоритимемо про те, що ми вимагаємо розслідування Іловайської трагедії.

Ваша стрічка в конкурсній програмі Docudays була єдиним українським фільмом з-поміж восьми…

Анастасія Старожицька: Ми дуже вдячні кіноекспертам DocudaysUA, вони наші хресні батьки у світі кінематографії. Це абсолютно фантастична команда однодумців, щиро закоханих у кіно.

Марія Старожицька: Нині ж нас відібрали в європейський конкурс документальних фільмів Одеського кінофестивалю. Показ нашого фільму відбудеться 18 липня. Окрім нашої стрічки, там бере участь ще один український фільм, картина Сергія Буковського, його показ відбувся 16-го.

Мета – перемога?

Ми свідомо ставимо собі за мету не перемогу, а пошук можливостей для продовження роботи, нових зйомок. У нас є проекти нових фільмів, серед них і документальні, і художні.

Про які стрічки йде мова?

Марія Старожицька: Наступним буде художній фільм про те, як у зоні бойових дій двох режисерок, які там щось знімають, сприймають як наводчиць. Потім їх у підвалі допитує контррозвідник. Мовляв, навіщо знімати правду про війну, бо правда про війну нікому не потрібна. А вони йому розповідають про весь їхній шлях до цього моменту: ще до початку Майдану вони вигадували сценарії, які життя випереджувало…

У «Війні химер» героїня Анастасія вже після завершення бойових дій розмірковує про поранених, ціну війни, питання життя і смерті. Ці міркування дисонують з тлом мирного життя тоді ще Дніпропетровська, по якому йде дівчина. Проте кадрів цих самих поранених воїнів, які у лікарнях, глядач так і не дочекався. Чому обійшли цю тему?

Марія Старожицька: Так, була спокуса вставити такі кадри. Ми поїхали до  Дніпропетровська у шпиталь до побратима Михайла Савульчика («Ельфа»), якого було поранено на війні. Так от, ми йому всім, чим могли, допомагали у Дніпрі. А відео з ним у лікарні ми у кінцевому монтажі прибрали з фільму. Відмовилися від цього, бо не хотіли спекулювати на емоціях.

Які ще «сильні» моменти не потрапили до фільму, від чого відмовилися?

Марія Старожицька: Фосфорна бомба, коли детонує, нагадує салют. Це красиве видовище, але від такого «салюту» у фільмі ми також вирішили відмовитися. По тій дорозі, якою їдуть бійці, на узбіччі лежать трупи. Ми від цих кадрів також відмовилися. Все це для того, аби уникнути маніпуляцій, гри на почуттях. Є у нас відео з психічної лікарні у Слов’янську, яку обстрілювали з двох боків. Нам розповідали, як хворі під час нальоту снарядів рятувалися, не розуміючи, що відбувається. Цього також немає у стрічці. Нам важливо було зробити акцент саме на стосунках двох людей і їхніх розповідях.

Анастасія Старожицька: Відео, яке не увійшло до фільму, по хронометражу приблизно дорівнює цьому фільму.

Коли і де глядач зможе побачити ваш фільм після Одеського кінофестивалю?

З 14 вересня відбуватиметься всеукраїнський прокат восьми стрічок Docu/Хіт від фестивалю DocudaysUA, серед яких буде і наша картина. Після цього шукатимемо можливості возити фільм далі по Україні до тих міст і містечок, до яких не доїде фестивальний прокат.

Якби була можливість, щось би змінили у фільмі?

Марія Старожицька: Наш фільм – це печворк (patchwork), тобто зібрання зі шматочків матеріалу в одну історію. Якби ми із самого початку спеціально хотіли зробити Настю і «Лавра» героями, то мали б у фільмі набагато більше розповідей про їхні стосунки.

Анастасія Старожицька: Коли ми знімали все наше відео, ми не планували тоді ще стрічку. А коли вирішили, що буде фільм, не було можливості вже щось змінити, дозняти чи перезняти.

Родичі загиблих хлопців знають про те, що ви зняли фільм?

Марія Старожицька: На прем’єрі був син «Ахіма», син «Тура», мати «Реда», дружина і донька «Літака». Вони всі знають про наш фільм, принаймні більшість родичів. Стрічку хочеться показати навіть не так рідним бійців, як сусідам, простим мешканцям тих населених пунктів, куди ми поїдемо. Аби люди знали про своїх героїв.

Михайло Глуховський, «Главком»