Голова Держкіно Пилип Іллєнко: Глядач не готовий споживати таку кількість українських фільмів

Починаючи із 2015 року в Україні спостерігається бум у галузі кіновиробництва. Якщо раніше знімали в кращому випадку декілька стрічок за рік, то зараз мова іде про десятки фільмів, які показують в кінотеатрах, на телеканалах, які беруть участь і перемагають у міжнародних фестивалях. Успіх «Кіборгів», який встановив рекордну касу для українського кіно (трохи більше 23 млн грн) за минулий рік побито кілька разів. Останні рекорди за комедіями «Скажене весілля» (близько 55 млн грн) та «Я, ти, він, вона» (біля 70 млн). Загалом же у 2018 році в широкий прокат вийшли 35 повнометражних українських фільмів.

2019-й обіцяє бути не менш продуктивним. Україна в очікуванні прем’єри вже цієї зими художнього фільму «Стус», який отримав резонанс ще до свого виходу. Не меншу цікавість викликають стрічки «Гарет Джонс», про валійського журналіста, який повідомляв світові про голодомор в Україні, і «Довбуш» - один із найдорожчих фільмів в історії українського кіно.

В інтерв’ю «Главкому» голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко розповів, чому попри позитивну тенденцію розвитку кіновиробництва до України поки не поспішають топові голлівудські зірки, як Україна від повного занепаду за кілька років підійшла до загрози перевиробництва, та скільки ж насправді потрібно грошей для якісного кіно.

2018 рік знову став рекордним для вітчизняного кіновиробництва. Чим він запам’ятався для вас?

Так, останнім часом у нас кожен наступний рік можна назвати рекордним, тому пропоную вигадати якийсь інший термін. Проривом в українському кіно називали 2017 рік. Таким був і 2018-й. Все це результат роботи в тому числі й за попередні роки, бо кіно не з’являється одразу, це досить довгий процес. В середньому, фільм знімається 1-2 роки. Тому для того, щоб тепер так масово виходили українські фільми в прокат, треба було розпочати їх виробництво в 2015-2016 роках. Саме наприкінці 2015 року відбулося збільшення фінансування кіновиробництва, саме тоді ми запустили багато нових проектів. І от з того часу фінансування українського кіно кожен рік зростає. А коли починаєш регулярно поливати город, там починають бурхливо розвиватися різні форми життя. 

В цифрах цей врожай як виглядає?

Можу розповісти на прикладі повнометражних художніх фільмів. Торік за підтримки Держкіно завершилося виробництво 26 стрічок. Для порівняння: в 2017 році їх було 17, у 2016-му – чотири, у 2015-му – три. Тобто з 2015 до 2019 роки цей показник збільшився практично у дев’ять разів. 

І це лише ті проекти, які реалізовувалися за участі Держкіно?

Так, ці цифри стосуються лише тих фільмів, що були створені за підтримки Держкіно. Проте це не означає, що всі вони вже вийшли в прокат, деякі вийдуть цього року. Всього у 2018 році в широкий прокат вийшли 35 повнометражних  українських фільмів.

Минулого року Держкіно з держбюджету було виділено трохи більше 500 млн грн. Цього року передбачено близько 521 млн. Цього достатньо?

Загалом на минулий рік сума фінансування на всі програми Держкіно, окрім видатків на адміністрування апарату, становила трохи більше 505 млн грн. При цьому невитраченими залишилися тільки 236 тис. грн, з яких 200 тис. були закладені на вручення премії Довженка, яка, на жаль, не була присуджена комітетом премії, а 36 тис. залишилися невитраченими за програмою підтримки промозаходів. За програмою ж підтримки кіновиробництва, план виконаний на 100%, тобто все сплачено до копійки, і це вперше за історію існування Держкіно. Ми дуже пишалися, коли цей показник у 2017 році сягнув менше 1% від планового, бо до того були по 5 і більше відсотків невиконання. Про 2014 рік, коли був секвестр бюджету, я взагалі мовчу. Цей показник є одним із найважливіших для аудиторів: чи здатні ми ефективно витратити всі кошти, закладені бюджетом?

Часто вас тепер перевіряють?

У нас перевірки постійно, це вже як національний вид спорту. Здається, всі контролюючі органи нас вже перевірили. Якщо говорити про останні півтора року, то тут побували і Рахункова палата, і Державна аудиторська служба, і НАЗК.., а ще ж постійні запити та інші форми перевірки і контролю.

І які висновки у аудиторів?

Ну, бачите, ми ж з вами спілкуємося (усміхається). Насправді, якщо б подібний аудит проводився у приватній сфері економіки, то таких аудиторів навряд чи хтось наймав би на роботу. Тому що картина світу у викладенні аудиторів слабо корелюються з реальністю. Я маю на увазі, що дані про українські фільми, кількість глядачів, що йдуть на українські фільми, нагороди на фестивалях… все це описується в аудиторському висновку одним абзацом. Загальною фразою, на кшталт «є там якесь зростання». А все решта – це спроба використати грандіозний масив якихось напівмертвих норм, які регулюють бюрократичні процеси, що іноді доведені до абсурду, і їх просто неможливо виконати у повному обсязі. А деякі так заховані, що про них можна навіть не здогадуватися. І цей документ вихоплює аудитор, як індіанець – свій томагавк, і каже: «ось є такий «папірець», норми якого вами не виконані». Тобто формалістичність цих перевірок просто зашкалює. До того ж, їх проводять люди, які не є фахівцями у галузі. Тобто вони звертають увагу на цифри, абсолютно не усвідомлюючи їхню природу, не розуміючи того, що ми маємо справу з доволі складною субстанцією. Кіно – це креативна індустрія, де основна додана вартість залежить від людського інтелекту і таланту. І тому є дуже багато суб’єктивних факторів і ризиків, які неможливо спрогнозувати.

Завжди у висновках аудиторів є зауваження. Чим найбільше дорікнули Держкіно?

Наприклад, що ми неефективно використовуємо кошти, тому що є фільми, запущені у виробництво в 2008 році, які ми не можемо завершити. Але яким чином ми можемо завершувати фільми, якщо цей процес був «завалений» ще в результаті фінансової кризи 2008 року? Коли перевірка проводиться у 2018 році, мені, м’яко кажучи, дивно взагалі чути такі претензії. Увесь цей колапс відбувся за п’ять років до мого призначення на посаду голови Держкіно. І тут приходить перевірка, яка пише про неефективність використання коштів. Це виходить за межі здорового глузду.

Понад 500 млн грн для Держкіно – це не вся сума, яку виділяє держава на індустрію.

Звичайно. У 2018 році трохи менша сума була у розпорядженні безпосередньо Міністерства культури, яке проводило свій конкурс. Але на цей рік Мінкульту виділено 50 млн на завершення тих фільмів, які вже були запущені у виробництво. Окрім того, значні кошти виділено Українському культурному фонду, ці гроші також підуть на кіно. У бюджеті немає про це окремого пункту, але коли їм виділялися ці гроші, було сказано, що вони на кіно.

«Більш-менш регулярно в кіно в Україні ходять близько 2 млн людей»

Отже, якщо всі ці гроші звести в одну суму, вийде понад мільярд. Чи доречно ці гроші розкидати різним розпорядникам?

Особисто я не вважаю таку практику максимально ефективною. Адже який сенс надавати певній інституції велику суму, якою треба розпорядитися протягом року, якщо у неї немає нормативно-правової бази, яка б визначала, як це робити? Як проводити творчі конкурси, як їх оцінювати, які мають бути документи, яку звітність мають надавати виконавці? Крім того, немає достатньо фахівців, які б могли займатися цим процесом.

В Україні є інституція, яка впродовж багатьох років фахово цим займається. Більше того, розроблений відповідний галузевий закон, який передбачає, що саме ця інституція (Держкіно) має фінансувати ті чи інші види державної підтримки кінематографії.

Але акцентувати увагу я хотів би на іншому. На мою думку, помилкою є фінансування тільки виробництва фільмів. Коли ми писали Закон «Про державну підтримку кінематографії в Україні», який був ухвалений Верховною Радою в 2017 році, то передбачили у ньому підтримку всіх ланок кіновиробництва. Але фактично левова частка фінансування все одно йде на виробництво контенту. Сьогодні ми говоримо про 26 повних метрів, які створені протягом 2018 року за підтримки Держкіно. І цього більш ніж достатньо на даному етапі.

По-перше, для ринку цього достатньо. По-друге, немає в Україні настільки багато виробничих ресурсів. І технічно, і з точки зору фахівців, індустрія не готова до виробництва такої кількості якісного контенту, і глядач не готовий споживати таку його кількість. Просто порахуйте. У році 52 тижні, і навіть студія Disney не робить прем’єру щотижня, хоча і йде до цього. Це при тому, що вона розпочала свою роботу в першій половині ХХ століття і йшла до цього результату тривалий час. А ми хочемо ось так взяти і виробляти по 50 фільмів на рік, щоб кожного тижня була прем’єра. У нас немає стільки глядачів, які б ходили в кіно кожного тижня. Є близько 2 млн людей, які ходять більш-менш регулярно, а в середньому, кожен українець ходить у кіно менше ніж раз на рік. Крім того, у нас немає фахівців, які б виробляли таку кількість фільмів. 

Отже, чи можемо ми говорити, що зафіксовано перевиробництво?

Ні, ми ще не зафіксували перевиробництво, але є ризик з цим зіткнутися. Більше того, ми вже зафіксували інфляцію гонорарів у галузі, викликану відсутністю достатньої кількості кадрів. Відповідно, ті досвідчені фахівці, яких ми маємо, починають збільшувати вимоги фінансового характеру. Оскільки вони вже можуть вибирати, на кого працювати. Це призводить до зростання собівартості виробництва фільмів.

Наскільки можна зрозуміти, мова не тільки про акторів…

Ні, йдеться про всіх. Акторів якраз це стосується меншою мірою. Тому що незадіяних акторів дуже багато, але кіно створюють не тільки вони. У цьому процесі задіяні десятки спеціалістів, без яких кіно не буде існувати взагалі. Якісне кіно – тим більше. Я кажу про режисерів, операторів, сценаристів та інших. У наших навчальних закладах немає багатьох суто кінематографічних спеціальностей, які насправді зараз є дуже затребуваними.

Наведіть приклади.

Каскадери, спеціалісти з комп’ютерної графіки, гафери (раніше, в радянські часи, їх називали бригадир-освітлювач, майстер зі світла). У нас вчать режисерів-постановників, але не менше нам потрібні другі режисери, другі оператори, піротехніки і так далі. Усіх людей, які працюють у даних напрямках, вчить майданчик, а це неправильно. Коли я кажу, що гроші треба витрачати не тільки на виробництво, то маю на увазі, що їх треба витрачати, зокрема, на освіту і підвищення кваліфікації. Їх треба витрачати на розвиток проектів, на промоцію фільмів, на збереження та відновлення кінематографічної спадщини. Бо зараз вона відсутня в публічному дискурсі взагалі. Ви навіть фільми з Іваном Миколайчуком не знайдете в хорошій якості.

Крім того, ми давно говоримо про так звані кеш-рібейти, тобто субсидії у вигляді повернення частини використаних коштів іноземним виробникам, які будуть приходити сюди знімати. Саме ці іноземні виробники можуть створювати тут серйозні виробничі потужності, бо в української кіноіндустрії недостатньо економічного потенціалу, щоб будувати великі студії, проводити за приватні кошти навчання персоналу, відправляти людей кудись на тренінги, тощо. Все це роблять великі інвестори, які можуть реалізовувати свої проекти в Україні. Таким шляхом пішли, наприклад, Чехія, Польща, Болгарія, Румунія, Угорщина. До прикладу, фільм «300 спартанців» був знятий в Болгарії на колишній студії Boyana, яка була для цього повністю реставрована. Там потім зняли ще кілька великих блокбастерів.

Більшість давно знімає не у Каліфорнії, а в країнах, де є дешевші ресурси. З тих, хто працює на таких проектах, лише ключові фахівці є іноземцями, а всі інші – місцеві. Працюючи на лідерів виробництва, вони проходять певну підготовку і таким чином вчаться та отримують грандіозний виробничий досвід. А потім вони можуть працювати вже і на локальних проектах, переносячи цей досвід, знання та вміння на майданчик свого кінематографа.

Через те, що не працюють кеш-рібейти, у нас цього поки що немає. Хоча з виділеного мільярда цілком достатньо спрямувати, наприклад, 300 млн саме на це. Якщо б це сталося, повірте, у нас би іноземці знімали тут на порядок більше, ніж наразі. Зараз теж знімають, але це поки що винятки з правил, і це не буде системно рухатися, бо всі європейські, і не тільки країни вже запровадили кеш-рібейти чи податкові бонуси. У цілому світі ведеться конкуренція між державами за залучення кіновиробництва. Бо це пряма інвестиція: кошти, які привозять іноземні виробники, витрачаються не тільки на кіноіндустрію, а й на всі суміжні галузі: від готельно-ресторанної до сфери продажу сувенірної продукції. А головне – це сприяє популяризації країни в глобальному вимірі.

У нас був такий хайп, коли приїхав Жан Рено зніматися в нашому фільмі! Це при тому, що Жан Рено – зірка 90-х. А уявіть собі, якщо б до нас регулярно приїжджали на зйомки сучасні суперзірки Голлівуду. Якось у Будапешті я йшов повз дорогий готель і на першому поверсі ресторану побачив Гаррісона Форда. Очевидно, він приїхав туди зніматися. Це дуже позитивно впливає на імідж країни.

Що конкретно треба зараз зробити, аби не кидати зайві мільйони у виробництво фільмів, які наш ринок не готовий «переварити»?

Треба просто виконувати закон (Закон України «Про державну підтримку кінематографії в Україні», ухвалений у березні 2017 року). Але це, на жаль, неможливо, бо для того, щоб його виконувати треба ще ухвалити зміни до Бюджетного кодексу. Це з якоїсь причини не відбувається, і ми, на жаль, продовжуємо фінансувати лише виробництво і частково промоцію, а всі інші ключові ланки не отримують належної уваги. Це дуже стримує розвиток. А головне – це стримує перспективи, тому що ефект від цих речей буде довготривалим.

От раптом вимкнеться потік бюджетного фінансування і зникне українське кіно знову. А якщо ми хочемо запустити це системно, щоб воно виходило на новий рівень, в тому числі, щоб наше кіно ставало самоокупним, то не можна ігнорувати підтримку будівництва нових кінотеатрів. На це також має спрямовуватися державна підтримка. Згідно з законом, така норма є, але поки що вона теж не виконується.

Ви за те, щоб на наш кіноринок заходив іноземний інвестор. Та є фільми, в тому числі з іноземними інвестиціями, вихід яких анонсувався у 2018-му, але вони досі не вийшли. Наприклад, «Люксембург» (фільм режисера Мирослава Слабошпицького, над яким він почав роботу після тріумфу з фільмом «Плем’я» у 2014 році), «Поліна» (сімейна стрічка французького режисера Оліаса Барко, про завершення зйомок якого повідомлялося ще у 2015 році). Чому так сталось?

«Люксембург» – це український фільм, з реалізацією якого не впоралися його виконавці. М’яко кажучи, через творчий конфлікт між режисером і продюсером (Мирославом Слабошпицьким і Валентином Васяновичем - «Главком»). І жодної вини ні європейців, ні Держкіно у цьому немає. Це проблема винятково режисера і продюсера.

Мав місце особистісний конфлікт?

Я не хочу торкатися делікатних питань особистих людських стосунків. Точно знаю лише те, що не було жодної об’єктивної причини виробничого характеру, щоб цей фільм не створився в тому вигляді, в якому він був запланований. У них були гроші, українські та іноземні, вони могли цілком нормально зняти стрічку. Та в якийсь момент почався конфлікт, який не вдалося вирішити жодним чином. У результаті, довелося розірвати з ними договір (у жовтні 2018 року), причому з ініціативи самого продюсера. Коли продюсер зрозумів, що спільне продовження роботи над проектом неможливе, він сказав, що повертатиме гроші. Тобто цього фільму не буде, принаймні в такому вигляді, як ми про нього чули. Тепер Мирослав Слабошпицький оголосив, що зніматиме американський фільм. Дай йому, Боже, здоров’я і успіху в цьому проекті!

Щодо «Поліни», то все нормально, прем’єра відбудеться 27 червня.

«Заздрісні і злопам`ятні друзі мені «дісталися в спадщину» від батька»

Коли держава почала виділяти солідні суми на кіноіндустрію, почалась жорстка конкуренція за ці кошти і часто вона провокувала скандали. В тому числі проти вас велася кампанія одним із мовників. Зараз канал «1+1» вас вже не згадує. Помирилися?

Ні, це прикро що не згадують. Мене перестали впізнавати на вулицях. (усміхається)

А якщо серйозно. У Зеленського вийшла стрічка, знята при підтримці держави, значить тепер всі задоволені?

Я з Зеленським ніколи і не сварився. Наскільки мені відомо, Зеленський не формує інформаційну політику згаданого вами каналу, і не має до нього жодного стосунку як власник. Він там веде гумористичні шоу та постачає розважальний контент.

Поза тим канал підтримує всі його творчі починання, у тому числі кінематографічні.

Це їхні бізнес-відносини, які мене не стосуються. Я неодноразово коментував ті заяви, які звучали з боку «1+1». Це була, на мою думку, диффамаційна кампанія, викликана моєю позицією та діями щодо цілої низки питань, які входили в коло інтересів когось із тих, хто ухвалює рішення про те, що показувати в новинах.

Про кого іде мова, чиї інтереси ви зачепили?

Коли ми говоримо такі речі, то маємо бути готовими до подальших судових розглядів з цього питання. Я не впевнений, що в мене вистачить ресурсів, аби  змагатися з однією із найбільших олігархічних корпорацій в Україні. Але гадаю, з того, що я озвучив розумний зрозуміє все, що я хотів сказати.

Народна артистка Лариса Кадочникова, перша дружина вашого батька, згадувала в інтерв’ю «Главкому», що перед вашим призначенням до неї підходили люди з проханням підписати листа проти вас. Хто вів цю кампанію?

Я не знаю, хто до неї підходив, принаймні вона мені про це нічого не казала. Людей, які висловлюють свою негативну думку щодо мене, достатньо багато. Це в тому числі «друзі», які мені «дісталися в спадщину» ще від батька. Серед кінематографістів трапляються дуже злопам‘ятні і заздрісні люди. Тобто певний негатив виник саме таким чином.

Попри це, одним із найбільших своїх досягнень, яким я пишаюся, є те, що на своїй посаді мені вдалося в критичний момент, у 2015-2016 роках, зробити багато для того, щоб роздроблена українська кіноспільнота об’єдналася заради спільних інтересів. Саме це дозволило ухвалити закон «Про державну підтримку кінематографії в Україні», саме це дозволило консолідувати зусилля і в рамках багатьох ініціатив добитися збільшення фінансування та зробити його більш прозорим. Той результат, який ми маємо зараз, – це результат консолідації різних поколінь і різних угрупувань кіно- та медіаспільноти. Тому я завжди готовий спілкуватися з людьми, які негативно ставляться до мене особисто, якщо це принесе користь галузі.

«Українським фільмам цієї зими суттєво легше»

Касові збори показують, що українська аудиторія перш обирає переважно веселі фільми.

«Кіборги», наприклад?

Погодьтесь, каса «Кіборгів» і «Скаженого Весілля» суттєво відрізняється.

«Кіборги» виходили в прокат на рік раніше за «Скажене Весілля», коли ринок був в іншому стані.

Але ж і вітчизняних фільмів було менше?

Фільмів було, в принципі, не так вже й мало. Якщо б «Кіборги» виходили у грудні 2018-го, я думаю, вони б зібрали набагато більше з двох причин. По-перше, цієї зими значно менша конкуренція з американськими фільмами. За великим рахунком, окрім «Аквамена», нічого такого суперхітового взимку американці поки що в прокат не випустили. Тому українським фільмам цієї зими суттєво легше. По-друге, той результат, який має «Скажене Весілля» – це результат в тому числі попередніх фільмів, які підіймали цю планку. Свого часу «Кіборги» встановили рекорд в українському прокаті. Це поступовий шлях, і це нормально. Тому не можна сказати, що «Кіборгів» набагато гірше дивилися, ніж якийсь інший фільм. Кіно – це взагалі історія успіху не одного фільму, це історія успіху індустрії. Тому що зірок формує індустрія, глядача формує індустрія, якісне виробництво формує індустрія. Тож успіх того чи іншого фільму – спільна заслуга всіх фільмів, які виходили у прокат і створювалися до того. Вони формували інтерес і очікування. Ті ж «Кіборги» дуже доклалися до подолання стереотипу про те, що українське кіно завжди погане. Цей стереотип досі залишається у деяких глядачів, але вже зовсім не на тому рівні, що був у 2016-му.

За касою не можна судити про якість фільму…

Абсолютно не можна, якщо ми говоримо про художню якість. Проте можна судити про професіоналізм в задоволенні смаків правильно спрогнозованої цільової аудиторії.

Саме тому наступне питання буде про ваш персональний рейтинг стрічок, що вийшли за останні 4-5 років. Що на першому місці?

Переважна більшість фільмів, які останніми роками виходили в прокат, була створена за підтримки Держкіно, тому мені незручно когось виділяти. Натомість можу порадити, що подивитися в 2019 році, принаймні серед того що я бачив. Наприклад, художній повнометражний дебют Романа Бондарчука «Вулкан», який дуже успішно в 2018 році подорожував по різних фестивалях і мав прем’єру в Карлових Варах. Мені здається, що це один із дуже знакових фільмів сучасного українського кіно. Хоч навряд чи він матиме великий касовий успіх.

Чи залишається проблема, коли український фільм у кінотеатрах якщо і демонструють, то у незручний час?

Так, проблема залишається, але вона вже не настільки масштабна, як кілька років тому. Бо коли я кажу про подолання упередження до українського кіно, то йдеться також і про упередження з боку менеджерів кінотеатрів. З великими мережами проблеми вже зведені до мінімуму. А великі мережі – це більша частина бокс-офісу (касових зборів). Тільки один «Мультиплекс» генерує близько 36% всіх касових зборів. Є ще кілька мереж, з якими також легше спілкуватися, тому що топ-менеджери цих компаній – люди з професійним мисленням, вони розуміють увесь комплекс питань. Окрім того, їм простіше, бо мережеві кінотеатри в основному багатозальні, там значно гнучкіше можна будувати репертуарну політику. Що стосується однозальних, немережевих кінотеатрів, з ними подекуди виникають проблеми. Хоча якщо йдеться про фільми, які є очікуваними, як це було, скажімо, зі «Скаженим Весіллям», коли була ефективна промокампанія, то фільм взагалі не зустрічає таких проблем. З картинами більш складними, зі складнішим наративом, більшими мистецькими амбіціями, звичайно, є проблеми. Прикро, що багато кінотеатрів не докладають зусиль, аби створювати аудиторію для такого продукту. А це можливо. Приклад кінотеатрів «Жовтень», «Київ» та деяких інших підтверджує, що з цим можна працювати. Принаймні у великих містах це робити легко. Якщо, звісно, мати таке бажання.

Який із останніх кінопроектів ви вважаєте недооціненим нашим глядачем?

«Гірська жінка: на війні» Бенедикта Ерлінґссона. Це фільм, на який американці купили права для створення рімейку. У ньому головну роль виконуватиме Джоді Фостер, яка також зрежисує картину. 

Це українсько-французько-ісландський фільм, який у 2018 році став лауреатом безлічі міжнародних кінофестивалів (в тому числі, отримав три нагороди  Каннського фестивалю). Фільм подорожував по цілому світу, йшов у прокаті майже у всіх європейських країнах, а також в Америці. 

Чому стрічка не «вистрелила» у нашому прокаті?

Не формат для українського кіноглядача, не підліткове кіно, не «попкорнове». Хоча я не можу сказати, що це «відбитий» артхаус. Це кіно з цілком зрозумілою структурою і сюжетом, воно доволі цікаве. Стрічка була в прокаті у серпні. Її промо будувалося, виходячи з очікувань щодо касових зборів. Та ми навіть не дотягнули до того, чого очікували. Дуже прикро, бо це дуже хороший фільм.

Як ви вимірюєте для себе ефективність вкладених коштів у кіновиробництво? Які критерії?

Є комплекс критеріїв, адже кіно – не тільки результат, а й процес. Кожен фільм – це робота для людей, і якщо вони не працюватимуть в індустрії, вони втратять свої навички і емігрують. Як це сталося в 90-ті роки, коли велика кількість кінематографістів виїхала в Москву, і вони досі працюють там.

Отже, перше – це індустріальний ефект від процесу створення кіно і від результату. Далі – мистецький ефект: наскільки цей фільм став явищем. Наступний критерій – ефект з формування аудиторії. Це, мабуть, найбільш легко вимірюваний, бо його демонструють касові збори. Критерієм є і міжнародний ефект – участь і призи на фестивалях. Є також ефект формування зіркових облич та імен. Також треба говорити про досягнення індустрії: технічний рівень виконання стрічки може бути етапним для нашого кіновиробництва. Цей перелік можна продовжувати.

Більшість фільмів, які ми фінансуємо, створюється дебютантами або людьми, які знімають свій другий повний метр. Українські режисери могли до своїх повнометражних фільмів знімати серіали, кліпи, рекламу, ставити спектаклі, але в кіно вони – дебютанти. Хоч насправді це здебільшого вже дорослі сформовані люди. Тобто все це свідчить про ще один ефект – ми даємо можливість людям нарешті почати знімати і демонструвати на практиці, чи можуть вони це робити. Це дає багато досвіду: в процесі створення ти дізнаєшся і вчишся багатьох речей. Справжня майстерність приходить після третього-четвертого фільму. 

Кіношники для себе вершиною айсбергу вважають «Оскар». Але жоден з українських, навіть успішних фільмів не може пробитися навіть до шорт-листа конкурсу. В чому причина?

Деякі з тих фільмів, що були висунуті на конкурс, об’єктивно недотягували. Деякі, наприклад «Донбас», в принципі дотягували, але це завжди суб’єктивний вибір з боку Американської кіноакадемії і там може бути мільйон причин. Певною мірою, приз – це завжди збіг обставин. Творчий конкурс – це ж не спорт. От у футболі є об’єктивний показник – рахунок на табло. Якщо ти забив більше голів, ніж пропустив, то ти виграв. А в кіно як рахувати? Це завжди залежить від складу журі в конкретному році і на конкретному фестивалі, від персональних смаків членів журі, від конкурентів, які в той чи інший рік присутні на конкретному фестивалі чи на «Оскарі». Багато ще залежить від політичної кон’юнктури, від загальної уваги до певної проблеми. Бо ж кон’юнктури на фестивалях, і зокрема на «Оскарі», ніхто не скасовував.

Коли на Балканах була війна, то Емір Кустуріца отримував «Золоті пальмові гілки». Певно, заслужено: у нього в той час виходили видатні фільми. Але я не виключаю, що результат його фільму «Андеґраунд» пов'язаний у тому числі з тим, що це був фільм на тему, яка протягом років кожного дня згадувалась у всіх новинах світу. На жаль, на Заході тема війни в Україні не висвітлюється так, як свого часу Балканська війна.

А от документальний фільм «Віддалений гавкіт собак» якось зміг продертися у шорт-лист «Оскару». Так, це данський проект, але про Україну.

Фільм про Україну, про Майдан, не лише пробивався у шорт-лист, а й був номінантом (фільм про Майдан «Зима у вогні» режисера Євгена Афінеєвського потрапив у п'ятірку претендентів на «Оскар» в номінації «Найкращий документальний фільм» на конкурсі 2016 року). Він «потрапив в струю», як то кажуть.

Який наш фільм на даний момент є найдорожчим за вартістю?

«Довбуш», який зараз у виробництві. Це якщо ми не беремо до уваги копродукцію. У фільмах, виготовлених у копродукції, зовсім інші гроші. Стрічка Аґнешки Голланд «Гарет Джонс», прем’єра якої відбуватиметься в Берліні, є набагато дорожчою. Але тут Україна є міноритарним співпродюсером. 

Який бюджет «Довбуша»?

За рахунок держави 65 млн грн, а всього кошторис становить 86,7 млн.

Як визначається частка держави у створенні фільму? Де ви готові брати більшу участь, а де меншу?

За старими правилами, у більшості випадків вона складає до 50%. В окремих випадках, якщо йдеться про просвітницьке, дитяче кіно, про анімаційні та документальні фільми, держава може профінансувати фільм до 100%. Це також стосується дебютних короткометражних робіт, проте у цій категорії ми надаємо лише до одного мільйона гривень. «Довбуш» переміг у конкурсі просвітницьких фільмів, бо там була умова, що фільм має розповідати про якогось українського історичного персонажа, або базуватися на історіях про фольклорних героїв. «Довбуш» є фольклорно-історичним фільмом, – він і переміг. Хочу підкреслити, що зараз ми говоримо про художні фільми. Якщо йдеться про анімацію, то вона завжди дорожча. «Викрадена принцеса», наприклад, коштувала 95,2 млн грн, з яких 19,5 млн грн надало Держкіно.

Держкіно отримує щось від продажу прав фільмів, які фінансувало?

Так, певну частину нам перераховують. У 2018 році ми заробили приблизно 8 млн грн з доходів від прокату.

«От станьте режисерами і знімайте своїх дітей»

Чим закінчився скандал, пов’язаний із фільмом «Стус»? Глядачі його таки побачать в редакції, де буде сцена з адвокатом Медведчуком?

Це був не скандал, а якийсь інформаційний вихор. На жаль, він стався раніше за прем’єру фільму. Можу сказати, що я вже дивився сцену з судом над Стусом. Вона знята фактично на основі протоколу судового засідання.

Тобто скандал таки вплинув на те, щоб сцену суду у фільмі показали?

Про вплив скандалу я сказати не можу, але думаю, так чи інакше, ця сцена у фільмі була б.

Актор навіть схожий на Віктора Медведчука. Та давайте тепер поговоримо про інше в цьому контексті. Ніхто ж з учасників скандалу не читав сценарій, ніхто насправді не знав, якою була задумана сцена, ніхто не знав режисерського бачення, не бачив інших сцен фільму. Тепер є реальна проблема, яка полягає в тому, що скоріш за все, як би режисер не вчинив з цією сценою, знайдуться люди, які з не меншим напором і емоційністю казатимуть, що він показав її якось недостатньо, або навпаки занадто; або що Стус не такий, чи Медведчук не такий, суд не такий, чи стільці якось по-іншому стояли, суддя по-іншому виглядав…

Адвокати Медведчука погрожували позовом, якщо фільм вийде у неприйнятній для них редакції.

Наскільки мені відомо, наразі ніхто не позивався. Є ж дуже прості способи зробити так, щоб вони не могли позиватися. Просто треба, наприклад, прізвища реальні не вживати або змінити їх. Або просто додати титр, що фільм, хоч і створений за реальними подіями, але з художнім баченням авторів.

Резонанс, який виник навколо «Стуса», допоможе йому у прокаті? 

Звичайно, адже всі вже знають про стрічку. Взагалі круто, що довкола українського кіно виникають такі скандали. Для того, щоб стати повноцінною індустрією, нам не вистачає ще тільки секс-скандалів, а так вже все є. (усміхається) 

Одна з останніх українських прем’єр – фільм «11 дітей з Моршина». Як ви ставитесь до того, що у фільмі знімаються діти відомих і багатих батьків?

Чесно кажучи, я крім дітей продюсера фільму, не впізнав там дітей інших відомих людей, бо не знаю їх.

У фільмі зіграли діти Сергія Бабкіна, Гаріка Корогодського і т.д.

У цьому фільмі знімалися ті діти, яких вирішили знімати продюсер та  режисер. І це їхнє право. До режисерів завжди є претензії, чому вони знімають тих чи інших акторів. Вибір актора – це не вибір президента чи народного депутата, він не визначається всенародним голосуванням чи рейтингами соцопитування. Кого режисер із продюсером хочуть запросити на ту чи іншу роль, того й запрошують. От я, наприклад, в дитинстві знімався в кіно у свого батька. І що з цього поганого вийшло? Нічого, дуже добре грав. Я втілив дуже багато цікавих для себе образів, якими зараз пишаюся. Хоча теж можна було сказати: «а чого це режисер знімає свого сина?». Та тому що він режисер! От станьте режисерами і знімайте своїх дітей. (усміхається)

Але чи не тому люди виходили з кінотеатру просто посеред сеансу цього фільму? До речі, у цій стрічці знімається і ваша мати, акторка Людмила Єфименко. Але до її роботи – жодних претензій.

Слава Богу! Ми, до речі, не фінансували виробництво цього фільму. А коли до нас звернувся продюсер за підтримкою промоції (через що там, власне, є наш логотип), то я написав офіційну заяву про конфлікт інтересів на ім’я міністра культури. Він задовільнив її, призначивши процедуру, яким чином вирішити цей конфлікт. І далі всі рішення щодо надання підтримки промоції фільму «11 дітей з Моршина» ухвалювалися моїм першим заступником.

А діти… а що діти? Мені здається, у фільмі про Моршин діти не грали аж такої ключової ролі. Там все ж таки сюжет про дорослих. А діти вийшли таким собі гарним тлом. Тому мені здається, й не треба було брати якихось «супер дресированих» дітей, бо занадто складні завдання перед ними і не ставились. Симпатичні, хороші діти, вони впоралися з тим, що від них вимагали.

«Ми жодного російськомовного фільму не профінансували»

У фільмах, які зняті за участі української держави, дуже часто музичним тлом звучать російськомовні пісні. Це теж право режисера?

Ми намагаємося з цим боротися, але проблема в тому, що ми насправді не маємо права втручатися у творчий процес. Це заборонено чинним законодавством, а саме Конституцією, бо це називається цензурою. Тож це вибір продюсерів і авторів, і робиться він переважно з маркетингових міркувань. Але, звичайно, ми працюватимемо над тим, щоб цього було менше.

А взагалі, ми жодного російськомовного фільму не профінансували! Так, є фільми з репліками іноземною мовою, зокрема російською, але переважна більшість завжди українською. Я, звичайно, переконую творців, щоб вони російську мову уникали взагалі, але є випадки, де це неможливо, з огляду на специфіку фільму.

Наприклад, у фільмі «Позивний Бандерас». Там складно уявити діалоги сепаратистів українською.

У цій стрічці російської мови спочатку було більше, оскільки деякі персонажі також говорили російською. Але автори кілька разів підходили до цього питання і прийняли рішення тонувати додатково кількох персонажів українською. Та навіть сам Бандерас, який зараз у фільмі говорить винятково українською, іноді з місцевими мешканцями переходив на російську. Але потім автори фільму вирішили зробити його все ж таки україномовним.

Насправді, українською мовою все органічно. Це міф про те, що десь там не буде «правди жизні». «Правда жизні» в художньому кіно взагалі не існує. Це все брехня. Власне, тому таке кіно і називається художнім.

Микола Підвезяний, Михайло Глуховський, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»