Кирило Кашліков: Режисер - людина, яка може поставити за контрактом будь-яку п’єсу. Я не можу

Добіг кінця черговий театральний сезон. Вже традиційно останнім у столиці 29 липня з глядачем попрощався Національний театр російської драми ім. Лесі Українки. Свої двері знову він відкриє наприкінці вересня.

Минулий сезон видався для цього театру врожайним – вісім прем’єр. Остання з новинок в афіші — «Загадкове нічне вбивство собаки» за п’єсою драматурга Саймона Стівенса, яка, у свою чергу, є сценічною адаптацією відомого роману Марка Геддона. Після прем’єри у квітні вистава раз за разом збирала аншлаги. Столичну публіку зацікавила українська версія знаменитої британської п’єси, в якій детектив переплітається із мелодрамою. Вистава сповнена глибоким драматизмом: підліток з аутизмом допомагає дорослим вчитися любити одне одного.

Ті, хто бачив англійську версію, тепер порівнюють її з українською. Хто ж першою побачив виставу у театрі Лесі Українки, спішать переглянути її ще й у виконанні британців. Українську постановку здійснив відомий актор, режисер Кирило Кашліков.

Сам Кашліков режисером себе не вважає, хоча за час роботи у театрі російської драми встиг поставити п’ять вистав. Нині він обіймає посаду директора-розпорядника, по факту є другою людиною в адміністративній ієрархії театру, але продовжує сам грати і ставити.

У кабінеті Кашлікова на видному місці багато яскравих речей, пов’язаних з останньою прем’єрою. На столі чотири червоні іграшкові автівки. «Ці машинки мені подарували у день прем’єри «Загадкового нічного вбивства собаки». Головний герой Крістофер у виставі каже: «Сьогодні буде чудовий день. Шкільний автобус обігнав чотири червоних машинки», - пояснює режисер. А на стіні – панно з конвертами. У кожному – аркуш з цікавим афоризмом. «У конвертах неймовірні вислови.  Автор цих афоризмів дівчинка з аутизмом на ім'я Соня», - Кашліков вибирає один з конвертів і виймає з нього аркуш зі словами «Мудрість - це міра між багато і мало».

Прем’єра «Загадкового нічного вбивства собаки» не пройшла непоміченою для київської публіки. «Главком» - свідок: виставу раз за разом відвідують відомі актори та режисери з інших театрів. Погодьтесь, ця вистава особлива для вашого театру. Вона виділяється і за тематикою, і за візуальним рішенням.

Вчора відправив повідомлення Таїсії Поді, креативному директору компанії Front Pictures (виробник мультимедійних рішень, - «Главком»), яка займалась візуальними ефектами для вистави. Написав: «Тая, у нас десятий аншлаг. Дякую, що ми зустрілися, Ви – дуже талановита людина».

Як Ви вийшли на цю компанію? Серед її клієнтів BMW, Coca-Сola, Ferrari, Mercedes, Porsche, Samsung.

Нас познайомила Оля Голдис, хореограф нашої вистави. Вона порадила звернутись до Таї. Коли ми вперше зустрілися у них в офісі, виявилося, що вони давно мріють вийти за межі свого бізнесу і попрацювати з театром. Для них це була прихована, таємна мрія, яку ми допомогли їм реалізувати. Вони чотири місяці малювали графіку для вистави...

Театр отримав права на цю постановку. Наскільки складним був цей процес?

Коли прийшло розуміння, що ми хочемо її поставити, з'ясувалося, що є три шляхи. Перший - домовлятися про інсценування безпосередньо з Марком Хеддоном (автор роману «Загадкове нічне вбивство собаки» - «Главком»). Тобто потрібно було б робити свою інсценізацію, але нас попередили, що він не дає таких прав. Другий варіант – просто повтор британської вистави. Тоді нам би довелось запрошувати команду Меріенн Елліотт (режисер британської постановки, - «Главком»), як вони це роблять по всьому світу, і дублювати спектакль.  Третій варіант – придбати права не на спектакль, а на п’єсу Стівена Саймона у компанії Warners Bros. Entertainment. Отже, ми домовилися з агентом Стівена, що ми беремо п'єсу в роботу.

Скільки коштували права на п’єсу?

Стандартно.  Такі самі гроші ми платили за права на постановку «Вид з мосту» Міллера (попередній спектакль, поставлений Кашліковим, - «Главком»). Я не впевнений, що можу називати цифру. Для великих театрів – ця сума не критична, для маленьких театрів - напевно непідйомна.

Чи можна назвати той формат, який ви використали, театральною франшизою?

Ні! Бо  щодо театру це неточний термін. Однак, якщо говорити про придбання прав на постановку цієї п'єси, то ми кожного разу проходимо цей шлях - ведемо перемовини з власниками прав на конкретний драматургічний твір і в кожному конкретному випадку домовляємось про умови придбання та використання цих прав.

Погодьтесь, між британською та українською версією вистави є багато спільного. Чи доводилось вам вже чути звинувачення у плагіаті?

Спільним є тільки текст драматургічного твору. Що стосується плагіату, то вперше від вас про це чую.

Цікаве спостереження: ті, хто бачив вашу виставу першою, а вже потім переглянув британську версію (її зараз демонструють в українських кінотеатрах), впевнено кажуть, що їм більше сподобалась українське прочитання. Тим же, хто встиг спочатку побачити виставу у виконанні британців, складніше визначитись. Цікаво, коли Ви дивились англійську версію, розуміли, що будете змінювати?

Мене ця тема зацікавила дуже давно. Я б зайнявся цим проектом ще років 5-7 тому, коли тільки прочитав роман. Але я адекватно оцінював свої можливості і розумів, що не зможу написати інсценування за цим романом. Тому, коли Михайло Юрійович Резнікович (гендиректор, художній керівник театру Лесі Українки, – «Главком») якось повернувся з Лондона і розказав, що побував на цій виставі, а потім запропонував цю тему підняти у нашому театрі, тоді все ожило в пам'яті, і я поїхав дивитися виставу на лондонській сцені.

Британці грають блискуче. І ніяка кіноверсія не передасть цього. Вони всі доречні, талановиті, азартні. Але вони укладають своєрідний договір з глядачем: ми не ліземо в душу, але якщо ви хочете поспівчувати, то ми вам даємо таку можливість. Тому порівнювати постановки дуже складно. Перед тим, як щось почати, я питаю і себе, і постановочну групу: «Навіщо ми це робимо? З якою метою?». Масштаб питань у нашому театрі більший, ми їх ставимо гостріше. Британці у своїй виставі питають: «Як ми живемо?». А ми не просто питаємо, ми підриваємо це питання у головах глядачів. Коли питання поставлене чітко і правильно, воно провокує дуже багато паралельно пов'язаних асоціацій. Наприклад, одна дівчина була на виставі зі своєю мамою, а після написала, що завдяки побаченому вона ще раз пережила розлучення батьків. «Мама нарешті побачила те, що я відчувала тоді, а це багато чого варте», - так вона написала. Проте під час репетицій ми ці теми навіть не обговорювали. Нам був важливий хлопчик, нам були важливі взаємини в сім'ї.

«Таке потрапляння у роль - неймовірне щастя для актора»

Виконавець головної ролі – Євген Щербань. Овації в кінці вистави, коли він виходить до публіки, свідчать, що його герой - хлопчик з аутизмом Кристофер Бун – переконав глядача.

Ситуація з Женею унікальна. Ви, напевно, знаєте термін «потрапляння в роль». Для мене це дуже цікавий досвід. Ми взагалі два роки робили спектакль. Дуже довго «налаштовували інструмент», дуже довго шукали образ Крістофера. Хто він? Який він? Його образ з дуже стиснутим діапазоном, бо у нього діагноз – аутизм. Таке потрапляння у роль, мабуть, трапляється раз у житті. Це неймовірне щастя для актора. Женя - дуже світла людина.

Момент, коли на сцені з’являється собака (батько дарує Крістоферу щеня), дає можливість публіці видихнути, зняти напругу, зрозуміти, що все буде добре. До речі, чий песик задіяний у виставі?

Собаку на кожну виставу нам привозять з розплідника. Їх можна брати тільки з двох місяців. Тому що до двох вони не щеплені, а після трьох їх вже розкуповують. Тому це вже п'ята собака, яка брала участь у нашій виставі. Весь час доводиться міняти цих «акторів». Адміністратори в день вистави знаходяться «на розпеченій сковорідці», тому що може з’ясуватись, що нашу собаку вже продали. А нам потрібен тільки лабрадор. Тому адміністратор завжди має кілька варіантів.

Скарг від захисників тварин ще не отримували?

Хтось в коментарях залишив запис: мовляв, як ви можете виносити на сцену живу істоту? Але, хочу заспокоїти, собаку кожного разу супроводжує кінолог. В антракті Крістофер і Ед (актори, які виконують ролі хлопчика та його батька, – «Главком») спускаються за сцену, щоб познайомитися з твариною.

А от зі щуром у нас не вийшло. Спершу у клітці, яку за собою возить Крістофер, мала бути жива тварина, але коли ми репетирували епізод «шлях до Лондона», там такі децибели були, і ця клітка... Я себе уявив на місці щура і зрозумів: можна померти від страху. Коли все гримить, клітка літає по сцені... Ми відмовилися від цієї ідеї.

Кирило Кашліков

«Театри не передаються в спадщину»

Ви погодитесь, що саме ваші режисерські роботи особливо виділяються серед усіх інших спектаклів театру російської драми?

Всі спектаклі нашого театру  звучать по-різному і це добре, але все одно театр – це територія правди, де намагаються розказати історії про людей, і головне щоб ці історії не залишали людей байдужими.

Ви сьогодні – друга за посадою людина у театрі Лесі Українки. І певно, знаєте, що у тусовці російську драму вважають старорежимним, не модним, а інколи навіть «ватним» закладом... Ви відчуваєте це? Звичайно, зал майже щодня повний…

Ось Ви вже почали відповідати. У фільмі «Хмарний атлас» є фраза: «Правда у кожного своя, а істина - одна». Є Ваша правда, є правда тих товаришів, точку зору яких ви озвучуєте, є моя правда, а істина, як завжди, десь посередині.

Я ж окрім творчої діяльності, ще й веду адміністративну, займаю посаду директора-розпорядника театру і не можу не звертати уваги на те, що нині заповнюваність зали - 92%.  Репертуар збалансований за жанрами. В афіші театру вистави від легкої комедії до високої драми.

І  92 відсотки - це не лише Куні (мова про популярні бульварні комедії англійського драматурга Рея Куні, якими дорікають театру Лесі України, - «Главком»)… І меседжі вистав правильні.

А  стосовно вашого запитання, то особисто я не готовий будувати логіку своїх дій, виходячи з точки зору тусовки.

Прокоментуйте чутки, що керівник театру Михайло Резнікович бачить саме Вас в ролі свого наступника. Ви себе бачите наступним керівником?

Давайте не будемо коментувати чутки. І взагалі, на мою думку, театри не передаються в спадщину.

Ви неодноразово називали себе «актором, який пробує себе у ролі режисера». Є амбіції повністю піти в режисерство?

Та ні. І це не кокетство. Я так не мислю і не ставлю собі питання: «А чи не режисер я?». Для мене режисер - це Михайло Юрійович Резнікович або Сергій Женовач (худрук і директор Московського Художнього театру ім. Чехова, - «Главком»), або Лев Додін (худрук Театру Європи, - «Главком»)… Це особливі люди. Коли ставити паралелі з цими людьми, то відповідь на ваше питання очевидна. Я не ставлю спектаклі, я розповідаю історії.

З акторами завжди цікаво, але тільки режисер бачить пункт прибуття і чітко рулить в крайню точку вистави. З цим завжди складно і на це у мене йде завжди майже рік.

Якщо я сам не відчуваю тему і вона мене не хвилює, то я навіть не візьмуся ставити.

Тим не менше ви вже почали вже готувати новий спектакль!

Це п’єса Мартіна Макдонаха «Каліка з острова Інішмаан». Прем’єра має бути наступного року.

При всій жорсткості Макдонаха у нього десь на самому дні є меседж: «Ми все-таки люди». Ця п'єса Шекспірівського рівня. Так склалось, що  сьогодні серед прочитаних мною на сцені історій існує тільки драматургія шекспірівського рівня - («Джульєтта та Ромео» - «Главком»), потім Артур Міллер (вистава «Вид з мосту» американського драматурга Артура Міллера – «Главком»), його називають американським Шекспіром, а Мартін Макдонах - це Шекспір ХХІ століття.

Тільки чотири п'єси Макдонаха йшли паралельно з чотирма п'єсами Шекспіра в Королівському національному театрі Лондона. Більше ніхто.

Ви так надихнулися усіма шекспірами після лондонських вояжів?

Ні. Це якраз перший випадок, коли я просто сів і подумав: «А чим би зайнятися?». До цього моменту я дуже обережно ставився до всього, що робили на сценічних майданчиках за п’єсами Макдонаха, але коли я уважно  прочитав  «Каліку з острова Інішмаан» я побачив там безодню. Безодню почуттів.

Кирило Кашліков

«Кіноактор - це зовсім інша професія»

Про режисерські плани дізналися. А що з акторськими?

Ви теж напевно знаєте це формулювання: «У людини один запас енергії». Якщо вкладаєш сюди, то туди...

Тобто нових ролей у найближчій перспективі не передбачається?

Коли трапиться, тоді трапиться.

Чи можливо для вас бути одночасно і режисером, і актором у своєму спектаклі?

У театрі буває все. Але я не пригадую вдалих прикладів. Хоча буває різне.

Останнім часом ви не знімалися і в кіно… Це принципова позиція чи немає цікавих пропозицій?

Вважаю, що я не зовсім кіноартист. Іноді запрошують, але те, що  бачу, я маю на увазі себе, так собі. Будемо чесними. На мою думку, щоб бути хорошим актором треба мати постійну практику і досвід. Давним-давно у мене були чудові зустрічі на знімальному майданчику з Олегом Басілашвілі, знімався величезний серіал «Під дахами великого міста». В цій картині були ще зайняті  Катерина Васильєва, Лариса Удовіченко і юний я. У мене була велика роль. Якби з того моменту пішов постійний досвід в кіно, то може бути я б і вийшов на якийсь рівень, адже це зовсім інша професія.

До Росії вже не запрошують зніматися?

Ні. Та й контактів у мене таких немає. Останній раз на проби туди їздив в 2010-2011 роках. Там зовсім все жорстко. Якщо у нас ще до уваги береться людський фактор, то в тих проектах, де я був, це не враховується. Для мене дикість.

Контакти з росіянами підтримуєте?

У мене батьки в Новосибірську.

Рятувати вас не намагалися?

Вони до певного моменту турбувалися, хвилювалися, як ситуація розвивається в Україні. І, Слава Богу, у нас той випадок, коли вони мене  чують. Ось зараз поїду до них. І там їх залишати не хочеться... Загалом це все складно.

Ви стежите за роботою колег з інших театрів?

Намагаюся.

Сезон закінчився, що для себе виокремили?

З тих вистав, на які вдалось потрапити, я б згадав про «Життя попереду» у театрі на Лівому березі (режисер Дмитро Богомазов, - «Главком»). Мене підкуповує вибір матеріалу Дмитром Михайловичем і його реалізація. У цьому спектаклі проведена неймовірна робота. Дуже вдала робота «Три товариші» (вистава Юрія Одинокого у театрі Франка – «Главком»).

У «Золотих воротах» сподобалась вистава «Слава героям» (режисер Стас Жирков, - «Главком»). Приголомшливо. Це той випадок, коли форма і зміст знайшли правильний баланс. Як вони грали! Ти віриш з першої секунди, хоча вони там в гострій формі існують. Все хочу потрапити на «Сталкери» (Молодий театр, режисер Стас Жирков, - «Главком»).

Що б Ви відповіли тим людям, які не йдуть до українського театру, бо вважають, що російський набагато краще?

Я так не вважаю. Мені іноді здається, що ми ще дуже юні, маю на увазі людей, які проживають на цій території. Ми ще перебуваємо на рівні, коли намагаємося розділити все на добре чи погано, моє або не моє. У театрі все ширше, завдання і форма інша. Тому «цей театр краще, а той гірше»... Хочеться міркувати якимись іншими категоріями.

Микола Підвезяний, Юлія Тунік, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»