Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Дмитро Богомазов: Тепер Росія для мене - закрита територія

    • Микола Підвезяний Юлія Тунік Станіслав Груздєв
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/bogomazov1.jpg" alt="Дмитро Богомазов" width="" height="" itemprop="image" /> - Дмитро Богомазов: Тепер Росія для мене - закрита територія
    Дмитро Богомазов

    «Якщо акторам не давати ролі, в театрі виникає клановість»

    Минулої осені посаду головного режисера театру Франка посів Дмитро Богомазов. У жовтні 2017 року комісія на кадровому конкурсі підтримала його кандидатуру одностайно. Богомазов і раніше ставив на сцені франківців спектаклі, режисера добре знали актори та керівництво театру. Тому це призначення колектив зустрів спокійно.

    За всіма ознаками фігура Богомазова на посаді головного режисера першої театральної сцени країни виглядає компромісною. І генеральний директор театру Михайло Захаревич, і актори схвально говорять про перші кроки Богомазова. І справа тут не лише у його режисерському таланті, але й надзвичайно виваженій, акуратній манері роботи. «Це дійсно надважливо для режисера –  і такт, і мудрість, і здатність почути іншого», - так про Богомазова говорить Захаревич.

    Дмитро Богомазов народився у 1964 році у місті Камінськ-Уральський (РФ)  - український театральний режисер, театральний педагог; член Національної спілки театральних діячів України. Заслужений діяч мистецтв України.

    У 1995 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого, вчився у Едуарда Митницького.

    Працював режисером в Театрі на лівому березі Дніпра. У жовтні 2001 року заснував і очолив київський театр «Вільна сцена», який у 2012 році об'єднався з Театром на лівому березі Дніпра. Також зробив у театрі ім. Франка кілька яскравих спектаклів: 2013 - Morituri te Salutantе за новелами Стефаника та у 2015-му - «Ліс», за п’єсою Олександра Островського.

    Входить в журі театральних фестивалів. Є засновником міжнародного фестивалю «Театральна платформа».

    Відомо, що попередній художній керівник театру Станіслав Мойсеєв мав напружені стосунки з генеральним директором. Режисер критикував стиль роботи Захаревича, який  у своєму кріслі сидить понад 20 років, дорікав йому «радянськими методами управління». Врешті-решт художній керівник здався і не пішов на новий конкурс.

    Після того, як Мойсеєв покинув театр, згідно зі змінами у законодавстві, посади генерального директора і художнього керівника були об’єднані. На відкритому конкурсі цю вакансію виборов незмінний директор театру Михайло Захаревич. Він був єдиним претендентом…

    Власне тепер за головний театр України повністю відповідальний тандем Захаревич-Богомазов. За словами Богомазова, поділ обов’язків з директором вони чітко обумовили: він займається художньою політикою, Захаревич - фінансовими та організаційними питаннями.

    Вже за Богомазова у театрі підготували декілька прем’єр – «Війна» за п'єсою Ларса Нурена (режисер Давид Петросян) та «Ідіот» за романом Федора Достоєвського (режисер Юрій Одинокий). Наступного сезону франківці презентують нові постановки Григорія Гладія, Олега Ліпцина, Сергія Маслобойщикова та самого Дмитра Богомазова.


    Офісний стіл, макет сцени, диван та стільці для гостей, на стіні – портрети видатних керівників-франківців... У кабінеті нового головного режисера театру Франка Дмитра Богомазова

    Ваш попередник Станіслав Мойсеєв кілька місяців тому в інтерв’ю «Главкому» зробив одне зізнання: «Після театру Франка зарікся коли-небудь йти працювати у державний театр…». Після таких слів вам не було страшно сюди йти?

    Цікаво буде подивитись, чи він це зробить. Мені не страшно.

    Я все життя працював у різних державних театрах. Одного разу у мене була віра в те, що можна щось якось зробити по-іншому... (У жовтні 2001 року Богомазов заснував і очолив Київський театр «Вільна сцена», який багато років існував без власного приміщення. Врешті-решт театр об’єднався з Театром на лівому березі Дніпра – «Главком»). Була надія на те, що нам збудують приміщення. 10 років я намагався це зробити, вірив в те, що держава піклується про розвиток культури, про якусь стратегію. З’ясувалося, що не дуже. Тоді я вирішив: треба максимально використовувати потенціал тих установ, які вже існують. Саме тому я працюю у театрі ім. Франка.

    «Я відчував - або зараз, або далі мені вже буде лінь»

    Ви перейшли сюди з театру на Лівому березі, який очолює ваш учитель Едуард Митницький. Це була пропозиція?

    Якісь розмови були. Мені це стало цікаво. В моєму віці треба, або за щось велике братися, щоб це було справою життя, або просто робити вистави. Я відчував - або зараз, або далі мені вже буде лінь. Те що я зараз роблю, дуже відрізняється від того, що я робив раніше. Був час, коли я керував маленьким театром, але маленький театр - це зовсім інше. Великий театр потребує більше уваги, це зовсім інший рівень відповідальності.

    Тобто була пропозиція, а вже конкурс на посаду головного режисера - лише формальність?

    Чому? Він був оголошений відкрито. Був ще один кандидат Юрій Кочевенко. Він тут працював, декілька вистав робив. Я не знаю, хто ще хотів на цю посаду. Я готувався до цього конкурсу – була комісія, з якою я спілкувався.

    Ви відчували конкуренцію, конкурсна комісія дивувала вас запитаннями?

    Ні, я ж адекватна людина. Я розумію, як театр влаштований, як він працює і чого потребує.

    Тепер у театрі Франка об’єднані посади генерального директора та художнього керівника, цю позицію на відкритому конкурсі виборов багаторічний директор театру Михайло Захаревич. Ви - головний режисер. Як розмежовуються ваші з ним (художнього керівника і головного режисера) обов’язки?

    Вона (структура управління, - «Главком») і мала змінитися згідно з театральною реформою. Тому, я думаю, інститут головних режисерів повернеться не тільки в цей театр.

    Фінанси театру, його адміністративне влаштування – це дуже складний організм. Якщо б мене запитали: «Ти будеш директором-художнім керівником?». Я б сказав: «Нізащо!». А от «головний режисер» – це для мене зрозуміло. Взагалі ми з Михайлом Васильовичем (Захаревичем – «Главком») радимось з усіх питань, бо відповідаємо за життя дуже великої кількості людей.

    У цьому театрі працює загалом 600 людей, з них 200 – творчий склад – актори, хор, балет, художники. Це велика трупа, і побудувати роботу так, щоб всі були завантажені, щоб все відбувалося нормально – дуже складно.

    Я розумію, головне моє завдання зараз - зробити так, щоб актори мали ролі. Тому нині працюють два склади у кожній постановці. На малій сцені робляться тільки повноцінні вистави. Ми відмовилися від моно- та дуетних вистав. Навіть тріо вже більше не буде.

    Розумієте, у театрі дуже складно щось розмежувати. Ми з Михайлом Васильовичем виходимо тільки з того, що театр має працювати, у нього має бути перспектива та чіткий план. Треба, щоб люди, які працюють у цьому театрі, розуміли своє майбутнє.

    Тобто ви знайшли спільну мову? Бо Мойсеєв, наприклад, не приховував, що у нього була конфронтація із Захаревичем...

    Ні, у нас дуже гарні стосунки. Жодної конфронтації. Все нормально. Коли люди працюють і знають, що вони роблять, коли працівники відчувають, що про них піклуються, то немає ніяких проблем. Просто це треба розуміти і весь час над цим працювати.

    Контрактна система вже прижилась у театрі Франка?

    Так. Як і скрізь.

    Ще декілька років тому видатні та народні франківці були категорично проти контрактів…

    Розумієте, чи «за», чи «проти» актори, але було ухвалено такий закон. Він не для того, щоб хтось когось карав, проте відповідальність підвищує. Актори розуміють, що у них контракти. Кожен актор усвідомлює: або ти корисний і в тобі зацікавлені, або… У звичайному житті так само. Якщо хтось нічого не робить, а хтось тягне на собі все, тоді виникають конфлікти. Якось соціологи порахували, що тільки 5% відносин між людьми регулюють закони. Все решта - традиції, культура, виховання, освіта, характер.

    Можна підбити хоч якісь проміжні підсумки дії контрактної системи?

    Я не відчуваю, що щось змінилося.

    Тобто, по суті, залишилося все те ж саме. Величезна трупа на місці, деякі народні та заслужені як не виходили на сцену місяцями, так і не виходять...

    Хто це в нас не виходить? У нас всі виходять. Вибачте, але у драматургії вікових ролей  менше. А для молодших акторів, навпаки, - більше. Такий закон існування цього виду мистецтва. Ми намагаємося шукати п’єси і знаходити ролі для усіх, але їх не так багато. От зараз театр замовив переклад цікавої п’єси на акторів старшого покоління, в наступному сезоні плануємо її ставити.

    Яким сьогодні є театр Франка, і яким, на ваш погляд, він має стати?

    Він є і має бути кращим театром.

    Ви презентували свої ідеї на відкритому кадровому конкурсі. Як коротко охарактеризувати вашу концепцію розвитку?

    Концепція театру - це коли театр увечері відчиняє двері, туди приходить глядач, він заповнює залу і дивиться виставу, в кінці аплодує. Колектив задоволений, глядач задоволений – це і є концепція. Що ми маємо в цьому змінити?

    Можливо репертуарну політику?

    Розумієте, театр змінюється з часом. Театр змінюють глядачі. Бо коли нам кажуть: «Ось я був у Німеччині, у Франції і бачив такі вистави, давайте і тут такі створимо», то давайте тоді і глядача звідти привеземо сюди, нехай він це дивиться. Це неможливо швидко зробити, лише час поступово все змінює: і вас, і мене, і театр, і глядача…

    Поставимо запитання по-іншому. Які із вистав, що нині на афішах, ми не побачимо наступного сезону?

    Зараз я вам цього сказати не можу. Сьогодні у репертуарі понад 50 назв. Театр випускає нові вистави, їх мають грати. Якщо вистав накопичується багато, то вони починають йти раз у два місяці. Якщо до того ж є два склади акторів у одній постановці, то актор взагалі грає раз у чотири місяці. Така ситуація знижує якість вистави. Щось необхідно знімати з репертуару, проте це не тому, що нам щось не подобається, а тому що треба оновлювати репертуар, бо актори мають грати нові ролі. Але це має відбуватися дуже виважено.


    Головний режисер театру Франка Дмитро Богомазов

    «Міністр культури – дуже гарний актор»

    Театр мав проекти, які з’явилися зовсім нещодавно, але їх вже немає у репертуарі. Наприклад, вистава «Носороги», і у ній грала велика кількість акторів, саме так як ви прагнете. Тож «новизна» і потужний склад - це не завжди запорука того, що виставу після прем’єри не здадуть в архів.

    Ми всі хочемо успіху, щоб вистава мала глядацький попит, і щоб вона була ще якась модерна. Іноді добре виходить, іноді не виходить. Буває, глядач прихильно реагує, а іноді перестає ходити на виставу.

    Тобто залишатимуться вистави, які мають касу?

    І це має бути. Ну а як? Зала на 800 людей. Щовечора вони мають прийти до тебе. Взагалі театр  - це дуже складно. Те, чим ми займаємось,  - це неможливе. Це неможливе іноді виходить – і тоді стається чудо, а буває, на жаль, не все складається...

    Театру допомагає те, що в трупі – сам міністр культури Євген Нищук?

    Приємно, що він є. Він – дуже гарний актор, гарна людина. А як це має допомагати?

    Особлива увага «одному із закладів культури» під час укладання державного бюджету, наприклад.

    Увага не тільки до цього театру. Я так думаю, що міністр культури і мінкульт розуміють, що є певна кількість великих закладів культури, які мають бути збережені. Таким чином  вони матимуть майбутнє. Тоді і молодь буде приходити працювати. Якщо почнеться якась беліберда типу «давайте самі виживайте», тоді яка молодь піде туди, де немає перспективи? Перспектива – це те, що тримає людину. Вона може з чимось змиритися, але бажання йти вперед залишається. Впевнений, міністр культури розуміє, що творення перспективи завдяки стабільному фінансуванню - це теж державна справа.

    Ось ви щойно сказали, що для закордонних вистав в Україні потрібні закордонні глядачі. У театрі Лесі Українки, певно, думають, інакше. Театр російської драми отримав права на постановку «Загадкове нічне вбивство собаки», і вона отримала схвальні відгуки. Чи бачите ви у такій «театральній франшизі» перспективу?

    По-перше, я не думаю що це можливо - взяти там і перенести сюди. По-друге, я не бачив ще вистави, 29-го червня матиму таку змогу. Мені дуже цікаво подивитись, дійсно. Це ж інші актори, інші глядачі, інші режисери, інший художник, інший театр. Це взагалі міф, що в театрі можна щось скопіювати – якщо вистава вдала, то це все одно авторська робота.

    У вас дуже яскравий випускний курс, вони грали «Дванадцяту ніч» Шекспіра у Театрі на Лівому березі. Збираєтесь цих хлопців і дівчат запросити до театру Франка?

    Я б хотів, але влітку буде конкурс, і ми будемо дивитися, хто прийде до нас. Є випускники інших курсів, інших вишів. Я не знаю, хто прийде.

    У вас, як у головного режисера, певно, буде вирішальний голос під час набору у трупу?

    Ми зараз займаємось тим, що беремо молодих акторів. Це називається «формувати майбутнє». Це мають бути люди, які через певну кількість років візьмуть на себе відповідальність за головні ролі. Зараз треба закладати те, що буде через десять років. Якщо прийде хтось кращий, ніж мої студенти, я візьму його. Треба підтримувати конкурентоздатність та ініціативність людей.


    Дмитро Богомазов

    «Я не хочу корегувати трупу. Вона тут є, вона прекрасна»

    Вже з вашої подачі до театру Франка прийшов молодий актор Іван Шаран, колишній актор київського театру «Золоті ворота»…

    Я дуже радий, що він прийшов. Проте нині він прийшов лише на разові виступи і також братиме участь у конкурсі. Якщо ми когось потребуємо на певну роль, ми запрошуємо цього актора, але не факт, що він потрапить до трупи. У нас є актори, які працюють декілька років і грають окремі ролі.

    Христина Федорак, також акторка театру «Золоті ворота», працює у театрі Франка також на таких умовах?

    Так.

    На вас вже образився художній керівник «Золотих воріт» Стас Жирков. У соцмережі він доволі жорстко прокоментував рішення Шарана, і ваші спроби «потрусити» трупу «Золотих воріт».

    Я думаю, що він це сказав на емоціях. Ми запросили Шарана на роль до постановки Давіда Петросяна – режисера відомої «Буни» де, до речі, свого часу дебютували і Іван Шаран, і Христина Федорак. На той момент, я навіть не знав, що Іван у Стаса працює. Якихось домовленостей в мене ні з Іваном, ні з Христиною ніколи не було. Була роль, яка потребувала саме цих акторів. Актори - не кріпаки, самі вільні обирати.

    Ви з багатьма акторами працювали в театрі на Лівому березі. Чи є у вас думки запросити когось з них до театру Франка?

    Ні. Я не хочу корегувати існуючу трупу. Вона тут є, вона прекрасна.

    Тобто з керівником Театру на Лівому березі Едуардом Митницьким  у вас угода – акторів не перетягувати?

    Та ні. Це моє бачення ситуації. Якщо ми молодь беремо, то це формування майбутнього, а коли ти береш дорослого актора, то ти ніби кажеш: «Ви – погані, ми беремо кращого». Я так не вважаю, тому так і не роблю.

    З точки зору звичайної людини - це коректно. Проте, з точки зору керівника, менеджера, який хоче виграти конкурентну боротьбу, – хіба це правильно?

    По-перше, вважаю, що загальний рівень трупи театру Франка здатний витримати будь-які виклики і конкуренцію. А, по-друге, є те, що називається «творча атмосфера». Це атмосфера довіри, розкутості, яка дозволяє робити театр. Якщо ти її порушуєш, то сам потім і відчуєш наслідки.

    Що створює атмосферу розкутості?

    Відсутність страху. Я розумію, що головних ролей на всіх не вистачає, але актор може зіграти гарно і другорядну роль. Головне, щоб у актора був виклик, бо вийти на сцену - це вже виклик. Така природа театру.

    Ви відчуваєте те, на що скаржилися попередні художні керівники театру Франка, клановість трупи?

    Ні. Клановість виникає не від гарного життя. Якщо всі нормально працюють, якщо у всіх є робота, то навіщо клановість? Що вона вирішує? Що вона дає комусь?

    Об’єднуючись люди захищають свої інтереси.

    Як вони захищають свої інтереси?

    Ну ось Богдана Ступки вже немає шість років, а Анатолій Хостікоєв свою образу на нього і досі тримає

    Якщо акторам не давати ролі, тоді виникає клановість. У тебе немає ролі, у нього немає ролі, у неї немає ролі, тому ми об’єднались, і у нас клан. Образи породжують цю клановість.

    Ви стали головним режисером театру Франка. Це означає, що нових вистав у театрі на Лівому березі чи інших театрах вже не ставитимете?

    Ні, не означає. Просто зараз у мене немає часу зовсім геть ні на що. Мене запрошують ставити, але я не можу поки що цього собі дозволити. Раніше я робив виставу і декілька місяців міг бути вільним. Зараз щодня я приходжу на роботу зранку до вечора. Театр Франка – складний творчий організм. Якщо я кудись поїду, то мені будуть телефонувати кожну годину, аби вирішити якісь питання.

    Ви і в Росії раніше ставили вистави. Більше не запрошують?

    Запрошують, але тепер Росія для мене  - закрита територія, як власне і для багатьох українців.

    Звідки запрошують?

    З Москви. Та зараз це неважливо.

    Що саме плануєте поставити у Франка найближчим часом?

    Найближчим часом –  «Коріолан» Шекспіра. Під Новий рік.

    Від інших режисерів чого чекати наступного сезону?

    Сергій Маслобойщиков (український режисер театру і кіно – «Главком») буде ставити «Лісову пісню». Анатолій Хостікоєв теж ставитиме велику виставу.

    Над чим саме працює Хостікоєв?

    Це буде дуже цікава робота, але я не можу вам розповісти. Секрет. Це намір. Потрібно дати режисеру час. Не зважати на бажання режисерів – некорисно. Я дослухаюсь до них. Зараз у нас вийде  «Ідіот» за Достоєвським, його готує Юрій Одинокий. Крім того, Григорій Галадій почав ставити «Очищення» за Софі Оксанен (фінський драматург естонського походження – «Главком») про естонських лісових братів. У вересні буде прем’єра. Драматург, до речі, обіцяла приїхати на прем’єру.

    На камерній сцені зараз працює Олег Ліпцин (американський та український театральний режисер, актор, дослідник театру і педагог – «Главком»), робить  виставу за Бруно Шульцем (польський письменник та художник, літературні критики ставлять книжки Бруно Шульца на один рівень з творами Марселя Пруста та Франца Кафки – «Главком»), яка вийде восени. І Григорій, і Олег  - кияни, які живуть за кордоном: Олег в Америці, Григорій в Канаді, але я вважав за потрібне запрошувати їх сюди, тому що у них є інше бачення. 

    Споживацьке питання. Вам не здається, що в театрі Франка мало комедій?

    Можливо.

    Ось за кілька сотень метрів у театрі російської драми Лесі Українки комедії ледь не щодня.  Людям це подобається…

    Знаєте, я не дуже люблю бульварні комедії, але, може, мають бути і вони. Треба подумати і про комедії у театрі Франка, але це доволі складний жанр.

    У російській драмі вирішують все дуже просто… Рей Куні – на всі випадки.

    Ні, Куні («Рей» Куні  - англійський драматург і актор відомий своїми «бульварними комедіями». Його найбільшим успіхом стала п'єса «Занадто одружений таксист», що протрималася 9 років в лондонському Вест-Енді. Там він представив 17 своїх постановок – «Главком») ставити не будемо.

    Але якісь комедії будуть. У нас є Мольєр (вистава «Скупий, або Школа брехні» - «Главком») зараз. З Шекспіра –  «Приборкання норовливої». «Моя професія – синьйор з вищого світу» – чудова вистава. «Незрівнянна»  – теж комедія. Я вважаю, що комедії мають бути високого ґатунку. Треба думати, яку комедію взяти, щоб і актори отримали шанс цікавої гри, і глядач отримав своє задоволення.


    Дмитро Богомазов
    Дмитро Богомазов

    «Якщо людина приходить у театр, щоб відволіктися, то їй цього не вдасться»

    Останні прем’єри театру Франка – вистави «Усі мої сини», «Війна» - доволі складні, на серйозні теми. Вони перегукуються з ситуацією в країні. Але у складні часи люди ідуть в театр, аби відволіктись...

    У комічному емпатія виникає швидше, легше переживаєш разом з актором. Тому комедії і сприймають простіше. Емпатія легко виникає і рухає увагу глядача вперед. А, взагалі, ви зараз піднімаєте складну тему, тому почну трохи здалеку. Театр, з одного боку,  – це зовсім несерйозно, а з іншого, комедія – це дуже серйозно. Що я маю на увазі? Взагалі, комічне – це не є жанрове. Комічне – це естетична категорія. Бо, наприклад, в «Ідіоті» Достоєвського є дуже багато комічного у тексті,  але є поганий кінець. Саме тому - це не комедія. Тож тільки від фіналу залежить, чи це комедія, чи це трагедія. Якщо ви робитимете «Гамлета» Шекспіра, не враховуючи, що там є комічне, то ви не зможете його поставити. Чому Шекспір – ідеальний автор? Тому що в нього комічне - це теж частина гри авторської. Актор десь має бути під водою, а десь виринати з води і хапати повітря. І глядач так само: то в напрузі, то в розслабленні. Тому для мене взагалі немає розподілу на комедії чи трагедії.



    Фрагмент прем’єрної вистави «Ідіот» (кадр з відеосюжету каналу «1+1»)

    Фрагмент прем’єрної вистави «Ідіот» (кадр з відеосюжету каналу «1+1»)

    Я тільки драму не люблю, бо драма – це середній жанр. Трагедія і комедія – це два жанри, які завжди рухаються, і один в одному знаходять свої відображення. «Коріолан» Шекспіра – це трагедія, бо в кінці «бац і вбили», але ж там є дуже смішні персонажі і сцени. Це як у житті: ти йшов, все було добре, але на тебе напали і вбили. Театр – це завжди про життя. Він дає людині можливість отримати досвід, пережити емоційно те, чого вона у житті не мала. Якщо глядач відчув емоцію, вона закарбується у свідомості. Таким чином можна збагатити свій життєвий досвід, не переживши страшної трагедії, не вляпавшись в якусь комедію. Якщо людина приходить у театр, щоб відволіктися, то їй цього не вдасться, бо вона все одно отримує досвід.

    Про нову постановку «Війна» ви так нічого і не сказали…

    Мені дуже сподобалась вистава, акторські роботи. Я, наприклад, жодної подібної роботи у Богдановича (Олексій Богданович, народний артист України – «Главком») ще не бачив.

    Взагалі, сама вистава для мене цікава тільки тоді, коли я бачу, що актор зробив якийсь крок у професії. Це найцінніше в театрі, бо для мене актор - сутність, основа театру.

    Тобто слово «блядь», яке Богданович сказав, мабуть уперше в своїй кар’єрі, - це крок вперед?

    Ні. Ви задаєте мені дурне запитання. Я вам зараз по-дурному відповім.

    Як казала колись прес-секретар Януковича Ганна Герман, «дурних запитань не буває»…

    Тоді я якось розумно зараз відповім на ваше «розумне» запитання. Використання нецензурної лексики - це авторська характеристика або ситуації, або персонажу, яку автор використав. Актор стикаючись з таким словом автора, з такою характеристикою, має розуміти, з чим пов’язана така характеристика ситуації або персонажа. Це авторська характеристика моменту, і Богданович як актор її використовує. П’єси, де багато нецензурної лексики, ми не беремо. Непросте завдання - в темі лишитися, але такими словами не користуватися.  Тому ми взяли цю п’єсу, бо вона все ж таки має потенціал, але без особливих образ смаку людей, які читали деяких авторів і вчилися гарно у школі.

    Якщо відверто, Богданович у «Війні» дійсно особливий. Але, якщо вам цікавий відгук пересічного читача, вистава не пройняла…

    Проте когось пройняло. Це дуже складна тема, і тому таких п’єс обмаль. Я не знаю, чому ви кажете, що тільки Богданович вас зацікавив, бо Інна Капінос (заслужена артистка України Капінос Інна зіграла головну роль у виставі – «Главком»), наприклад, не мала значних ролей багато років.

    Це також велика удача, що Капінос нарешті повернулась на сцену.

    То чому ж ви про це не кажете? До того, як я прийшов сюди працювати, я приходив сюди як глядач, насолоджувався виставами, аплодував, йшов до себе додому, їхав на «Лівий берег». Тому я не знаю, чому ця гарна акторка не мала ролей. Якщо всі прекрасні актори цього театру матимуть ролі, якісь можливості, то ви побачите дуже багато цікавого.



    Інна Капінос та Олексі Богданович у виставі «Війна» (фото: Василь Артюшенко, dt.ua)

    А Віра Мазур (актриса, з 2007 року працює в театрі імені Івана Франка – «Главком») мала такі ролі у театрі останнім часом? Не мала. Для Христини Федорак (у 2017 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, грає також у театрі «Золоті ворота» - «Главком») - це взагалі дебют у театрі Франка. А Остап Ступка теж дуже точний і дуже цікавий.

    Справа якраз в тому, що акторський склад бездоганний…

    От бачите, ми зараз з вами знайдемо там багато позитивного. Взагалі вважаю, що ця робота – успіх молодого режисера Давіда Петросяна.

    Що ви зараз читаєте?

    Шекспіра. Я його дуже люблю. До цього я читав Лорку. Зараз читаю купу п’єс, бо маю відношення до репертуарної політики. Я стільки п’єс давно не читав. Я ж раніше шукав матеріал тільки для себе.

    Юлія Тунік, Микола Підвезяний, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ