Станіслав Мойсеєв: Після театру Франка не маю жодного бажання керувати будь-яким державним театром

Театральний режисер Станіслав Мойсеєв після закінчення контракту залишив посаду художнього керівника Національного театру імені Франка та вирушив у вільне плавання. Декілька днів тому відбувся конкурс на об’єднану посаду директора-художнього керівника театру, де переміг нинішній директор Михайло Захаревич, який виявився єдиним кандидатом.

Саме цей момент дуже дивує Станіслава Мойсеєва, який сам на конкурс не подавався, але знає, що такі охочі були. Розповідає,  працювати разом із Захаревичем складно через його радянські методи. А конкурс, який відбувся, вважає, треба було б визнати недійсним через безальтернативність вибору та оголосити новий.

Полишивши головний драматичний театр країни, Мойсеєв не став відпочивати і нещодавно заявив про себе у Польщі: у Кракові він поставив скандальну п’єсу «Масара» Маріуса Івашкевічуса про події на окупованому Донбасі у 2014 році, зокрема, про катастрофу малайзійського «Боїнга». Критики та глядачі схвально зустріли постановку. А от реалізувати такий проект в Україні, за словами Мойсеєва, виявилось надто важко. Насамперед, впевнений режисер, через консервативність глядачів…

 «Главком» зустрівся з режисером, аби з’ясувати його плани, причини, з яких він вирішив більше не співпрацювати з франківцями, та почути його бачення реформи, якої конче потребує вітчизняний театр.

У театрі Франка, де ви ще недавно були художнім керівником, проходив відкритий конкурс на об’єднану посаду директора-художнього керівника. Чому ви вирішили не брати  участь у цьому відборі?

Мої міркування були дуже простими. Частина колективу не сприймала мене у ролі художнього керівника, і останні кілька років на загальних зборах відбувались якісь виступи, випади на мою адресу… Це створювало ненормальну атмосферу для роботи. Я не люблю конфронтації, вважаю, що загалом розбудова театру – складна праця. Коли тобі активно заважають і роблять все, аби в тебе нічого не вийшло, то в такій ситуації мені подумалось, що не варто витрачати на це свої роки. Мої друзі, колеги говорили мені: «Ні, ти не маєш права. Ти маєш залишитися, піти на конкурс заради театру Франка». Я відповідав: «А заради мене щось може відбутися?».  Ми звикли жертвувати собою заради чогось, але маємо пам’ятати, що історія складається з людських доль і про це не треба забувати.

Я думав: «Добре, я піду на конкурс. Наприклад, я його виграю, і далі я буду стикатися з тими ж проблемами. Знову конфронтація, знову конфлікти». Мене ця перспектива абсолютно не влаштовувала.

«На мене переносився негатив до Ступки»

З якою атмосферою ви стикнулися у театрі Франка, коли прийшли туди? Адже навіть за Богдана Ступки там були конфлікти, трупа була поділена на угрупування. Народний артист Анатолій Хостікоєв, який тривалий час теж не знаходив мови зі Ступкою, вже після його смерті дорікав, що театр передали вам у спадок, а акторів не спитали…

Активно ці настрої підігрівалися з боку директора театру, неявно, але стимулювалися, так би мовити. Треба розуміти, що Богдан Ступка, зі всією повагою до нього, далеко не всіма був любимий, і дуже багато хто не сприймав його у ролі художнього керівника. Таким чином, на мене переносився негатив до нього. Дійсно, по суті, це була просто передача театру. У той час ще не було відкритого конкурсу на цю посаду, було призначення Мінкульту, яке відбулось на підставі бажання Ступки. Це було його рішення щодо мене і моє, бо я погодився.

Через що мали непорозуміння з директором театру Михайлом Захаревичем?

У нас були і є принципові розбіжності в розумінні необхідності змін і вектору розвитку театру. Як на мене, його методи керівництва театром походять з радянської епохи.

З ким з акторів були напружені стосунки? Певно, не тільки з Хостікоєвим?

Не можу сказати, що якісь напружені стосунки були з іншими акторами, проте вони могли б бути кращими. Треба розуміти саму природу театру  - актори рідко кажуть щось у вічі.

Які закиди від колективу лунали у вашу сторону?

Закиди були абсурдні, як на мене. Ці претензії дивні, хоча б тому, що когось я знав краще, з кимось вчився, з кимось працював. Частина акторів чомусь була дуже перелякана. Я в їхніх очах був якимось монстром… В одному з перших інтерв’ю на цій посаді, я сказав, що театр Франка треба перевести на контракт. Після цього почалося… Але задекларований перехід до контрактної форми все-таки відбувся, і таким чином я виконав свій намір.

 Також я вважаю дуже хибною і якоюсь ненормальною практикою, коли говориться так: «А в нас не спитали».  Є колективи унікальні, але, якщо колектив буде обирати собі керівників сам, то він буде обирати зручних для себе людей. Таких, які не будуть зачіпати інтереси колективу, які будуть проводити політику максимальної лояльності до наявного стану речей. Я ж прийшов у театр Франка з чіткими думками, що театр треба трансформувати, бо іншого сенсу в моєму приході туди не було. Навіщо? У крісло сісти? Це не про мене.

Чому актори вороже налаштовані проти контрактної системи?

Середовище державних театрів і стаціонарних труп надзвичайно консервативне та архаїчне.

Мої батьки, які були акторами, за своє життя змінили п’ять чи шість театрів. За радянських часів це було нормальною практикою. Зарплати у всіх однакові, житлові умови однакові, тому вони шукали кращої творчої долі, кращого режисера, їхали по ролі.

Ми дожилися до того, що не можна нікого  виковирнути з насиджених місць, хоча професія актора передбачає безкінечні мандри. Актори перетворилися на гриби, які приросли і нерухомо сидять на своїх місцях, головне, щоб їх не чіпали. Психологія така: «Я прийшов у театр, мене вже винесуть звідси уперед ногами». Мені здається, в такому разі, вони помилились професією.

Якщо це поганий театр, якщо у тебе з ролями не складається, то чому ти не підеш в інший і не пошукаєш своєї долі? Контракту не бояться ті, хто насправді щось вміє. Вони знають, що будуть затребуваними.

По суті, театральна реформа не спрацювала – на контракти перейшли, а зміни у театрі не відбулись. Зараз у театр можна набирати шляхом конкурсу на вакантні творчі посади. Це означає, що я, наприклад, керівник театру, який під свою програму має формувати творчу команду, проте до нього приходить якась конкурсна комісія і вибирає акторів… Просто абсурд.

Яку зарплатню має Народний артист України у театрі Франка? Одна з провідних актрис колись попросила «Главком» не вказувати цю цифру в інтерв’ю. Невже ця цифра така висока і вона побоялась заздрісників?

Висока. Національні театри у цьому сенсі виділені в окрему високооплачувану касту, і тому там йде боротьба не на життя, а на смерть.

Народний артист з максимальною кількістю надбавок і вислугою років отримує десь 23-24 тисячі гривен. Тобто різниця з міськими чи обласними театрами у два з половиною чи три рази.

Річний бюджет театру Франка складав…

Два чи три роки тому це були 50-60 млн грн. Переважно, це зарплатні витрати, тому що театр не фінансують ні на комунальні послуги, ні на нові спектаклі, ні на гастролі, ні на поїздки, ні на фестивалі. Іноді давалися гранти підтримки, як-от, наприклад, дорожній грант, який покривав витрати на переїзди. У перший рік, коли я прийшов, у нас ще були гастролі у Севастополі, і тоді міністерство частково їх фінансувало.

Тобто на всі інші витрати театр має знайти кошти сам?

Театр Франка добре заробляє, має великий зал. Це дозволяє йому робити нові спектаклі і вкладати туди достатньо великі кошти.

Чого вам вдалося досягнути у театрі Франка за п’ять років? У вас були великі плани щодо репертуарної політики, міжнародних проектів…

Все-таки мій вплив на репертуарну політику був домінуючий. У театрі декілька разів були намагання створити художню раду. За неї виступали профком театру, частково дирекція та декілька акторів. Художня рада мала б обмежити права та можливості художнього керівника, але створення ради не відбулось.

Коли в театрі є директор та художній керівник, то, очевидно, що у такому разі завжди можливі конфлікти, бо виникають два центри влади, а це не є корисним для театру. Я вважаю правильним, що нині посади об’єднали.

Нещодавно пройшов відкритий конкурс на посаду директора-художнього керівника театру Франка. Комісія обрала нинішнього директора закладу Михайла Захаревича. Відомо, що ніхто з театралів більше документи на конкурс не подавав. Чи були інші кандидати на цю посаду?

Раніше намір йти на конкурс висловлювали також актори Олексій Богданович, Остап Ступка. Не знаю, чому вони не подали документи на конкурс. Треба питати у них. Знаю, що цікавився режисер Андрій Жолдак.

А тепер, що ми отримали, безальтернативний конкурс? Мене дивує, що ми називаємо це конкурсом, адже був лише один кандидат. Вочевидь, треба було визнати конкурс таким, що не відбувся і провести ще один. До речі, схожа ситуація була під час конкурсу на таку ж посаду у столичному театрі Лесі Українки, коли директором-художнім керівником там обрали Михайла Резніковича.

«Методи Захаревича походять з радянської епохи»

З тих постановок, що ви реалізували у театрі Франка за п’ять років, які б назвали найуспішнішими?

Спектакль «Всі мої сини» йде активно, на камерній сцені дві вистави  – «Мандрівка Аліси до Швейцарії» та «Безталанна». Досі йде «Ерік XIV», проте вони збиралися його знімати… Безумовно, успішна також вистава «Квітка Будяк», яка стала моїм програмним спектаклем як керівника театру.

«Мандрівка Аліси до Швейцарії» є дуже цікавим і незвичним спектаклем для нашого контексту, бо там підіймається тема евтаназії. Ми робили його з громадським об’єднанням «Українська ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги»  Василя Князевича. Я думав, що вистава буде не дуже життєздатною, бо такого роду роботи незатребовані українським суспільством, проте вийшло навпаки: вона прекрасно продається. Ми недооцінюємо нашого глядача, який вже давно посунувся далі, аніж думають про нього у театрі.

Що стосується успішних робіт інших режисерів?

Треба розрізняти успіх – фінансовий та мистецький. Я проти того, аби оцінювати театр з точки зору його комерційної успішності. Безумовно, це важливо, але не є головним критерієм успіху. Якщо ми займаємось мистецтвом, то, вочевидь, треба використовувати критерії, які вживаються щодо творів мистецтва. Мистецька складова спектаклю, його популярність на міжнародній арені, участь у театральних фестивалях – прояви результативності театру.

 За часи мого керівництва театром Франка Роман Мархолія (відомий російський театральний режисер – «Главком») поставив «Живий труп». Це театр іншого рівня, ніж той, який демонструють режисери театру Франка.

Важливим був і «Річард III», що його поставив режисер Автанділ Варсімашвілі (грузинський режисер театру і кіно. Художній керівник Тбіліського державного академічного російського драматичного театру ім. Грибоєдова. Власник і художній керівник тбіліського Вільного театру – «Главком»), де Богдан Бенюк зіграв для себе нехарактерну роль. Такі постановки породжували здорові тенденції всередині театру.

Я знаю, що дуже добре продаються «Три товариші», проте я не відношу цю виставу до категорії мистецько-вдалих проектів, це зовсім інша історія.

Скидається на те, що ваша творча доля була успішнішою у «Молодому театрі», де ви були директором-художнім керівником 16 років. Чи не жалкуєте, що п’ять років тому зважились і пішли звідти?

«Молодий театр» був зовсім іншою історією. Мені довелося той театр витягати з шаленої фінансової і творчої кризи. Ефективність моєї роботи там була вищою, бо все-таки я був одноосібним керівником. Я діяв там, як вважав за потрібне, дослуховуючись, насамперед, до своєї совісті і уявлень про те, яким має бути театр. Насправді 16 років - це багато. От я не повірю в твердження, що ті, хто керують театром багато років, не втомлюються і у них не виникає шаблонів у роботі. Це неправда. Ти починаєш втомлюватись просто від інерції, від повторень.

А ще у мене виникло дуже чітке відчуття того, що ми залізли на якусь гору, а далі мені вже не вистачало ресурсів. Мені потрібні були кошти на театр, їх ніхто не давав. Я щоранку прокидався і думав: «Де ж взяти ці кошти? Як їх заробити?». Тобто все це гальмувало, не було фінансово-організаційних підстав для того, щоб продовжувати рух далі. Я відчував, що починається пробуксовка. Як тільки потрапив у відкриту стресову ситуацію у театрі Франка, у мене моментально активізувалася моя природа, я став креативнішим, шукав виходи з різних тупикових ситуацій. Тому я за те, щоб вливати свіжу кров у театри.

Щодо свіжої крові, чи спілкуєтесь ви з нинішнім керівником «Молодого театру» Андрієм Білоусом? І чи вам взагалі подобається шлях, яким зараз іде «Молодий»?

Небагато. Інколи бачимось на нарадах. Він проводить свою політику, яка на мою думку, змінила притаманний «Молодому театру» курс.

Що це значить?

«Молодий» був завжди соціально активним. Театрали старшого віку пам’ятають спектаклі Валерія Більченка та інших режисерів, які збуджували громадськість. Цей театр до свого занепаду в середині 90-х, був надзвичайно неспокійним і активним у соціальних проявах. Коли я прийшов туди, добре пам’ятаючи його історію, то хотів це продовжувати. Тому з’явилися всі ці відомі спектаклі, і соціально, і політично загострені: «Московіада», «Четверта сестра», «Марія Стюарт». Зараз цього немає. Мені особисто дуже шкода.

Коли ви пішли з «Молодого», ваша дружина, прима цього театру Римма Зюбіна перейшла на ангажемент. Зараз у неї усього п’ять ролей у театрі. Це відбулось через конфлікт з керівництвом?

Мені здається, що там немає якогось такого конфлікту. Просто ряд акторів, у тому ж числі, Олексій Вертинський і Станіслав Боклан, перейшли на «разові». Тобто вони вийшли зі штату, грають у виставах, в яких у них залишилися ролі і отримують зарплатню за ці ролі. Так зробила і Римма, для неї так зручніше. Люди в такому становищі мають більше прав та свободи. Тепер їх питають, чи можуть вони зіграти певного числа…  Ідеально було б мати менше штатних акторів, а більше запрошувати зі сторони…

Тобто ви є прихильником ангажементу?

Я думаю, що мають існувати обидва види театру. Я один з перших у Києві почав запрошувати акторів інших театрів співпрацювати з «Молодим». Наприклад, ми робили виставу «Лев і левиця» з Богданом Ступкою і Поліною Лозовою. Цей спектакль планували для сцени театру Франка, але ми довго не могли втулитися в репертуарні плани. Тому я просто запропонував Ступці, сказав: «Давайте зробимо в «Молодому театрі»? Ми швидше зробимо, бо організаційно там простіше це зробити». Ми так і вчинили. Тобто грали двоє запрошених акторів з театру Франка, також актор з театру Лесі Українки. Практика таких запрошень була абсолютно нормальною.

Як до ангажементу ставлять у театрі Франка?

Там така практика практично відсутня. Лише за часів керівництва Ступки у театр Франка запрошували Олександра Сердюка, Олега Скрипку.

Проте треба розуміти, що трупа дуже велика. Виникає питання: що тоді робити зі своїми, які не грають? Люди не виходять місяцями на сцену, тоді як зарплату вони  отримують. Тому запрошувати в таких умовах дуже складно. Не дивлячись навіть на те, що в хорошій великій трупі завжди є дефіцит якихось індивідуальностей, яких треба брати зі сторони.

Римма Зюбіна розповідала «Главкому», що ви плануєте зробити постановку у тбіліському театрі імені Грибоєдова. Який спектакль готуєте?

Я мав туди їхати у березні, але попросив перенести строки через постановку вистави «Масара» та через участь у інших проектах.

У театрі Грибоєдова передбачається постановка п’єси Максима Горького «Васса Железнова». Це відома п’єса, вона багато разів ставилась. Два роки тому я її робив у Китаї і залишився не до кінця задоволеним. Це більше виглядало таким собі ескізом до спектаклю, ніж закінченою роботою. Тому мені захотілось її все-таки поставити, звідси і виплила домовленість щодо Тбілісі.

П’єса дуже цікава, тому що Горький аналізує у ній російську дійсність. Цей аналіз дуже жорсткий, і, вироки, які він дає, і ментальності, і устрою цієї країни, дуже серйозні. На тлі наших сьогоднішніх проблем п’єса виглядає дуже актуально. Якщо подивитися на сім`ю Васси Железнової, і на те, що там відбувається, хто там живе, які ці люди, які між ними стосунки, і врахувати той момент, що сім`я - це зменшена модель держави, то стає моторошно.

Станіслав Мойсеєв та Римма Зюбіна

«Закордоном ставлення до українського театру і його досягнень, м’яко кажучи, не дуже»

Читка п’єси «Масара» литовського драматурга також відбувалася в Києві на сцені театру імені Франка, проте поставити виставу в театрі не вдалося. Чому спектакль на цю тему виходить у Польщі, а не в Україні?

П’єса дуже провокативна для нашої пострадянської ментальності. Пам’ятаю, коли ми зробили «Московіаду» Андруховича у «Молодому театрі» з вкрапленнями ненормативної лексики, то актори гальмували. Наприклад, Олексій Вертинський, який у житті любить вживати лайку, на сцені не міг здолати цей бар’єр. Таке виховання.

Ще коли був художнім керівником театру Франка, я поставив «Масара» у план. Так як Богдан Бенюк хотів і хоче зіграти у ній головну роль, то я подумав, що ми зможемо її зробити, але змінивши формат показу.

Випустити виставу як продукцію театру Франка, але грати її на альтернативному майданчику, щоб не збурювати архаїчну і традиційну публіку театру. Врешті-решт непроста ситуація у театрі не сприяла реалізації цього проекту, і я вирішив відмовитись від цієї постановки в Україні.

До речі, цю п’єсу було поставлено у національному театрі у Вільнюсі, і вона викликала там скандал навіть попри те, що Литва майже позбулась радянського менталітету, на відміну від України. Зараз там вона чудово йде.

Чи дочекається український глядач постановки «Масари» в Україні?

Я не виключаю, можливо, ми привеземо і покажемо польський проект в Україні. Є купа організаційно-фінансових питань, які нелегко вирішувати.

Трохи виглядає абсурдно, що не в Україні поставили виставу про Україну…

Безперечно. У Вільнюсі йде, у Кракові йде, в Москві була читка, у «Театрі.Doc» , але там ніхто не наважиться цього поставити. Уже хоч щось.

Я не втрачаю надію, що ми з Богданом Бенюком зможемо поставити цю п’єсу в Україні.

Чи помітили відмінності у роботі з польськими та українськими акторами?

Звісно, завжди зручніше з тими, з ким ти вже не одну роботу зробив. З новими акторами, тим більше, такими потужними, нелегко працювати, було достатньо своїх складнощів і звикань. Я для них був terra incognita. Тим паче, закордоном ставлення до українського театру і його досягнень, м’яко кажучи, не дуже. Думаю, що результат всіх задовольнив. Мені несоромно говорити про цю виставу і показувати її.

В одному з інтерв’ю ви казали, що маєте бажання створити якийсь свій незалежний проект.

Насправді, виходячи із сьогоднішньої ситуації, у мене немає жодного бажання керувати будь-яким державним театром. Якщо мені дають якісь певні повноваження і права на те, щоб проводити театральну реформу, і змінювати достатньо радикально обличчя театру, тоді мені це цікаво. В іншому варіанті, не цікаво.

У майбутньому було б добре створити якийсь проектний театр, який створюватиме нові проекти, під які набиратимуться актори на конкретні спектаклі.

Проте в наших умовах - це дуже складно, починаючи від фінансів, закінчуючи спеціалістами. Коли починаєш про все це думати, у тебе пухне голова, і ти міркуєш: «Навіщо це все? Ну є ж хороше кіно. Там прийшли, зробили, зняли. Все, розійшлися».

Які у вас плани окрім Грузії?

Я не буду вдома сидіти. Було запрошення з Угорщини, перемовини тривають. Я мав ставити у них виставу у травні цього року, але погіршення політичних стосунків між країнами дуже суттєво вплинуло на процес.

Ми говорили про «Чайку» Чехова, бо вони чогось хотіли саме Чехова.

Я запропонував «Чайку», бо в мене є щодо «Чайки» один зуб і я точу його на неї, хочу все-таки зробити жорсткого Чехова. Ми зустрінемося влітку. Вони приїдуть, цей театр буде в Україні, а тоді побачимо. Є певні плани щодо кіно.

Це цікаво, бо ви знаний як театральний режисер…

Я люблю кіно. Мені завжди заважав театр реалізувати себе в кінематографі. Керувати театром – це відправити себе на галери, в рабство. Навіть виїхати кудись на місяць і поставити спектакль є великою проблемою. Тим більше, поєднувати театр і кіно.

Зараз переді мною відкривається інший шлях, враховуючи, що автори двох романів віддали мені право зняти кіно. Один із цих авторів - Юрій Андрухович, свій роман «Дванадцять обручів» він дуже давно мені віддав.

Також є така письменниця Ірена Коваль (американська письменниця українського походження – «Главком»), яка написала роман «Незаземлені». Я поставив її п’єсу «Лев і левиця» та ще одну річ. Вона написала новий роман, провела презентацію в Україні, урочисто вручила мені його і сказала, що віддає мені всі його права на екранізацію. Якщо б вона ще до всього цього дала мені гроші, продакшн і продюсера, то було б непогано, а так нічого немає. Треба з нуля все починати. Однак, є два матеріали, які в принципі мене цікавлять.

Перемовини з Держкіно щодо цих проектів ведете?

Ні, я не починав ще, проте я дещо вже роблю. Ім’ям Андруховича вже зацікавилися. Є продакшн, є продюсери. Тобто є якась стала організаційна структура, що є дуже важливо.

Кожен похід у кіно глядачів тепер починається з переглядів декількох українських трейлерів, а вже потім там йде щось закордонне. Ще рік тому такого не було.

Так. Це говорить про те, що як тільки держава починає звертати увагу на певний мистецький сегмент, починає здійснювати хоч якусь підтримку, відразу бачимо результат. Відразу вибух. Бо талановитих людей достатньо багато, а їм треба дати можливість. Все буде добре!

Юлія Тунік, Станіслав Груздєв, «Главком»